БЕЗКОМПРОМІСНИЙ

«ЧУЖАКИ»
Над косогором, із-за старих яблунь і груш, наполовину виглядав дах, накритий шифером, уже почорнілим од часу. Не кращий вигляд мали й дошки на причілку: вицвілі, покручені, поточені шашелем. Кидався в очі і похилений паркан, порослий кропивою і полином.
Саме до цього будиночка, косогором, зпідніжжя річки піднімалася молода пара. З сумками, пакетами. Певно, городяни.
Василь Ворхла і Федір Тимошко, місцеві рибалки, котрі попід вербами на дерев’яному човні знімали сітки, помітили їх ще здалеку.
— А це кого в наші краї занесло? Що за чужаки? — чи то спитав у приятеля, чи то у самого себе Василь.
— А тобі яка різниця, — невдоволено буркнув Федір, перекидаючи з одного кута губ у другий щойно прикурену цигарку. — Мало тут усяких вештається? Давай, рибу виймай. От гад!
— Хто?
— Та рак! Бач, сволота, як заплутався!
Василь порадив:
— Клешні спочатку повідламуй. Легше піде. Чи вчити треба?
— А я що роблю?!
— Чого репетуєш-то?
— Улов малий.
— Я ж тобі казав, що погода міняється. Не варто йти. Нічого, без риби не будемо. Не пішла сьогодні — піде завтра.
— Витягуй, витягуй сітку!
— Так витягую ж…
ДІДІВСЬКА ХАТА
Будинок зустрів Романа Мокрицю і його дружину Софію пусткою. Віддавало сирістю і якимось відгоміном далеких-далеких спогадів.
— Тут колись жили мої дід і бабуся. Тут народилися мої батьки, — замислено сказав дружині Роман, прилаштовуючи речі на лавці.
— Похмуро, — скривила губи Софія.
— Не падай духом! — підбадьорив дружину Роман. — Відремонтуємо будинок, поставимо новий паркан, посадимо сад! Ти бачила, яка навколо краса?! Плакучі верби над водою! Скелі, валуни! Запаморочливий аромат диких трав! Тихоплинна Случ!
— Та бачила, бачила, — молода дружина була незворушною. — Але в яку копієчку нам усе це обійдеться?
— Зате матимемо свою дачу! До речі, від діда лишився човен. Підрихтую, плаватимемо! Ти коли-небудь плавала на човні?
— На катері.
— То не те! Це зовсім інше! Ми вдвох на човні. Я правлю веслами, а ти сидиш на кормі, долонею зачерпуєш воду, на якій віддзеркалюються промені сонця! Любуєшся природою. Вловлюєш різницю?
— Ох, романтик!
— А знаєш, скільки тут риби?
— І що?
— Ловитиму!
— А я то думаю, навіщо ти з собою ті вудки тягнув? Виявляється, тебе, як завжди, більше риба цікавить, аніж я! — дорікнула дружина. — Так і вдома. Тільки вихідний, ти — на рибалку свою!
— Софіє, ну чого ти? Невже тебе анітрошки не зачепила навколишня краса? Я її перетворю на казку! Для тебе!
— Умгу, і дім — казка.
— Це — поправимо. І не забувай, що чоловік — добувач!
— Ой, «добувачу», сказала б я тобі! Та гаразд, давай речі розбирати. Їсти хочеться.
Так-сяк перекусивши, подружжя ­Мокриць насамперед поприбирали в оселі. Потім, трохи відпочивши, Софія заходилася мудрувати над приготуванням вечері. Роман же біля хати повиривав бур’ян. Обдивився човен, який потребував серйозного ремонту. Та то не біда. Молодий чоловік у сараї знайшов смолу, цвяхи, обрізні дошки.
А наступного дня, навпроти садиби, Роман змайстрував на березі річки кладку. Свою давню мрію він нарешті втілив у життя. Може, вже тут, в далекій од великої цивілізації глушині, зможе спокійно, без зайвих напружень, нервів половити рибу. А то стільки тепер того елементу браконьєрського розвелося, що й вудку закинути нікуди!
