БЕЗКОМПРОМІСНИЙ-2

КРАДІЖКА…
Сітки знімати випливли, як завше, на світанку. Проте, скільки чоловіки не рискали берегом, скільки не шукали, але снасті наче Водяний забрав.
— Ну, і що це значить? — спочатку «смачно» вилаявшись, спитав Василь Ворхла.
— А фі-фіг його з-знає, — відказав Федір Тимошко, прикурюючи цигарку. — С-ставили тут.
— Ставили, — протягнув Ворхла.
Тимошко кивнув у бік гори.
— М-може, той, га?
— Хто? — не зрозумів Василь.
— Ну, Р-Роман. Т-той не-ненорма-альний. Т-три дні вже тут.
— Чого досі мовчав?!
— Ду-ду-думав, ти зн-знаєш.
— «Ду-ду-ду!» — перекривив Ворхла — От гад! Точно він! Знову приперся, кровопивця! Ну, так йому це не минеться! Думає, що мені сітки з неба падають!..
ПОГРОЗИ
Роман Мокриця саме човна смолив, коли на подвір’я заявився Ворхла.
— Ти що, думаєш, що тобі голову не можуть звернути? — не привітавшись, кинув Василь.
Роман відставив убік відро зі смолою. Здивовано спитав:
— Ти про що? Поясни.
— Сітки — твоя робота?
— Які сітки? Треба вони мені!
— Та невже? Переродився?
— Чого ти, Василю, хочеш?
— Крім тебе, ніхто їх не міг витягнути!
— А рибінспекція? Вони зараз часто їздять. Навіть і вночі.
— Поки ти тут не об’явився, — з натяком мовив Ворхла, — то вони чомусь не їздили. Дивися, зловимо — ноги повідриваємо і на корм ракам кинемо!
Потім розлючений сусід забрався геть.
— Хто це приходив? — на ганок вийшла Софія. — Крик чула.
— А! — Роман знову взявся за роботу. — Василь був.
— Що хотів?
— Рак його за сідало вкусив. Мазь шукав.
— А ти тут до чого?
— Смолою замазав укус. Ніби, допомогло.
— Хі-хі! Ха-ха! — образилася Софія, зрозумівши, що чоловік кепкує. А відтак, закопиливши губу, зникла за дверима. Проте, за хвилю визирнула. — Ходи, чай заварила!
В ОЧЕРЕТІ
Світало. Ранок був холоднуватий, але Софія зробилася справжнім моржем, і студена вода її вже не лякала.
Федір Тимошко, котрий щоранку вештався берегом Случі, молоду жінку примітив ще здалеку, коли та в халатику заходила в очерет.
Заїка простежив за нею. А коли побачив, що Романова дружина цього разу приймає холодні ванни в купальнику, скривився, ніби вкусив яблуко-кисличку. Однак покрадьки наблизився до берега — в голові вже зародилася блудлива думка. Задер сорочку. Проте, трохи щось поміркувавши і почухавши живіт, опустив її.
Софія його помітила. Сміялася і плескалась у воді, мов та риба. А відтак спокусливо кивнула рукою, заманюючи Федора до себе.
По тілу Тимошка наче електрострум пробіг. Глипнув праворуч-ліворуч. Знову (гарячково) задер сорочку і знову її опустив.
А «русалка» вже звабливо махала головою: мовляв, сміливіше, хлопче! Пливи до мене!
Федір вагався. А раптом Роман побачить? Та й вода не літня. Все ж таки, середина жовтня. Нічого іншого не придумав, як привітатися:
— П-п-п-пири-віт!
— Привіт! — гигикаючи, відгукнулася Софія. — Що, лячно?
— И-и.
— То пірнай до мене.
— В-вода… В-вилязь. Тут лі-ліпше. Н-на бе-бе-березі.
— Ні-і! Залазь хутчій!
— В-вилазь.
— Давай, ха-ха!
