ДИВЕРСІЯ ПІД КОДОВОЮ НАЗВОЮ «ВІСІМ»

На пульт чергового міліції надійшов тривожний сигнал. Телефонував лейтенант міліції Квіточка. Він повідомляв, що затримав небезпечного злочинця, і йому потрібна негайна підтримка. Він також вказав координати свого перебування. Далі говорив щось про диверсію, однак голос його несподівано обірвався…

Сьоме березня. Прекрасна половина людства — в замріяному, напруженому, схвильованому очікуванні свого свята! І це зрозуміло, як Божий день. Адже кожна жінка чекає від свого коханого чогось надзвичайного, чогось незбагненного, чогось заповітного…
У цей день із приємним щемом у серці особливої уваги до себе чекала й Ельвіра Созонтівна.
У полудень, у переддень свята, Лавр Арнольдович, чмокнувши в губи свою дружину, загадково мовив:
— Я скоро повернусь!
Ельвіра Созонтівна здогадалася: «Йде за подарунком!»
І також цьомкнула чоловіка. В щічку.
— Чекаю, любий!

Біля свого під’їзду Лавр Арнольдович лоб у лоб зіткнувся із сусідом по сходовому майданчику.
— Віталій Давидович?!
Сусід у руках тримав букетик ніжних підсніжників.
— Романтично! — здивовано сказав Лавр Арнольдович — Де купили?
— Назбирав.
— На клумбі?
— Не повірите! У нашій лісосмузі!
— Невже!
— Правду кажу. Ближче до річки. До перекату.
— Хм. Цікаво, цікаво. Кому несете?
— Для дружини, звісно!
— Ви ж говорили, що вона до матері поїхала.
— Подзвонила, що завтра вранці повернеться.
— Ну, гаразд. Привіт дружині!
— Дякую!

Місцями ще лежав сніг. Підсніжників — не видно.
«Невже надурив — з гіркотою подумав Лавр Арнольдович. — Але Віталій Давидович ніби не з таких. Він не те що «підколювати», а й жартувати не вміє. Пройдуся далі».
На підступах до річки, у лісосмузі, снігових «коржів» уже не траплялося. Ця місцина знаходилася зі східно-південної сторони, тому сонце їх ­розтопило.
Зрештою, Лавр Арнольдович помітив перші підсніжники. Невимовно зрадів і захоплено почав рвати тендітні рослинки.
Аж раптом позаду пробасило:
— Ага! Злапав! Браконьєра!
Лавр Арнольдович різко обернувся, потім виструнчився, мов стовбур.
Перед ним у плямистому вбранні і з чудернацькою кокардою на шапці стояло якесь здоровило.
— Де? Браконьєри? — сторопіло зиркаючи навсібіч, спитав Лавр Арнольдович у незнайомого чоловіка.
— А ось, переді мною! — грізно відказав кремезняк.
— А чому бр… бр…
— Бо підсніжники занесені до Червоної книги. Зникає рослина. Через таких, як ви!
— А… А ви хто такий?
— Лісник я!
— Ааааа…
— Бе! Протокол буду складати! На вас! А штрафи тепер — ого-го! Інтелігент, бачу?
— І… і…
— І на роботу також повідомимо.
— Не треба. Це ж сором який. Скажуть…
— Скажуть, скажуть! Але дорогу сюди забудете! Не встигне бідна квітка вирости, як усяка сарана налітає!
— Ну, знаєте!..
— Знаю, знаю! Прізвище!
Лавр Арнольдович, соромливо ховаючи букетик підсніжників за спину, несміло ступив до лісника.
— Як інтелігентні люди, може, домовимося. Я… — Лавр Арнольдович недоговорив, раптом підсковзнувся, відтак зігнувся, і, не по своїй волі, просто по ходу полетів на охоронця лісу.
Лісник убік відскочити не встиг. «Інтелігент» головою врізався йому в живіт. Не втримавшись на ногах, здоров’як полетів з невеликого уступу і гепнувся на землю.
Постогнуючи, господар лісу вичавив:
— А ти хитрий коник! Прикидався культурним! Он як холоднокровно дивиться, як я тут у корчах б’юся. За-араз!
Лавр Арнольдович часто кліпав очима. Дивився вниз, на лісника, і ніяк не міг збагнути, як же це так усе сталося?
По часі пробелькотів:
— А куди ви дзвоните?
— Зараз дізнаєшся!
— Я вам допоможу.
— Стояти там!

