«СТРИПТИЗ ЗАМОВЛЯЛИ?»

Андрій Петрович набрав «102».
Через кілька секунд на іншому кінці зв’язку бравий чоловічий голос відчеканив:
— Черговий міськвідділу капітан Глушко!
— Тут, ніби, крадуть, — якось несміло повідомив Андрій Петрович.
— Що крадуть? Де крадуть?
— Що крадуть — не знаю, а обкрадають квартиру. Вас це цікавить?
— Хм! Ну й питаннячко!
— Якщо зараз виїдете, то ще встигнете схопити злочинця.
— Назвіть адресу, де відбувається злочин. І прізвище своє назвіть…

Анжела, заглибившись у собі, поволі розгойдувала дворову гойдалку. Та так розгойдалась, що ось-ось — і випаде та полетить на землю.
Цього дня вона добряче посварилася з матір’ю. І все через те ж: того не роби, з тими не ходи, там не стій!.. Набридли вже її повчання-заборони!
Неподалік від гойдалки, біля каштана, дівчина помітила хлопчину років десяти, котрий зацікавлено стежив за нею. Відчайдуху це розізлило, крикнула:
— Чого вилупився?! Ану вали звідси!
Хлоп’я показало довгого язика і чкурнуло до під’їзду.
Дівчина аж кулаки стисла.
— Ну, я тебе ще зловлю, шпінгалєт!..
Анжела батька майже не пам’ятає. Він пішов із сім’ї, коли їй було п’ять років. У матері постійної роботи не було, але якось тягла цю життєву лямку. Намагалася більше уваги приділяти дочці, щоб хоч та вибилась у люди. Анжела школу закінчила з непоганими оцінками. Мала намір поступати до вишу. Та не судилося — вулиця цілком поглинула. Цигарки, пиво… Пробувала навіть наркотики, але вчасно спинилася.
Мати всіляко намагалася дочку відгородити од небезпеки, повчала. Та марно, її чадо, наче хто підмінив.

Анжела сьогодні трохи випила. У своїй компанії. Тепер самотньо сиділа на підвіконні сходинкового маршу і курила тоненьку цигарку.
Ляпнули внизу двері, і на сходинках, з текою під рукою, показався сусід з верхнього поверху, Андрій Петрович.
— Привіт, професоре! А ти сьогодні нічогенько! Може, студенточку підчепив?! — Анжела, як завше, в своєму репертуарі.
Сивуватий чоловік спохмурнів, осудливо хитнув головою.
— І не соромно тобі, Анжело, такі речі говорити? — сконфужено відказав Андрій Петрович. — Яка студенточка? У мене — сім’я.
— Одне другому не заважає! — знаюче, хихикнула дівчина, спокусливо закидаючи ногу на ногу. Відтак ушкварила. — А я тобі подобаюся?
Це питання дужче збило з пантелику професора. Проте, зауважив:
— По-перше, не «ти», а «ви»…
— А по-друге? — зухвало перебила юна сусідка.
— А по-друге… — Андрій Петрович на хвилю замислився. Він забув, що хотів сказати цій безпардонній шмаркачці. Тому кинув, що прийшло на ум. — А по-друге, курити шкідливо. Особливо жінкам. Ти — майбутня мати!
Дівчина раптом розреготалася. А потім, дещо заспокоївшись, дорікнула:
— Ще один ментор знайшовся! Як ви всі задовбали! Е-ех! — ривок, і Анжела каблуком «заїхала» у вікно. Скло посипалося на бетон.
— Що ж ти коїш?! — злякано відсахнувся Андрій Петрович. — Заспокойся!
Та це дівчину тільки роздратувало. Вона почала голосно наспівувати слова якоїсь пісні. Потім так загорлопанила, що з дверей почали виходити сусіди. Хтось навіть запропонував викликати міліцію. Але до цього не дійшло, Анжелу додому забрала мати. І зі склом питання також заладила вона.

Анжела, пробираючись через балкон, знала, що господарів цієї квартири вдома немає. Приходять вони пізно. Які молодці! Кватирку лишили незачиненою! Наче знали, що Анжелці вже давно кортить поритися в речах молодої пари.
Проте, діяла поспіхом. Знайшла золоті і срібні прикраси, до тисячі доларів, гривні… Їх уже не рахувала. Все те кидала за пазуху. І, зрештою, — на балкон. Першого побачила Андрія Петровича. Стояв він унизу біля клумби.
— Прохвесор! — в’їдливо прошипіла Анжела. — Чого він тут стовбичить?
Почула якісь голоси праворуч. Повернула голову на шум і… закам’яніла. Міліція! Щось із ними говорив «прохвесор». Виходить, він, гаспид, навів!
Дівчина кинулася до вхідних дверей. Ізсередини замок відкрити було не складно. Та коли вибігла з квартири, зрозуміла, що шлях їй відрізано. Бетонними східцями вже тупотіла важкими черевиками група захоплення.
Анжела кинулася нагору. Та й тут її чекала невдача. Кляті «жеківці» на люк почепили навісний замок. І коли встигли?
Все, тупик. Міліціянти вже поряд. Через якихось декілька сходинок. Як не дивно, позад них ніяковіло, ніби безневинно, тупцяв Андрій Петрович.
— От, сука! — крізь стиснуті зуби просичала Анжела. — Я помщуся! Запам’ятай!
— Так, дівчино, — підвівши руку, мовив один із правоохоронців. — Спокійно! Залишайся на місці!
— Що-о??! — рявкнула юна крадійка. — Це ви стійте на місці! А то вистрибну із вікна!
Стражі порядку на якусь хвилю завагалися.
Анжела нервувала. Підбігла до сміттєпровода, рвонула засувку і викинула в трубу крадені речі. Потім… поспіхом роздяглася догола. Усміхаючись, промовила:
— Стриптиз замовляли?!
Міліціонери від побаченого аж остовпіли. «Прохвесор» також.
Усе той же, мабуть, старший групи, опанувавши себе, ступив на сходинки останнього поверху.
— Головне, заспокойся, — ніби гіпнотизуючи, сказав він. — Все в порядку. Бери свій одяг і…
— Ось вам! — Анжела тицьнула дулю і знову заховалася за сміттєпроводом.
Міліціянти, наче по команді, всі кинулися наверх. Та дівчини ніде не було. Вона, наче випарувалася.
— Йоханий бабай! — схопився за голову один із оперативників. — Вона стрибнула у сміттєпровід!
І справді, Анжела таки це зробила. Але далеко вона не пролетіла, застрягла. Її несамовите волання було чути на весь будинок.
Міліціонери безпорадно бігали туди-сюди і нічого не могли вдіяти. Довелося викликати рятувальників. Прибувши на місце пригоди, хлопцям потрібно було діяти професійно, акуратно, адже кожен неправильний рух міг поранити полонянку сміттєпровода. Тим більше, голу-голісіньку. Попробуй зачепи її за щось! Та витягти таки вдалося.
Вже одягнена, в супроводі оперативників йдучи до міліцейського автомобіля, Анжеліка помітила Андрія Петровича. Хмикнувши, кинула:
— Ну що, задоволений?
Професор опустив очі.
За хвилю загарчав двигун машини, що повезла Анжелу до міського відділку.