— Си-си-стерво! — про себе прошипів Федір і потеліпався до скель.
ЧЕРГОВА ВТРАТА
Нарешті Роман Мокриця відремонтував човна. Тепер із нього то вудкою, то спінінгом ловив рибу.
Якось під вечір він помітив, як Ворхла і Тимошко знову під вербами поставили сіті. Поривати з минулим чоловіки й не думали.
Коли браконьєри пішли додому, Роман сіті витягнув і спалив на березі.
Василь, побачивши вранці обвуглені залишки своїх снастей, заскреготів зубами. Матюкався, на чому світ стоїть. Та й було чого — сіті тепер недешеві. Пообіцяв помститися. Але як, щоб не запідозрили? Адже тоді слідчі довели, що саме він підірвав Романову кладку. Довго міліціянти допитувалися про вибухівку. Мовляв, де взяв, де взяв? Відбрехався, що динаміт знайшов на полігоні. А навіщо зберігав? Спочатку, мовляв, думав, що мило, але потім «розумні» хлопці сказали, що «бомба». Повірили чи ні, але умовний строк таки впаяли.
Нещодавно Василь Ворхла змайстрував електровудку. Штуковина — куди тим сітям! І ставити не потрібно. Проплив берегом, набив «током» мішок і — додому!
Федору Василь заприсягався, що за знищені сітки Романові, цьому пришелепуватому невігласу з міста, не вибачить.
Однак Тимошко засумнівався:
— А, м-може, це-це не він?
— А яка зараза? — визвірився Ворхла. — Його почерк! Тільки заявився, так і почалося! Мало я йому тоді! А теперечки…
Федір зіщулився.
— Що т-тепер?
Василь зрозумів, що змолов зайве, і, посміхаючись, похлопав приятеля по плечу.
— Не бійся, братко, все буде в ажурі! То я так, зі злості. Хай живе.
КОРОВ’ЯЧІ ПРОБЛЕМИ
Роман із драбини прибивав жерсть на причілковому карнизі.
З хати вибігла Софія. Гарячково зажестикулювала руками.
— Романе! Я ж білизну повісила!
— Та я ж не пилю.
— Не пилю-у! То на рибалці, то на драбині!..
— Ну-ну-ну?! — Роман облишив роботу. — Скучила?
— До речі, — Софія граційно поклала голову на плече, — Федька до мене клинки підбивав!
Роман зліз із драбини.
— Ану-ну розкажи.
— Купалася я, а він підглядав.
— Сподіваюсь, ти була в купальнику?
— Ну ти ж сам знаєш!
— І що далі?
— Вирішила в забави погратися. Покликала його до себе. Очиська Федьчині заблищали! А я ще бісиків підпускаю! Він тут і роздягатися почав!
Роман напружився.
— А це вже цікаво! І що він?
— Ех, води злякався.
— Шалапутна ти, Софіє. Дивись мені!
— Ро-омцю!
— Ну, добре, добре.
Саме в цю мить до двору ввійшов дід Іван.
— Що ви тут, молодята, сваритеся чи що?
Софія вмить пострибала до хати.
— Чого це твоя Софія так шпарко від мене втекла, наче вовка побачила?
— Мабуть, згадала, що на плиті щось підгоряє!
— А-а. Я ось чого прийшов, Романе. Ти тут матеріалу привіз. Ріжеш, пиляєш. Відходи є. Мені там дірки в хліві позабивати треба. Вони тобі потрібні?
— Та ради Бога!
У хвіртку ще одна гостя — баба Олена.
Дід Іван насупився.
— Поговорили. Моя прибігла. — І до дружини: — Ну що там ще?
Баба Олена, сплеснувши в долоні, вичавила:
— Наша корова Галини Парамончиної мобілку з’їла!
— Як з’їла??! — полотніючи, підвівся з колоди дід Іван.