— Стояти і не рухатися!
Лавр Арнольдович на метр підстрибнув, мов заєць од наглої небезпеки.
Цього разу його вже перелякав міліціонер із пістолетом у руках. Страж порядку просто цілився йому в груди.
— Куди лісника подів?
— Та тут я, тут, — охоронець лісів вибрався наверх, обтрусився. — Вчасно ви підоспіли. Цей бандит мене ледь не угробив!
— То що тут сталося? — хвилюючись, поцікавився лейтенант Квіточка, дільничний інспектор цього району.
— Ось, браконьєра злапав, — відказав лісник, недобрим поглядом глипаючи на винуватця події. — Підсніжники патлошив, що занесені до Червоної книги. Мабуть, на базар!
— Та я…
— Цить! — не дав договорити чоловікові вусатий здоровань. — Інтелігентом прикидався!
— Ага! — пожвавішав лейтенант. — Підриваємо, значить, нашу економічну могутність! Тобто, я хотів сказати, знищуємо найцінніші види рослин нашої країни!..

Далі сталося непередбачуване. Раптом із кущів вибігла лисиця і за ногу вкусила лейтенанта.
Той завив не стільки від болю, як од несподіваного нападу звіра. Дільничний розлючено замахав пістолетом:
— Це диверсія! Його тварюка мене покусала!
Вклинився лісничий:
— Його теж хапнула. Значить… Одне слово, вам треба…
Але лейтенант перебив, рявкнувши до «інтелігента»:
— Ім’я?! Прізвище?!
— Лавр…
— Ага! То він ще за лавровим листком до нас придесантувався?
Лісник легенько підштовхнув плечем дільничного. Прошепотів йому на вухо:
— Лавровий листок у нашій зоні не росте.
«Браконьєр» стояв блідий, мов ті пелюстки підсніжників. Дурнувато переводив погляд то на кремезняка у плямистій формі, то на пістолет. І так захотілося додому.
А лейтенант знай своє:
— Як звати?!
— Лавр Арнольдович.
— Ага! Арнольдович-таки!
— А чому «таки»?
— Бо диверсант!
— Та я лише квіток хотів нарвати. На 8 Березня. Дружині.
— Ага! Диверсія під кодовою назвою «Вісім»! Де спільниця?
— Вдома.
— Адреса?!
— Я ось що хочу сказати, — якось уже втомлено знову втрутився лісник. — Вам обом до лікаря треба.
— А це чого? — підозріло спитав лейтенант.
— Звір-то, мабуть, скажений був.
Настала мертва тиша.
Проте, її зненацька розірвав гул якогось авто. Як з’ясувалося, це прибула опергрупа, яку у метушні викликав дільничний інспектор.
Один із них, очевидно старший, поцікавився:
— А де диверсант?
— Та хай він пропаде! — закрутився, як муха в окропі, лейтенант. — У лікарню мене вези хутчій! Я сказився!
— Що-о-о? Здати зброю!
— Тобто…

— Де ти так довго був?! — із широко розкритими очима спитала Ельвіра Созонтівна чоловіка, дивлячись на його брудний одяг.
Лавр Арнольдович ніяково зізнався:
— Скажений лейтенант покусав.
— Лейтенант??!
— Тобто, собака.
— Але спочатку ти сказав…
— Так руду собаку звали. Тепер місяць уколи штрикатимуть.
— Гарний ти мені подарунок зробив. А я так чекала чогось…
— Ну… — почав було Лавр Арнольдович і запнувся. На столі в кімнаті він побачив вазу, а в ній… букетик підсніжників. Одразу пригадав сусіда. Побагровів.
— А хто це приніс?!
— А! — всміхнулася Ельвіра Созонтівна. — Якийсь дядько, такий здоровий, біля будинку подарував!
— Подарував?
— Так. Ще сказав: «Чого добру пропадати»!
— Він був у плямистій формі?
— Еге!
— З кокардою на лобі?
— На шапці. А ти його знаєш?
— Нісенітниця якась…

Вранці біля під’їзду Лавр Арнольдович зустрів сусіда, Віталія Давидовича.
— Як життя?
— Нічогенько!
— А як дружина?
— Теж слава Богу!
Лавр Арнольдович хитрувато поцікавився:
— Підсніжники їй сподобалися?
— Звичайно! А ти до лісу ходив?
У пам’яті Лавра Арнольдовича враз постала лісова пригода, той кремезний дядько, пістолет, лисиця, опергрупа, уколи, уколи, уколи…
І йому зробилося недобре.

Ось таку весняну кримінальну історію нам розповів один лісник. Чи було це насправді? Важко судити, бо в житті й не таке трапляється!