«Я ХОЧУ, ЩОБ МЕНЕ ПОЧУЛИ ЛЮДИ…»

Саме з такими словами завітав до редакції 75-літній мешканець Новограда-Волинського Геннадій Миколайович Хмельов. Чоловік із ­непростою долею. Армія, училище, інститут, але у свій час довелося працювати простим робітником, трактористом, інструктором у ДТСААФ, потім доля закинула в Росію. Однак тягло до Звягеля. Повернувся, і знову — різні роботи. Потім — заслужений відпочинок. Та не знав, що на схилі своїх літ буде змушений скитатися по чужих квартирах.
Чоловік потрапив у халепу. Із його слів, приватний будинок, у якому він мешкав, важко було утримувати. А тут свої послуги несподівано запропонував будівельник, котрий працював поблизу. Мовляв, давайте я ваш будинок поміняю на квартиру, з усіма зручностями. Пан Хмельов погодився. Готувалися якісь документи. Переїхав до нового житла. Та довелося в ньому зробити ремонт. Платив за послуги. Але через певний час до нього прийшли якісь службовці і повідомили, що ця квартира належить іншим людям. Потім дане втрачене житло почало переходити від одного власника до іншого.
А затим пішло-поїхало: суди, апеляції. І так — кілька років поспіль. У позовній заяві до суду Геннадій Миколайович написав наступне: «У відповідності до договору купівлі-продажу від 27 березня 2008 року, засвідченого приватним нотаріусом Новоград-Волинського округу та внесеного в Державний реєстр правочинів за №5670639, мною було придбано квартиру №103, що по вул. Володарського, 4 (нині Надслучанська). У цій квартирі мною був зроблений ремонт, я став на облік як платник комунальних послуг. Іншого житла в мене не було. Однак у 2010 році з цієї квартири я був виселений, оскільки перестав бути її власником, і, як потім з’ясував, цю квартиру було продано тому самому будівельнику-доброчинцю» (прим. авт., прізвище цієї особи поки не називатимемо).
Ось що далі йдеться у позовній заяві (текст подається з деякими скороченнями): «… З ним я дійсно спілкувався, він до мене приходив із приводу обміну мого будинку на квартиру. З ним був укладений договір, і, як я розумів, що отримав цю квартиру на підставі обміну житла, тим більше, що в цій квартирі ніхто не проживав. Коли я в неї вселився, то угоди щодо обслуговування квартири укладалися зі мною. Відповідач (прим. авт., тобто, вище­згаданий будівельник) часто приходив до мене й говорив про необхідність улагодження питань зі спірною квартирою. У свою чергу, я людина пенсійного віку, юридично необізнаний, і до того ж, постійно хворію. Тому я не розумів природи правочину і його правового значення, коли ставив на договорі підпис.
У подальшому, коли я став звертатись у різні інстанції, до того ж, і в судові, то взнав, що свій будинок я не обміняв, а продав (прим. авт. будівельнику). Спірну квартиру я придбав у іншої особи, і кошти за цю квартиру сплачував відповідач».
В ухвалі апеляційного суду Житомирської обл. від 18 серпня 2010 р. зазначено: «…що в разі, коли особа помилилась щодо природи правочину, прав та обов’язків сторін, то такий правочин вчинений під впливом помилки. Ці вимоги випливають зі ст.229 ЦК України, яка передбачає порядок врегулювання подібних питань».
«Про те, — продовжує пан Хмельов у заяві, — що я не тільки не розумів, але й не знав природи цього правочину, свідчить той факт, що я не мав іншого житла і не міг сам себе позбавити житла, тому цю умову я рахую такою, яка має істотне значення, до того ж і коштів з цієї угоди я не отримував. Така угода, на підставі ст.229 ЦК, є недійсною, про що прошу визнати в судовому порядку.
Свого часу я звернувся до суду з позовом про недійсність цього правочину з тієї причини, що підпис на договорі не мій. Однак при вивченні всіх матеріалів, що були надані суду, я вирішив за необхідним звернутись до суду з іншою вимогою…».
Далі заявник просить про неви­знання цього договору. Авторові матеріалу не раз доводилося бувати на судових засіданнях щодо цієї справи. Дивні творилися речі. Судові засідання відкладалися за браком тих чи тих матеріалів. Потім важко було розшукати «будівельника», котрий чомусь змінив прізвище. Але його таки розшукали. Та він був міцним горішком, бо мав міцний захист на суді.
Зрештою, суд визнав: «У задоволенні позову Хмельова Геннадія Миколайовича (прим. авт., до такого то) третьої особи, яка заявляє самостійних вимог щодо предмета спору приватного нотаріуса (прим. авт., ім’я не називаємо) про визнання договору купівлі-продажу недійсним відмовити за безпідставністю…».
Потім знову був апеляційний суд. Але і він не був на боці пана Хмельова. Чоловік таки лишився без житла. На одній із останніх зустрічей зі мною він попросив написати про його біду. Для чого? « Я хочу, щоб люди мене почули. Тобто, мої друзі, знайомі, всі ті, хто мене знає, бо вони ніяк не розуміють, що таки сталося з моїм житлом.
Мав я зустріч і з адвокатом потерпілого. Він говорить, що начебто, Геннадій Миколайович підписував документи щодо купівлі-продажу в той момент, коли перебував на лікарняному ліжку і через важку хворобу не знав, що підписував. Разом із тим, захисник міг (у правовому полі) повернути житло старому чоловікові. Та останній, то чомусь забирав у нього документи, то знову повертав їх, просячи про допомогу.
У цій справі дійсно є багато чого не зовсім зрозумілого. Була це квартирна афера чи ні — мають з’ясувати вже київські судді, до яких пообіцяв звернутися пан Хмельов.