— Вона на полі буряк вибирала, — схвильовано вела далі баба Олена. — А поряд її сумка з обідом лежала. Там і мобілка була. То наша Машка все оте і з’їла. Галина жалілася, що її їжу знищила наша тварюка. А про мобілку й слова не було. Видко, забула про неї. А це Машку додому пригнала, і коли почала її доїти, — Парамончиха прибігає. Тільки на поріг хліва, а в животі нашої Машки музика заграла. Галина схопилася за серце: «Вона, клята, і мобілку мою злопала!». Що ж тепер буде-то, га?
— Ну діла-а-а, — тільки й видихнув дід Іван та зачухав потилицю.
«РОЗБОРКИ»
— Куди ти збираєшся? — спитала Софія Романа, котрий у порозі натягав на себе куртку.
— Пройдуся берегом, — винувато відказав молодий чоловік, знаючи, як одне слово «річка» або «рибалка» дратують дружину.
— Скоро ж темнітиме.
— То й що? Ходімо зі мною. Скупаєшся.
— Я пізніше купаюся. Ти ж знаєш.
— Тоді я до тебе підійду.
— От прилип до своєї річки!
— Ну, чого ти, Софійко?
— Нічого!
— Я скоро повернуся.
— Іди вже.
…Спускаючись косогором, Роман унизу, поблизу Случі, помітив діда Івана. Привітався:
— Доброго дня!
— Доброго, доброго! — розгинаючи спину, застогнав старий.
— Траву рвемо?
— Та кролів пару маю.
— Ага, ясно. Як там корова?
— А що їй буде?
— А мобілка?
— Вийшла. Природнім способом. Правда, пожована. Але ця… як її… Сім-
карта жива!
— Що, доведеться відкуповувати сусідці телефон?
— А чого це? — виструнчився дід Іван, забувши про поперек. — Хай не кидає свою торбу будь-де!
— Ну, гаразд, прогуляюся.
— Ну-ну…
…Василь Ворхла так зненацька виринув із-за скали, що Роман Мокриця від несподіванки аж заточився.
— Ну що, больной!
Роман здивовано вирячився.
— Не зрозумів.
— Кажу, як поживаєш, больной на голову?
— А-а, он ти про що. Відчепися!
Ворхла глипнув туди-сюди, відтак із силою замахнувся і… опинився на землі. Підводячись, прошипів:
— Не пойняв? Каратюга чи що?
Ще раз замахнувся і знову покотився землею. Потім, здолавши путь на чотирьох кілька метрів, обернувся, мов собака, затим випрямився, облобизався і, показавши Романові кулака, погрозливо кинув:
— Це тобі даром не пройде!
Знову облобизався Василь і, похитуючись, почвалав до лозняку.
ЗАСІДКА
З елекровудкою вони вийшли під вечір.
Федір порадив рибалити неподалік перекату, під густими кущами верболозу.
— Не люблю я тут ловити, — скривився Ворхла. — На сітки не дуже йшло.
Тимошко заперечив:
— Го-головля там чи-чимало. Мо-мошкара в-всяка з куку-кущів падає. А д-днями му-му-мужики ч-чимало ля-ля-ляща тут в-взяли.
— «Ля-ля-ля!» — психанув Василь. — Тебе ж недавно ще раз до бабки возили. Чого дарма-то гроші витрачати?
Федір не образився, таку мав натуру. Проте, відказав:
— М-мати во-во… во-возила. Але, н-ни-ни-бере.
— Пойнятно. Пливемо.
Риба «йшла», як дурна! Ворхла «керував» електровудкою, а Тимошко тільки встигав виймати з підсака улов та кидати його в мішок.
Василь радів од щастя:
— Ну ти, «ля-ля», і молодець! Хвалю! З мене могорич!
— Коко-коли?
— Після рибалки! Рибу виймай! Ти бачиш, скільки її тут є!
Аж раптом із лозняку — наказовий голос:
— Так, рибаки! Давайте-но до берега!
Ворхла повернув голову на звук і сторопів. На березі стояв дільничний інспектор Скороходько і четверо чи п’ятеро людей у плямистій формі.
