НЕБЕЗПЕЧНИЙ ШЛЯХ

Марічка вже третій день, як була у районній лікарні. Що з нею, — лікарі виявити одразу не могли, казали, що треба додаткове обстеження. Степан, як міг, порався з домашнім господарством, доглядав за чотирирічною Ганнусею.
— Тату, а коли вже мама повернеться? — це питання загнало Степана у кут. Він і сам був збентежений тим, що трапилося. Не розумів, як його дружина, котра ще кілька днів тому не виказувала жодних суттєвих нарікань на здоров’я, раптом зблідла, захиталася і впала посеред двору. Приїхала швидка — забрали до клініки. Степан настирливо цікавився: «Що там, як там?». Та йому тільки відповідали: «Зробимо аналізи — побачимо…».
Невтішно… Проте, відвідавши вчора й позавчора дружину самостійно, Степан пообіцяв, що наступного разу візьме із собою доньку. Адже заскучала маленька, теж хотіла побачити маму.
…Минувши село, перед ними відкрилося два шляхи.
— Татку, а давай підемо понад річкою, там, де колія. Адже так ближче, — залепетала мала.
— Доню, там небезпечно. Йдемо краще дорогою.
— Тату… Ну, будь ласка… Я подивлюся на річку, — тиснула на батька донька.
— Ну, добре. Хай сьогодні буде по-твоєму. Ти ліпше міцніше тримай мене за руку. До Сколе ще кілометрів зо три…
Вони звернули з авто­шляху на залізничне полотно. Двоколійне. На це й розраховував Степан: якщо раптом їх застане потяг, — перейдуть на іншу колію. Минеться.
Ганнуся веселилася, передбачаючи швидку зустріч із матір’ю. Вони йшли вузькою смугою поміж коліями. Ніщо нікуди не їхало, не шуміли поїзди й автомобілі. Здавалося, що в цей погожий день жоден із людських винаходів не потривожить природу.
Праворуч — височіла скеля, вкрита чагарником, ліворуч — урвище, під яким вирувала сердита карпатська річка. Між ними — головна залізнична магістраль через Карпати на Захід.
Раптом Степан почув гуркіт. Прислухався, обернувся і з-за скелі побачив, як метрів за п’ятсот від них суне електровоз. Вантажний. Ну, нічого.
— Доню, ходи сюди. Відійдемо якомога далі від поїзда, — Степан узяв дитину за руку і перейшов на сусідню колію.
Минуло кілька десятків секунд — аж раптом почали посвистувати рейки, якими вони йшли.
«От, на тобі!», — тільки й промайнуло в голові у Степана. Праворуч — кам’яна стіна, зліва внизу — річка. Куди ж тікати? «Навіщо я погодився? Пішли б краще дорогою! Хай йому грець цьому коротшому шляху, коли й дітися нікуди… В річку? — ні! Притискатися до скелі — ризиковано… Та й потяг уже майже тут, відрізає відступ…», — думки зливою засипали Степана.
Головне — тримати себе в руках. Тоді й дитина не злякається.
— Доню, ти не бійся! Татко з тобою. Що б не сталося, — тримайся за мене. Не пропадемо. Я обіцяю…
Він підхопив дитину на руки і стрімголов помчав уперед — туди, де виднівся міст, а значить — колії дещо відійдуть одна від одної. Там — шанс на порятунок.
Зустрічний насувався і ревів. Позаду вже теж було чути гуркіт коліс і страшне шипіння локомотива…
«…Тридцять, тридцять п’ять, сорок! Чому ж він не кінчається? Це ж — Карпати. Тут багато вагонів не може бути!... Може, порожняком» — під стукіт серця і коліс збирав думки до купи Степан.
З обох боків торготіли вагони. Перелякана Ганнуся присіла і вхопилася за татові ноги. Той тримав її обома руками, молився, аби що-небудь раптом не відірвалося чи не впало. Везли вугілля й дерево на захід, що до нас — розгледіти не вдалося. Кілька десятків страшних секунд скінчилися благополучно: поїзди розійшлися, і знову настала чиста карпатська тиша.
…Переживши цю пригоду, до лікарні, де лежала Марічка, вони дісталися через хвилин двадцять.
— Навіщо я тебе послухав? Хай йому грець, сюдою ходити! Чуєш мене?! — сердито і на себе й на доньку бубнів Степан.
— А у вас буде поповнення! — радісним вигуком зустріли стомлених Степана й Ганнусю лікарі на вході. — Це ж вашу дружину шпиталізували з невідомим діагнозом? Так ось, зранку з’ясувалося, що все гаразд. Радійте, батьку! І вигадуйте ім’я майбутньому синові!
Степан не знав чи радіти, чи плакати. Звісно — радіти. Але, перехопивши подих, суворо наказав доньці: «Мамі — ні слова про те, де ми з тобою сьогодні були!».
— Добре, тату, — весело відщебетала мала.