ПЕРШЕ ЗІТКНЕННЯ
Ранок дихав свіжістю і пахощами трав. Легенький туман окутав плакучі верби, які, мов ті дівчата, схилились над водою і мили свої довгі коси.
На світанку почала скидатися невелика верховодка. А потім настала тиша.
Та тривала вона недовго. Раптом за скелями почувся плескіт весел. А затим із-за них виплив і сам човен. На ньому було двоє рибалок — Василь Ворхла і Федір Тимошко. Підпливши до верб, чоловіки почали витягати з мішка сітку.
Роман Мокриця аж пополотнів. Закріпивши вудку на кладці, різко підвівся.
— Це ж треба таке. І тут те ж саме, — мовив про себе. А відтак підвищив тон. — Вам що, повилазило?! Рибу ж ловлю!
— А це що тут таке? — сердито озвався Ворхла.
— Це той, з Мокриць. Ну, що з міста приперся, — сказав Василю Тимошко.
— А-а, он воно що, — розправив плечі Василь-кремезняк. — Давненько я діла не мав із природолюбами. Думав, що вони давно перевелися! А вони, бач, ще є. То чого тобі треба, чумна матерія?
Роман стерпів образу. Натомість із притиском кинув:
— Хіба ви не бачите, що я рибу ловлю?
— То й що?
— Заважаєте!
Василь осміхнувся:
— Чуваче, давай жити дружно. Хочеш, і тобі наловимо. Що ти своєю вудкою махаєш? Хіба то рибалка?
— Для мене — рибалка! — ствердно відказав Мокриця. — Хоч би вже десь у іншому місці ставили свої сітки. Задовбали!
— А нам тута хочеться! — вклинився до перепалки миршавий Тимошко. — Понаїжджали тут!
Василю ж не сподобалося слово «задовбали». Скерував човна до берега.
— Чого кіпішуєш, земляк? — наблизився Ворхла до Романа, розуміюче помахуючи веслом.
Мокриця ступив крок назад.
— Рибу лякаєте… Плаваєте тут…
— Та невже? Це ти тут почав плутатися під ногами. Чого сюди приїхав-то?
— Вас забув спитати!
— Дивись, га, сміливий! А якщо по кумполу? Оцим веслом? Може, мізки на місце стануть?
— Вони в мене на місці.
— Якщо на місці — то сиди спокійно і сопи тихенько. Дохідливо пояснив?
— Не зовсім!
Мить — і Роман опинився у воді. Ворхла так прудко штовхнув його в груди, що хлопець і не встиг зреагувати.
— Поплавай, охолонь, розуму наберися. Тут свої права качать не будеш.
Браконьєри попливли далі ставити сіті.
Роман Мокриця вибрався на берег. Змотав вудку і, пробурмотівши «тепер ви у мене половите!», подерся косогором.
ДІД ІВАН
— Чув про конфлікт, що стався на березі, — сказав дід Іван, зайшовши на гостину до Мокриць. — Ти, Романе, хлопець чесний. Вболіваєш за природу. Це — добре, але народ у нас лихий. Спокійно жити не дадуть. Робити ніхто не хоче. На рибі живуть. Хтось приїжджає, забирає. Ніби, із самого Києва. Кажуть, що в Дніпрі риба вже не та. — Дід Іван усміхнувся. — Несьєдобна! А нашу ще можна їсти! Ось воно як.
— І що, ніякого контролю немає над водоймищами? — поцікавився Мокриця.
— Чому немає, — дід Іван потягнувся по цигарку. — Часом заїжджають якісь перевіряючі. Але що з того? Перевірять, когось зловлять, бумагу якусь напишуть, а потім і поїдуть. А ті знову весла на воду. Наші чоловіки заїжджих рибалок не люблять. Вічно з ними ворогують. Нерідко до бійок доходить.
— Так я ж — не заїжджий. Тут жили мої дід та бабуся, народилися і жили мої батьки. Хіба я не свій? Чому постійно сітки перед самісіньким носом ставлять? Іншого місця немає?
