ЧЕРЕЗ 45 — ЗНОВУ ШКОЛЯРІ!

У день Покрови Святої Богородиці, 14 жовтня, відбулася надзвичайно схвильована зустріч однокласників — випускників Наталівської середньої школи 1964 року на чолі з класним керівником Марією Варфоломіївною Якушевською. Перші кроки призначеної зустрічі відбулися у світлому, почесному місці — біля пам’ятника Т.Г.Шевченку. Тут і розпочалося по-новому наше знайомство, поцілунки, вигуки радощів та здивування. Адже дехто не бачив своїх однокласників і вчителів майже половину віку, а точніше — 45 довгих років. Не всі впізнали одразу одне одного. Адже всі ми змінили свою постать, зовнішність, юні обличчя — на сивину та риси, притаманні пенсійному віку.
Та скільки хочеться багато розповісти про цю подію, повна душа накопичених вражень та емоцій, що думки міняють одна одну, і всі вони важливі для нас.
Почну з головного. Ось і розпочався перший і єдиний урочисто відкритий урок, на якому пройшла перекличка присутніх, вишикуваних на лінійці по команді струнко, учнів-пенсіонерів. Так відбулося з нами вдруге ­знайомство нашої улюбленої вчительки, класного керівника Марії Варфоломіївни.
Тримаючи в руках випускну фотокартку нашого класу, яку заздалегідь принесла з собою, намагалася впізнати кожного учня, і часто їй це вдавалося. Ми у свою чергу чемно і сердечно від усієї відкритої душі привітали дорогу, рідну нашу вчительку квітами. І відчули у своїх серцях якесь приємне, дивне тепло, що заполонило наші душі й свідомість, і намагалися не пропустити жодного її слова, погляду або усмішки. Тому що ми всі, як один, немов заворожені, поринули спогадами в далеке, але таке до болю знайоме, привабливе, світле дитинство. Кожен із нас пригадав щось комічне чи щось важливе зі шкільного життя. І навіть не зогледілися, як і коли ми опинилися у вирі шкільних подій. Пов’язали галстуки і відчули себе піонерами та комсомольцями, отримували подяки і нагороди за ті чи інші досягнуті справи. Згадали і тих, хто з невідомих причин не з’явилися на зустріч, і тих, хто вже ніколи не зможе повернутися у цей світ. Вшанували їх світлу пам’ять хвилиною мовчання. Урок триває. Кожен учень, хто як міг, розповів про свою долю, життя, а воно — ой яке не просте й не легке, тож намагалися говорити тільки про світле, хороше, приємне. І всім нам було чим пишатися — особливо дітьми та онуками. Жоден учень із нашого класу не осоромив свою школу, вчителів, свою сім’ю. Кожен із нас ніс свій хрест гордо і чесно.
А урок тим часом продов­жувався. Не було жодної хвилини без подяк і побажань для нашої дорогої, милої, тендітної, справедливої, мужньої, доброї і такої красивої жінки, глибоко шанованої, висококваліфікованої вчительки Марії Варфоломіївни. Вона для нас — як символ чистоти і совісті. Її мудрість допомогла нам йти вперед, незважаючи на будь-які перепони на життєвому шляху. Незліченні подяки, найщиріші слова, найтепліші обійми, «сипалися градом» на її срібну голову. А коли для неї прозвучала пісня «Вчителько моя», і в цей час, ставши на коліна, піднесли український рушник, на якому лежав хліб і сіль, — з її схвильованих очей покотилися сльози. Це були краплі-перлини — бо вони були від розуміння, що її праця не була марною, а дала золоті плоди. І всі учні, низько-низько вклоняючись їй, теж змахували сльози, що бриніли на очах... Час невпинно відраховував останні хвилини нашого 6-годинного уроку.
Прозвучав останній вальс. Наші серця були переповнені щастям, любов’ю, добром, радістю і сумом. Все пройшло, як у добрій казці, ми на мить відчули молодість, дружбу, згуртованість. Придбали і поповнили своє духовне та емоційне багатство. Провели фотосесію.
Пролунав останній дзвінок... І ми зі світлими думками, з чистою душею і з гарячим серцем закінчили свою незабутню зустріч.
На майбутнє хочеться побажати нашому класному керівнику, «нашій мамі» Марії Варфоломіївні здоров’я, а також багато щасливих років життя. Склалося враження, що ми так і залишилися під її крильми, немов маленькі пташенята. Щиро дякує вам за те, чого нас навчили, і низько вклоняється весь клас — випускники 1964 року.