«НОЧЬ РУСАЛКИ» В МУЗЕЇ ЛЕСІ УКРАЇНКИ

Літературне свято, яке відбулося в Музеї Лесі Українки, — презентація книги Миколи Хомича «Ночь русалки» — для міста подія вже стала звичайною. Лесина аура сприяє народженню творчих талантів. На мою думку, нині свято особливе — презентується прозовий твір, що вийшов у харківському видавництві.
Відверто скажу, що твір справив на мене велике враження. В анотації до книги подано стислу її характеристику, і читач уже має певне уявлення про зміст книги. Своєрідним епіграфом до неї служить вислів «...кто мы, откуда пришли и куда уйдём…». Такий підхід мені імпонує, бо маю певне тяжіння до висловів, у яких міститься глибокий зміст у стислій яскравій формі, спонукає до роздумів, відповідей на хвилюючі питання. Вони, ніби той ключик, який варто відкрити для того, щоб зрозуміти, що тебе хвилює. Влучні вислови — скарб мислі.
Поділяю думку письменника, що можна прожити життя і не знати, — де ти живеш, що було до тебе, що тебе оточує. Життя продовжується, наскільки ти в цьому зацікавлений.
Філософ-мандрівник Г.С.Ско­во­ро­да сказав: «Пізнай свій край, свій рід, себе, свій народ, свою землю — і ти побачиш свій шлях у життя».
Мене, як читача, приваблює шлях, яким іде автор до пізнання, до пізнання істини. Адже істина одна, але у кожного шляхи до неї різні. «Истина в дороге заставляет смотреть на всё детским восторженным взглядом». Він запрошує за собою читача, щоб подивитися на світ очима подорожнього, не залишатися байдужим.
Захопила мене побудова твору — композиція. У певній послідовності та взаємозв’язку три його частини. Продумане розгортання подій і розстановка (і навіть групування) — все продумано, потрібне і на своєму місці. Читаючи твір, напрошуються питання: для чого? чому? а для чого це? що має сказати цей персонаж? і т.д. І читач перебуває разом з автором у пошуку.
На моє розуміння, письменник обрав жанр есе, який дозволяє викласти від першої особи свої враження, роздуми, знання, не даючи аргументованих висновків, до висновків спонукає ненав’язливо читача, допомагає усвідомити те, в чому дав свою оцінку.
В основі твору покладені факти власного життя автора, які співвідносяться з об’єктивною правдою історичного періоду, який передає у певній хронологічній послідовності. На цій основі розгортається дія твору, його сюжетна лінія. У читача складається враження про те, яким шляхом відбувається становлення героя. Герой твору змушує читача співпереживати, відчувати те, чим він живе, що його хвилює, радує чи засмучує.
Яким шляхом досягається письменницька майстерність? Насамперед, в єдності змісту і форми. Це дві нерозривні його сторони, відокремлити їх неможливо, вони становлять нерозривну єдність. Допомагає письменнику обраний стиль спілкування — науково-публіцистичний обрамлений в художній. Ці стилі тісно переплітаються і подаються в доступній популярній мові. Авторська мова точна, проста, образна, ясна. За словами М.Коцюбинського, мова в художньому творі «половина, коли не більше, його краси». Дуже вправно автор використовує зображально-виражальні засоби. Вони йому слугують, щоб правдиво і яскраво змалювати словами образи, картини, події, захоплювати читачів, впливати на їхні емоції, врешті-решт, переконувати. Твір доступний читачеві, зрозумілий і переконливий. Він насичений художніми засобами. Особливе місце вони займають в описах (острів Кріт). Описи настільки вражаючі, допомагають зримо побачити з мандрівником те, чого сам не бачив.
Чільне місце посідає художній вимисел. Зображені образи, створені на матеріалі дійсності творчою уявою, витворені його фантазією. Головне, зображені в своєму середовищі. І це переконує читача.
