КРАСИЛІВСЬКА КОЛОНІЯ

Це село неначе загубилося в лісі: зелені шати з усіх сторін обхопили в свої обійми сім десятків переважно дерев’яних будиночків, що весело виблискують до сонця шибками невеликих віконець. І хоч приїхали ми сюди післяобідньої пори, — на вулицях не побачили нікого. Лише де-не-де з городів визирали здивовані селяни — хто це раптом завітав? Мирно паслися собі коні, задоволено рохкали в загорожах ситі поросята, а на подвір’ях золотим скарбом світили боками гори полум’яних гарбузів — саме настала пора збирати і цей урожай. А загалом складалося враження, що все навколо неначе задрімало, розімлівши від скупого, вже останнього тепла цієї лагідної осені.
Красилівська колонія — власне, це і є те віддалене поліське село, про яке стільки говориться і пишеться, що вимирає, що потрібно терміново щось вирішувати на державному рівні, бо незабаром нікого тут не залишиться. Говориться десятками років, і хоч відтоді нічого суттєвого, власне, і не було зроблено проте пусткою стоять у Колонії лише кілька будинків, а дітвора народжується чи не щороку. Що ж, подумалося: мабуть, не так просто викорінити українського селянина з його рідного куточка землі, з його малої батьківщини.
Зупинилися ми коло тієї самої крайньої хати, про яку стільки пісень складено. І відразу назустріч нам шворно вийшла усміхнена жіночка літнього віку, поцікавилася — кого шукаємо? А коли довідалася, то схвально кивнула — так, це тут, заходьте. Провела нас на обійстя, мовчки з інтересом поглядаючи — що ж то за гості?
Навколо хати — пізні осінні квіти пишаються останньою красою, біла криничка, акуратно складені дрова. І хоч живуть тут досить літні люди, але рука дбайливого господаря та господині відчувається всюди, куди не кинеш оком.
Господарює тут Володимир Іванович Ткачук. Все життя, а це вже майже 90 літ, промайнуло у цих краях. Тут народився, виріс, свого часу партизанив у навколишніх лісах, одружився на місцевій дівчині, був і бригадиром, і головою сільради, і заступником голови колгоспу.
Дружина заклопотано поглядає на старенького, який все допитується — що ж то за люди приїхали, і повідомляє — не чує вже дід. Торік така біда трапилася — перестав чути, а так, міг би вам багато розказати. І про партизанів, і про життя наше.
А село? Що ж, село нині не те, що колись було. От за радянської влади тут стільки худоби вирощувалося, і люди працювали, і земелька оброблялася. Розповідаючи все те, аж світліє Надія Гнатівна душею — замріяна посмішка від спогадів про далекі молоді роки розгладжує зморшки на обличчі і неначе аж дзвінкішим робиться голос. Так, кипіло життя тоді. А зараз? Що ж, зітхає сумно, хто тут у цьому селі залишився? Переважно, одинокі літні жінки у хатах живуть та ще кілька молодих сімей. Щоправда, молоді сім’ї багатодітні — по троє, по п’ятеро діток. Але де ж їм, цим діткам, вчитися? Їздять до школи у сусідню Красилівку, бо в Колонії не те, що школи, а навіть клубу, сільради чи хоч магазину — і того немає.
З чого люди живуть? Звісно, з землі, з лісу. Городи обробляються, худобу тримають, а хто ще молодший, то в лісі стає на роботу, у лісгоспі. А так — картопля своя, молоко, якась конячка, живуть, ніхто ще голодний у селі не сидів. Тут же просто з подвір’я у ліс виходиш — там ягоди родять, а гриби — так ті і на подвір’ях вже ростуть. Надія Гнатівна показує під парканом місце, де отакенний білий гриб виріс!
На вулицях людей небагато, а от лосі з лісу частенько сюди забігають, дикі кабани — просто біда якась, внадилися у людські городи, і ніякого тобі страху, підкопують картоплю й іншу городину.
Привернули до себе нашу увагу і кілька стареньких будинків, де ніхто вже не живе, і які просто розсипаються на очах — невже нікому те д­обро не треба? Виявляється, таки потрібне. Місцеві жителі розповідають, що купують за копійки те майно якісь люди з Києва, і хоч поки що ради йому не дали, але, певно, якісь плани мають: може, земля треба, а, може, дерево заберуть, воно ж зараз дороге…
Так, дерев’яні зруби нині в моді і мають хороший попит. Дивись, так от перекочує на вантажівках потроху маленька поліська Колонія десь під Київ, і тільки вітер колисатиме траву над колись веселим і гомінким селом. Звісно, не хочеться вірити, що може стати за якийсь час пусткою ця місцина. Неперспективно — хитають головою чиновники, кому ж це з молодих, звиклих до благ цивілізації людей, до лісу їхати жити захочеться? Поки пенсіонери ще доживають свого віку, а там — і по Колонії. Така думка державних мужів.
А ліс із кожним роком все більше угідь від села собі відвойовує. Ось на околиці світять битою цеглою залишки старої ферми — одні руїни, які все ж таки ще свідчать про те, що було тут міцне капітальне приміщення, досить просторе, а тепер такі деревця там повиростали, що за рік-два вже ліс шумітиме, сховавши під своїм зеленим листом навіть спогади про ті часи.
Що ж, життя на місці не стоїть, продовжується — і маленька Красилівська колонія вперто шукає собі місце в цьому житті. Хоч і рідко, але все ще звучить дитячими голосами, допитливо дивиться на нас зацікавленими оченятами Марійок та Петриків і проводжає, махаючи на прощання дубовими та кленовими листочками.
Отаке воно нині, поліське село. Глибинка.