ЙОГО «ПОГАНЯЛО» — УДАВ

Восени минулого року на околиці міста повісився молодий чоловік років двадцяти. Криміналу виявити не вдалося. Вже охололого хлопця у власній квартирі знайшла мати. З усіма ознаками самогубства: двері не зламані, сліди боротьби відсутні, на столі — прощальний лист із міркуваннями про сенс життя без взаємного кохання тощо. Вбита горем мати, втративши єдиного сина, винною в його смерті порахувала дівчину, про яку згадувалось у посланні: «Тобі, гадюко, також не жити! Погублю…»
У В’ячеслава Назаренка не було батька. Вихованням займалася мати й бабуся. Дитина росла слухняною і вразливою. Рано почав рахувати і читати, брав участь у різних олімпіадах, де займав призові місця.
Клопотів рідні від нього не мали, з дурними компаніями він не водився, додому приходив вчасно. Мріяв стати дипломатом. Через рік після навчання у вузі померла бабуся. Єдиною рідною людиною на світі лишилася мати. Хоча була ще одна, з котрою В’ячеслав, як йому здавалося, зблизився ще в школі, — дівчинка Катерина з паралельного класу.
Та Катерина так не вважала. Ну, зустрічалися, на дискотеки ходили, цілувалися… Але, враховуючи відношення сучасної молоді, хіба це привід? Так, тимчасове захоплення. Однак Назаренко, очевидно, мав застарілі погляди, малював інший розвиток подій. Тому неабияк здивувався, коли його несподівано, зовсім зневажливо, «відшили».
— Не дзвони більше, — розчарувала подруга. — Все закінчено.
Зрозуміло, Катерина вже мала той вік, коли і про шлюб час подумати. Їй потрібен був якщо і дипломат, то справжній, діючий, але ніяк — не майбутній. Кажуть, після того В’ячеслав і сунув голову у зашморг…

Прохолодним зимовим вечором, двадцять вісім років тому, на сходинках пологового будинку лікар виявив підкидька. Завернуте у теплі пелюшки, маля пролежало на морозі більше години. За всіма показниками воно повинно було померти. Та все ж — вижило.
Через деякий час, упевнившись, що з підкидьком все добре, медики передали хлопчика до будинку маляти, охрестивши на честь лікаря, котрий його знайшов, Михайлом (імена в матеріалі змінено).
Михайлика усиновило подружжя Полозів, бездітна пара. Хлопчик мав міцне здоров’я і мав добрий апетит, чим радував нових батьків. Щоправда, вчився слабенько. Однак дев’ять класів подолав. А в шістнадцять років пішов із дому. Таке траплялось і раніше. Його відловлювали і повертали в сім’ю. Останнього разу знайти не вдалось.
Через півроку прийомні батьки, котрі за весь час нікому й словом не промовилися про походження сина, дізналися, що він затриманий за підозрою в пограбуванні групою неповнолітніх.
Родичі сподівалися, що все завершиться умовним строком. Але обставини справи виявилися настільки закріпленими обтяжливими подробицями, що парубок відправився на два роки «топтати малолітку».
Після свого звільнення Михайло Полоз уже мав кримінальний досвід, авторитет і гучне «поганяло» — Удав. Тільки вдома не з’явився. Два роки про нього не чули.
Знову потрапив у поле зору правоохоронців, коли обікрав квартиру прийомних батьків. Тоді вони і відкрили таємницю появи на світ свого вихованця. А на суді батько від сина відмовився.
Ще чотири роки добавив Полоз-Удав до своєї кримінальної біографії. На зоні вивчився на штукатура. Вже після звільнення, завдяки допомозі міліцейського інспектора, приставленого наглядати за подібними особами, Михайло влаштувався на роботу будівельником у невеличку фірму, винайняв житло і заявив, що з минулим покінчено, попереду — нове вільне життя.
Одного разу Полоз підрядився відремонтувати балкон у поважного віку дамочки. По закінченню роботи добродушна господиня пригостила працівника смачною вечерею. Піднесла чарочку. В довірливій бесіді жінка поскаржилася на самотність, смерть сина і ту, котра в цьому винна.
— Так не піде. Дівку треба покарати, — авторитетно заявив Удав.
— Щоб вона здохла! Допоможеш?
— Сам не обіцяю. А ось із ким потрібно — зведу. Тільки це за бабки.
— Скільки? — поцікавилася ­замовниця.
— Думаю, тисяч за п’ять баксів домовимося…