Варто наголосити, що за допомогою художнього вимислу не копіює відомі йому події чи факти. Він створює події, факти, образи, які правдиво й яскраво відтворюють характерне і важливе в житті. Художній вимисел служить типізацією образів, життєвих явищ, подій. Без нього немає справжнього мистецтва. За словами Лесі Українки, «... в літературі мають вартість портрети, а не фотографії...». Про правдивість художнього вимислу, в який вірить читач, сказав О.Пушкін: «...Над вымыслом слезами обольюсь...».
Глибокий інтерес викликає те, як автор повертає читача до першовитоків неповторності минулого, саме неповторності, яке було, але вже ніколи не буде (опис старого Києва з його неповторністю і магією). Читаєш твір і ніби відчуваєш подих того часу, який живе і в тобі. Дуже цінно те, що пам’ять зберігає («пам’ять повинна бути першим громадянином у держав...») і дає можливість проникнутись минулим. І ти можеш вкотре закарбувати і у своїй пам’яті, ні в якому разі не перетягуючи в сьогоденння.
Минуле відбулося. Не озираючись — йти вперед, беручи уроки з позитивного. На моє розуміння, твір посилює актуальність його у сьогоденні, викликає життєвий інтерес вагомістю порушених проблем. Проймаєшся довірою до письменника. Дуже вражає, як письменник зображує неповторні індивідуальні долі та характери людей і конкретних подій, звертаючись до минулого. Не просто описує життєві явища, а здійснює художнє дослідження, показуючи, на мою думку, найістотніше й найвизначальніше для даного історичного етапу. Складається враження, ніби виконує роботу пам’яті яскраво, хвилююче, одягаючи в слово. Такий підхід пізнання минулого, шукаючи в ньому істину, а не ревізію, переписування, перелицювання. Саме тому книга викликає емоції, несе енергетику, щоб ввійти в минуле (яке і в тебе на слуху), ввійти «...в коридор времени, пройдя сквозь который, можно попасть в начало прошлого столетия...». Постійно згадую мудрий, переконливий вислів: «Сьогодні ти Цезар, а завтрі — ніхто, а світ (люди) стояв, і буде стояти».
Подорожуючи, письменник шукає відповіді на хвилюючі його питання. Подорож до Єрусалиму, Єгипту, Індії дає дуже цінну інформацію про походження різних регілій.
«...История здесь не кричит, а говорит шёпотом, к ней надо просто прислушаться…».
Розповіді про Ван Гога, Миколу Реріха несуть пізнавальне і виховне значення, закарбовуються в пам’яті, виникає прагнення якнайбільше запам’ятати, поповнити свої знання.
Звернула увагу на авторські відступи у творі. Вони дуже слушні, навіть необхідні як коментар. Через них автор висловлює своє захопленнячи, навпаки, незадоволення, робить екскурси в минуле, коментує його. Дійшла висновку, як важливо почути ковток свіжої незаангажованої думки вголос, знайти підтримку своїм спогадам, шукати відповіді на питання, поставлене поетом-земляком: «Чого ми тут, на цій землі?». Надзвичайно вразила коректна розповідь про історію нашого міста (і взагалі розділ «Из прошлого»). Вона не вносить ніякого сум’яття у розмаїття різних поглядів і думок.
Як сказала Ліна Костенко: «Є для серця така покута — забувати скоріше зло, аніж те, що мусило бути і чого в життя не було». Кожне покоління вип’є свою чашу. До історії треба прислухатися, бо «...времена не выбирают, в них живут и умирают...».
Самі собою виникають слова вдячності авторові. Читач збагатився не тільки пізнавально, але й одержав велику естетичну насолоду. Він допомагає задуматися над самою суттю людини, яка переймає досвід минулих поколінь. Важливо, коли людина знаходить своє покликання, призначення, щоб «...не сказали грядущі: їх на землі не було» (В.Симоненко).