— Греби на той берег! — наказав Ворхла Тимошку. — Та бігом!
Федір так і зробив. А Василь тим часом викидав частини електровудки у воду. Навмисно так робив, щоб важче було зібрати докупи це приладдя і довести його вину в браконьєрстві. Останньою викинули рибу.
Ворхлу тіпало від страху. Таке відчуття, наче з раю потрапив у пекло. Та й було чого боятися. Адже має умовний строк. А якщо доведуть його причетність до незаконного вилову риби електровудкою, — це стаття. Ще й припаяють не відбутий строк.
З берега — іронічний голос:
— Громадяни Ворхла і Тимошко! Дарма стараєтеся! Процес вашої рибалки знято на відеокамеру! Так що, ліпше гребіть сюди! Для вас буде краще!
«Краще! Щоб вас!..» — кусаючи губи, подумав Василь. І діватися було нікуди.
Проте, коли браконьєри розвернули човна в бік охоронців водоймищ, Василь, недалеко від них, помітив Романа Мокрицю, і все зрозумів. Це він, сволота, постарався!
Спочатку Ворхла і Тимошко, пірнаючи у воду, повитягали частини електровудки, а потім представники держслужби, склавши на них протоколи, відпустили їх (поки що) додому.
ТИМОШКО
Він сам прийшов до Мокриці.
— Ро-Рома. Він ме-мене п-приму-ушував. За-замов слово. Я в тютю… тю-урму не х-хочу.
— Ти про що? — прикинувся Мокриця.
— Ну-ну, ти же нас зи-зи-здав?
— А хто тобі таке сказав?
— Ва-васька.
— Більше слухай і потикай йому!
— Ти мме-мене в-вибач.
— За що?
— Ну… Піпі…піпі…
—Ну?!
— Що піпі… Ну, д-дивився за т-воєю ба-ба-ба-бабою.
— Дружиною!
— Н-ну да. І це. Я т-так, п-просто. Гагарна в-вона в тебе.
Роман зітхнув:
— Гаразд, іди. І займися чимось кориснішим!
— А! Ну да! Займусь! Аякже! Ось зараз піду і займусь! — запально вигукнув Тимошко і округлив очі.
Роман же, перейнятий своїми проблемами, не одразу помітив несподіване здивування Федора. А коли перевів на нього погляд, то поцікавився:
— Що сталося?
Тимошко, підстрибуючи від щастя, закричав:
— Я навіть не заїкнувся! Це ж треба, га! Ну, я побіг!
— Біжи.
— Ага! А-а-а-ага… От би-би-блін…
ЧЕРГОВА ДИВЕРСІЯ ВОРХЛИ
Після інциденту з «рибалкою» минуло всього близько тижня. Від образи і злості Ворхла не знаходив собі місця. Те, що цього разу він «загримить» за грати, — сумніву не було. І у всьому винен — Мокриця. «От допався до мене, як віл до браги!» — грюкав удома по столі Василь. — І є ж пришелепуваті! Ну, полагодив свою кладку — лови своїх карасиків! Човна, сволото, маєш! Що ще тобі треба? У нас же тут завжди були свої понятія! Чого лізеш? Чого сюди приперся?»…
…Наступного дня, близько півночі, хтось підпалив Романового човна і… знову кладку. А біля хати правоохоронці, котрі виїхали на виклик Мокриці, знайшли каністру з бензином. Будинок Ворхла підпалити не встиг, завадив дід Іван, котрий, страждаючи безсонням, якраз застав Василя перед скоєнням диверсії. Побачивши діда, Ворхла кинувся навтьоки, жбурнувши пальне під стінку.
«Дурна голова!» — казав потім дід Іван. — Та що вже…
…Василь Ворхла і Федір Тимошко тепер знаходяться під слідством. А Роман Мокриця… А що Роман Мокриця? Майструє нового човна. І кладку…