КОЛИ ШЕФИ — ЩЕ Й ДРУЗІ

БАГАТО РОКІВ ТРИВАЄ СПІВПРАЦЯ ШКОЛИ-ІНТЕРНАТУ ІЗ 12-им ІНЖЕНЕРНИМ ПОЛКОМ
Шефство над школами — добра традиція, успадкована українцями ще від радянських часів. Надійне дружнє «плече» є і у вихованців новоград-волинської загальноосвітньої школи-інтернату: вже багато років закладом опікується
12-ий інженерний полк (в/ч А-3814). Військовим інженерам є що показати і чому навчити дітей, а підростаюче покоління, як відомо, завжди радо й відкрито сприймає нові яскраві враження. 13 вересня, на базі школи-інтернату, військові організували для підопічних спортивні змагання.
Як розповів заступник командира інженерного полку Володимир Білошицький, немає потреби проводити подібні заходи надто часто. Такої змоги не мають ані самі військові, зайняті підтриманням бойової готовності полку, ані освітяни, котрі працюють відповідно до власного навчального плану. Попри цей факт, не можна стверджувати, що зустрічі шефів із підопічними проходять рідко — державні та військові свята, важливі дати у календарі не обходяться без тісної співпраці.
— Ми завжди є бажаними гостями на уроках мужності, під час різноманітних спільних заходів. І це не дивно. Бо користь від такого спілкування взаємна: адже для дітей люди у погонах є прикладом і авторитетом, а для військових шефство — це можливість приємного і насиченого спілкування із дітьми. Відтак запрошуємо дітей на територію частини, демонструємо техніку, бойову підготовку частини та побут солдатів. Серед учнів є багато хлопців, котрих так чи інакше цікавить армія. Намагаємося залучати до шефства і молодих військовослужбовців — аби уникнути вікового бар’єру, зробити спілкування максимально комфортним.
Ось і цього разу, на змаганнях, приурочених Дню українського козацтва, що відбудеться у жовтні, і з нагоди якого військові спланували низку цікавих заходів зі школярами, головними діючими особами були діти та молоді військовослужбовці-контрактники. Останні, до речі, — кращі з кращих зі спортивної підготовки — прийшли поділитися досвідом із загартування власного тіла і духу. Спорт — це і є здоров’я, тож неозброєним оком помітний ефект, який справили на учнів підтягнуті військові шефи у камуфляжі. Зайві слова тут були недоречні, тому після традиційного інструктажу з правил безпеки діти жваво поринули у змагання.
Участь у них взяли чотири команди учнів 7-9 класів: «Інопланетяни», «Бригада», «220» та «Кока-Кола». Кожна команда на початку змагань презентувала свій девіз. Змагалися юні спортсмени у різних видах: човниковий біг, підтягування та підйом ніг до перекладини, віджимання, качання пресу, перетягування канату.
Окрім останнього, усі ці види є обов’язковими в армії для оцінювання фізичної підготовки солдатів, тому для декого із хлопців-старшокласників змагання стали такою собі першою репетицією «перед боєм». Зрозуміло, що працювати хлопчакам є над чим, час є, а перші поради з боку військових, на чолі із начальником із фізпідготовки 12-го інженерного полку Михайлом Ольшевським, вони вже отри-мали.
Після двогодинних спортивних баталій військове журі ви-значило та нагородило грамотами переможців. У командній першості кращі результати показали восьмикласники з команди «Бригада», друге місце — у «Інопланетян», третє дісталося команді «220». В особистому заліку лаври здобули Володимир Стебіхов, Микола Човгань, Максим Степанюк та Андрій Курган.
У системі допризовної підготовки юнаків будь-якої школи співпраця із військовими — на особливому рахунку. Тому для учнів інтернату вже звичними стали не лише екскурсії у підшефну військову частину, а й візити на полігон, де дівчата та хлопці мають можливість постріляти із бойової стрілецької зброї та отримати непересічні враження. Це вам, як кажуть, не в тирі стріляти з пневматичної гвинтівки… До речі, є у військових інженерів ще одна підшефна школа — колегіум, що у «Болгарбуді». Втім, їм військові приділяють, на жаль, менше часу. Але щиро сподіваються, що колегіанти не ображаються і підтримують визначення пріоритетів на користь школи-інтернату. Людяність — понад усе, і для вояків також.
Користь від шефства для військових інженерного полку ще й у тому, що вихованці інтернату — потенційні новобранці до лав військовослужбовців-контрактників. Не секрет, що свіжі кадри у війську чекають із нетерпінням, а для дітей, котрим бракує підтримки рідних, неабияк може знадобитися будь-яка підтримка з боку оточуючих.
Один із учнів інтернату Максим Матвійчук зауважив: «Бути військовим — добре. Але моряком — краще, бо там більше платять…» Серед двохсот контрактників у 12-му інженерному полку нині немає жодного вихованця інтернату. А от серед військових Збройних сил України — чимало випускників інтернату, є й представники військової еліти. Ними особливо пишаються, а імена кращих занесені у Книгу історії закладу.
Заступник директора інтернату з виховної роботи Оксана Рибак розповіла, що, окрім спортивних гуртків, учні займаються тут у багатьох інших — розвивають творчі та практичні здібності. Недолік у тому, що діти при цьому рідко покидають стіни закладу (хіба що інколи — для спілкування із батьками), тут не вбачають. Навпаки, запевняють, що учні не мають дефіциту спілкування із однолітками з інших шкіл міста й студентами. З метою урізноманітнити дитяче дозвілля тут організовують зустрічі, проводять конкурси.
У всіх учнів, котрі навчаються в інтернаті (їх на сьогодні близько 170), є батьки. Проте, через різні обставини вони не можуть виховувати сьогодні дітей. Створити для них умови, максимально наближені до сімейних, вчителям допомагають спонсори, а їх, на щастя, закладу не бракує. Це і благодійний фонд «Місія без кордонів», і Житомирський УБОЗ, і земляк-спікер Верховної Ради Володимир Литвин й багато інших організацій та людей.
Приємно, що серед спонсорів — не лише українці. Французи, наприклад, три роки тому подарували інтернату ноу-хау — радіомережу гучномовців. Втім, попрацювала мережа недовго, а на ремонт технічної апаратури (яку, до речі, закладу дарують часто-густо), коштів не виділяють. От і виходить, що техніки багато, а ремонтувати — нікому.
Тому, якщо би у місті з’явився благодійник, здатний надати інтернату допомогу у вигляді ремонту наявних магнітофонів та мікрофонів, колектив був би надзвичайно вдячний. Виявляється, не завжди й не усім потрібні лише гроші — часом необхідна й практична допомога…