Відверто кажучи, Удав не знав, скільки коштує душогубство, хто піде на такі сумнівні заходи. Просто бовкнув. Назавтра сам вилупив очі — подзвонила вчорашня співбесідниця.
— Гроші будуть. Домовляйся.
Він туманно пам’ятав учорашню розмову, не розумів, з ким потрібно домовлятися, і, тим більше, на який предмет вести розмову.
— Ви про що?
— Гадюку погубити. П’ять тисяч знайду.
— Це не телефонна розмова. Треба зустрітися.
Поправивши здоров’я з допомогою кількох чарок міцного напою, Удав пішов на зустріч.
— Я дачу продаю. Покупець уже є. Лишилося дочекатися, коли документи будуть оформлені, — видала таємні фінансові справи Вікторія Степанівна Назаренко. — Зведи з виконавцем.
— Тут діло тонке. Я постараюсь.
— Та вже постарайся. І я тобі віддячу.
У примітивному мозку Удава почуте не вкладалося. Зрозуміло було одне: є можливість заробити п’ять тисяч доларів — неймовірна для нього сума, котру у своєму житті не бачив. Неважливо, що для цього потрібно зробити. Ніч крутився, вранці зателефонував, попередив, що прийде.
— Ніхто не береться. Сам зроблю, — твердо заявив найманець.
— Ось і добренько, — зраділа Назаренко. — Якщо потрібен аванс, — скажи, скільки.
— Тисячу.
— Гаразд.

Удав знав прізвище і точну адресу жертви. А ще в нього було фото із сімейного альбому. Вивчати розклад дівчини він не став. Просто прилаштувався біля під’їзду. Коли Катерина поверталася додому, ступив за нею слідом і вже на сходинках ударив залізною трубою по голові, яку ховав під курткою. На ту біду з квартири, що вище поверхом, хтось почав спускатися. Довелося терміново «рвати когті», не закінчивши.
Дівчині одразу надали необхідну допомогу, викликали «швидку», яка відвезла бідолашну зі струсом мозку. В лікарні Катерину відвідали працівники міліції, поцікавившись, хто на її персону міг організувати замах, чи це просто банальне пограбування.
І Катерина розповіла, як після смерті сина активізувалася Назаренко. Телефонує, погрожує, проклинає. Ця може і вбити. Тільки Вікторія Степанівна — жінка, а то був чоловік.
Разом із тим на Назаренко звернули увагу, навіть стали «слухати» телефон. І не помилились. Подзвонив Удав:
— Живучою виявилася. Та нічого, вийде з лікарні, ще раз спробую.
— Та вже спробуй. За що я такі гроші плачу?
— До речі, про бабки. Може, підкинеш пару сотень?
— Добре. Але не більше. Решту — потім, коли діло зробиш.
— Увечері зайду.
Оперативники прийшли раніше. З господаркою методично поговорили, зняли покази, так би мовити, під протокол. На квартирі влаштували засідку.
О шостій вечора в двері подзвонили. Назаренко пішла відчиняти. Працівники міліції заховалися в кімнаті.
Удав увійшов до вітальні, обережно зачинив двері, поцікавившись відносно грошей.
Тільки-но жінка повернулася спиною, колишній зек вихопив ніж. Зрозуміло, він вирішив заволодіти всім — дача куди більше коштує. Все одно, кого вбивати…
Бандит застосувати зброю не встиг. На нього налетіли гуртом, відібрали ніж, скрутили руки.
Вже у відділі міліції Полоз-Удав попрохав дозволити йому написати явку з повинною, більша частина якої складала розповідь про те, як від нього відмовилися батьки і що з цього вийшло.
За нанесення важких тілесних ушкоджень, а також за організацію вбивства, цього разу Михайло Полоз відправиться на десять років. Його спільниця — Вікторія Назаренко — отримала шість років позбавлення волі, так як їй вдалося пред’явити лише організацію вбивства.