— Немає, — зітхнув дід Іван. — Річка поділена.
— Це як?! — не зрозумів Роман.
— А отак! Давно поділена. Де хата стоїть, — навпроти і ділянка річки того.
— Так це ж не город якийсь! Не земельна ділянка!
— Так-так. Але є, як є. Тут — свої порядки. Ти, Романе, ліпше хату цю продай. Не зживешся з ними. Ні. Коли вже так пішло з самого початку, то... Вони — люди мстиві. Нічого не забувають.
— Побачимо!
— Ех-хе-хе…
ПОНІВЕЧЕНА МРІЯ
— Куди ти? Ще темно? Поспав би, — замуркала Софія, натягаючи по вуха ковдру.
— Саме буде починатися кльов! — бадьоро відказав Роман. — Спи.
— Поснідай хоч.
— А, прибіжу потім.
— Я принесу бутерброд на річку. І чай гарячий у термосі.
— Коли?
— На світанку.
— Невже підведешся?
— Піду купатися.
— Ти-и?!
— Я! Хочу зайнятися моржуванням!
— Хм!
— А що тут такого? Здоров’я — насамперед! То як?
— Молодець!..
Бралося до світанку. То там, то там несміло озивалося птаство. І так — усе гучніше й гучніше.
Попід плакучими вербами пропливло сімейство диких качок, подавали голос жаби, в гущавину, що за річкою, шугнув шуліка — все оживало!
Підійшовши до берега, Роман мало не зомлів. Його кладка, зроблена такими зусиллями, була розтрощена. Мокриця аж застогнав від болю й образи.
За кроків двадцять од себе помітив Василевого човна, що масивним ланцюгом був припнутий до стовбура верби. Кинувся до нього...
ЧЕРГОВА СУТИЧКА
Федір Тимошко тинявся берегом. Його завжди цікавило те, хто першим із місцевих жителів вийшов рибалити. Свого човна він не мав. Та й рибу ловити сам не любив. Завжди комусь «підсобляв». Але здебільшого — Ворхлі.
Минаючи широкий затон на згині Случі, він аж остовпів од дива. В очереті побачив… оголену жінку. Вона була з довгим волосся і напрочуд вродлива. І ніби манила за собою. Однак…
Хоча надворі було тепло, але від того, що подумав Тимошко, його враз зморозило. За хвилю він уже, запихавшись, шкріб уздовж берега, вбік села. Та на мить Федора зупинила ще одна «приключка», ще одне неабияке здивування…
— Васяня! Васяня! — влетів Тимошко до хати Ворхли. — Там… Там…
— Що, Случ висохла? І можна рибу збирати?
— Ні. Той ненормальний твого човна топить! І це… Там у затоні, в очереті, фіг-зна що твориться!
— Про очерет — потім!..
Хто саме «топить» човна, Василь здогадавсь одразу.
За кілька хвилин вони були вже на річці.
Потопити дерев’яний човен — річ, звісно, марна.
— Ну, і що ти робиш, — іронічно спитав Ворхла, розминаючи пальці.
— Човен топлю, — спокійно відказав Мокриця.
— Навіщо?
— Щоб не плавав.
— І що, виходить?
Роман облишив ненависний йому плавзасіб і вийшов на берег.
— Навіщо кладку зламали? — спитав, з-під лоба дивлячись на своїх ворогів.
— А чому саме ми? — підшакалився Тимошко. — Ти тут багато кому сала за шию залив!
— Ну, гаразд, — тільки й мовив Мокриця й попростував до косогору.
ДИВЕРСІЯ
Наступного дня Роман кладку полагодив.
А потім на Случі почали відбуватися всілякі дива. То бачили сома-велетня, котрий чи не на смерть перелякав рибалок, то якась невідома сила повитягала на берег сітки й попалила їх, то чули виття вовка, котрого зроду в цих краях не бачили. А днями хтось підірвав Романову кладку.
Чутки про ці феноменальні явища долетіли й до самого міста. Проте спочатку, для роз’яснення ситуації, в глушину було направлено дільничного інспектора Скороходька.
