ЛІКАРКИ, СЕСТРИЧКИ, БЛИЗНЮЧКИ

Того дня я готувала матеріали до рубрики «Ваше здоров’я» і мала записати кілька тем з вуст практикуючого лікаря. Коли ж до кабінету завітали дві усміхнені симпатичні жіночки, я трохи розгубилася — хто ж з них очікуваний мною лікар? Виявляється, обидві — лікарки, та ще й сестрички, та ще й — близнючки! Ці щирі посмішки, іскорки в очах, милі, жіночні риси обличчя, і в анфас, і в профіль — неначе віддзеркалля одна одної! І навіть голоси — м’які, лагідні, абсолютно схожі! І обидві працюють в одній лікарській амбулаторії, пліч-о-пліч вже багато років. Сестри Свінціцькі, з красивими іменами — Ядвіга та Аліса, настільки цікаві співбесідники, що мені захотілося більше дізнатися про їх долю, і про те, чому обрали однакову професію? Тож наша розмова поволі потекла саме цим руслом.
Народилися дівчата у віддаленому поліському селі Владин. Хоча, якщо бути зовсім точною, то перший крик близняток пролунав у сусідній Лебедівці, де була розташована сільська лікарня. Мама з татом — прості селяни, які все своє життя звикли працювати від зорі до зорі. Цьому і дітей своїх навчали, а родина — чимала, багатодітна. Кожен мав свої обов’язки і змалечку праці не цурався. Дівчата і мамі на фермі допомагали, і по ягоди з грибами до сусіднього лісу бігали, і водночас вчилися дуже добре — майже відмінниці! А десь із класу сьомого обоє вирішили, що працюватимуть у медицині. Про медінститут спочатку і не мріяли — де там простій селянській дитині до такого престижного вузу вступити! Проте класний керівник, Валентина Федосіївна, переконувала — дівчата, ви так гарно вчитеся, націлюйтеся всеж на вищу освіту.
Думали-гадали, а тоді таки спробували. З першого разу не вдалося, а через два роки, завдяки наполегливості та великому бажанню вчитися, таки стали студентками Чернівецького медичного інституту!
Чому все ж таки медицина? — цікавлюся. Дівчата перезираються і знову щиро всміхаються — гарна жіноча професія, а ще ж і бабця трохи в цій галузі «працювала», щоправда, в народній медицині — різними заговорами та спеціальними молитвами людям допомагала, трави помічні знала. До самих морозів босоніж ходила, практикувала здоровий спосіб життя. А сама ж яка була — завжди весела, співоча, добра, завжди відгукувалася і поспішала на допомогу, ніколи ні на що не нарікала, а тільки за все Богу дякувала. Тому й прожила 90 років.
А мама теж лікувала свою малечу тільки народними методами, дуже довго у «таблетки» не вірила, і сама їх не приймала. Готувала на зиму сиропи з ­суниць — вони враз температуру знімали, липу сушила, лікарські трави. Ще з тих пір дівчата добре знають, що в народній медицині — велика мудрість і про всі ці засоби також забувати не можна.
В інституті сестри добре вчилися, теорію наполегливо штудіювали, з деяких предметів були кращими на курсі! А коли прийшла пора молодим лікаркам працювати, — ­отримали обоє направлення в сільську лікарню, що у Кикові, то на початку трішки розгубилися — як воно там все буде. Але зустріла їх досвідчений фахівець — Лариса Василівна Горисюк, яка мала заслужений авторитет у населення і охоче ділилася власним досвідом із молоддю.
Власне, сільська медицина — вона специфічна, тут потрібно щодня здавати екзамен не лише на професійність, але й на витривалість. То дороги позамітає, то навпаки — грязюку порозвозить. А добиратися — за багато кілометрів потрібно до хворих, бо ж не тільки киківчан обслуговують, а й сусідні села: Немильню, Киянку, Кануни, Українське. Всього більше двох тисяч населення. Сільське населення старіє — молодь виїздить, залишаються пенсіонери, з яких багато хто має захворювання суглобів і ходити не може, тож лікарю доводиться і замерзнути, і ноги промочити, добиратися або пішки, або на велотранспорті.
Нині Киківську лікарню реформували в амбулаторію загальної практики сімейної медицини. Ядвіга Йосипівна — головний лікар, а Аліса Йосипівна — лікар загальної практики. Завжди сестрички пліч-о-пліч, завжди разом, у всьому одна одну підтримують і допомагають. І як би важко не було, а коли одягають білі халати і йдуть допомагати людям, то велике почуття відповідальності не дозволяє «розклеїтися» — тож завжди бадьорі та усміхнені, енергійні, ділові. Пацієнти вже звикли до того, що молоді лікарки не лише діагноз поставлять та пігулки випишуть, а й вислухають, порадять та розрадять, адже лікувати доводиться не лише тіло, а й душевний настрій підтримувати. Бо лікування ефективне лише тоді, коли пацієнт дивиться з вірою та оптимізмом у майбутнє, коли на душі легко та сонячно.
Тож і світяться Ядвіга та Аліса Свінціцькі сонячними посмішками, знімають чиєсь страждання і біль уже одними доторками своїх лагідних долонь, співчуттям, своєю вродженою добротою, професійною майстерністю та досвідом. Тож хочеться щиро побажати їм сонячної долі та успіхів на цьому непростому професійному шляху — сільського лікаря.