СЛІДСТВО
Після вибуху на річці рибальство на деякий час припинилося. Рибалки відсиджувалися по домівках. Розуміли, що цей випадок не пройде повз правоохоронців.
Сидів удома і Ворхла. Коли на поріг ступив дільничний, то Василь не стільки злякався, як здивувався.
— Я не підривав кладку, — категорично заявив Василь на перше запитання міліціонера.
— А хто?
— А мені звідки знати?
— А які відношення у вас були із Романом Мокрицею?
— Та ніяких. Як з’явився у селі, так і почалися у нього тертя з усіма. Там не лови, і там не лови. Раз приходжу, а сіток моїх немає! Він, гад, спалив їх!
— Тому ви і підірвали кладку?
— Не підривав я нічого. Звідки в мене вибухівка? Просто так підійшов до нього, коли він своїх карасиків вудкою ловив. Ну, і поборюкалися трохи.
— Навіщо підходили?
— Показать, що річка — це народне достояніє!
— А він забороняв вам ловити?
— Ще й як!
— Правильно! Сітками заборонено!
— Це — по ваших понятіях, по наших — ні.
— Так, Ворхла! Мені краще знати, по яких «понятіях»! Розмова ще не закінчена!..
…Не вилазив із хати і Федір Тимошко. Він одразу почав виправдовуватися, несподівано заїкаючись:
— Про ви-вибух т-тільки чув.
— Ви ж ніби не заїкалися.
— П-п-правильно. Та пі-пі-після ті-тієї р-рибалки почалося. Си-димо в ку-кущиках, р-рибу л-и-овимо. Аж тут ви-ви-ви-пливає с-сомяра! Я-ак акула! Із го-го-гогострими зубами! І на мене! Я — ті-тікати! Він — з-за мною!
— Хто? Сом?
— Ну! Це я вже по-отім ді-дізнався, що то Мо-мокриця в опу-пудалі біг.
— Що було далі?
— П-пробігаю по-понад оч-черетом, а там — ру-русалка! Г-гола вся!
— Русалка?
— Н-ні Не р-русалка. Це б-було са-аме пе-перед І-гіваном Куку-па-а-айлом. А то була не р-русалка. А Р-Романова жжжжінка. Куку-купалася вона там. О-обнажонна вся. А по-потім, як га-ахне! Ме-мене пі-після т-того до б-бабки в-возили.
— Навіщо?
— Ль-ляк качать.
— І що?
— Т-ти-ти-тирохи в-викачали.
— Помітно. Ну що ж, Тимошко, ми ще зустрінемося…
…Роман Мокриця з берега ловив рибу. Під вербами. Там його і знайшов дільничний Скороходько.
— Наробив ти тут ділов.
— А як із ними боротися? — пробурмотів Роман. — Загатили річку сітками, що закинути нікуди! Кладку знищили.
— Треба було заяву написати, — зауважив страж порядку. — Маскарад той сомячий де взяв?
— Сам пошив.
— Са-ам пошив! Через цей муляж один ледь не втопився, заплутавшись у сітці, а другий заїкою став! Ль-ль-ляк… Тьху-ти! Ляк качали. До суду хочуть тебе подавати.
— Це їх потрібно подавати! За браконьєрство! За знищення чужого майна! За вибухівку! За…
— Розберемося.
ДО МІСТА
— Я, Романе, більше сюди не приїду! — заявила Софія, збираючи речі. Не відпочинок, а пригодницький серіал! Думаю, цим ще не закінчиться.
— Тобто?
— Ще ж викликатимуть тебе. І мене. Не знайшли ж того, хто твою кладку підірвав.
— То пусте!..
...Жовто-гаряче налився небокрай. Займалося на світ. Захлиналися од співу пташки. Тихо несла свої води Случ, омиваючи обривисті береги, луки, скелі, верболози…
З гори спускалася молода пара. З сумками, пакетами.
Роман, набравши повні груди п’янкого повітря, пригадав Софійчині слова перед дорогою і, всміхнувшись, подумав: «А я таки приїду!».