«ЩО ПРИХОВУЄ СТАРОВИННА БУДІВЛЯ ЗА КОЛЮЧИМ ДРОТОМ?»

(Продовження. Початок у №44 від 31.10.08)
На наш матеріал «Що приховує старовинна будівля за колючим дротом?» до редакції надійшло чимало відгуків читачів. Деякі з них містять також цінну інформацію, яка допоможе ще більш об’єктивно провести наше журналістське розслідування. Далі ми подаємо лист почесного пошуковця України Жанни Іларіонівни Василенко.
Шановна редакція газети «Звягель»!
Хотілося б внести деякі корективи до вашої статті «Що приховує старовинна будівля за колючим дротом?».
64 роки ця будівля вже не є тюрмою. Тут був склад військової дивізії, і внутрішні ремонтні роботи надали будинку більш привабливого вигляду. А через потрощені вікна та двері гуляє вільний вітер. Але негатив зберігає у собі хоча б той же колючий дріт, який неначе стиснув у своїх обіймах цю загадкову будівлю. Можливо, тут гітлерівці з поліцаями не катували заручників і мирних громадян, яких не підозрювали у чиненні опору окупаційному режиму. Але знищували їх, жорстоко принижуючи людську гідність, скидали у ями ще живими. Декому з них вдавалося вилізти, але кати їх ловили і добивали. Так загинули, наприклад, 8-класниця з Пилипович Віра Хоменко, яку підозрювали у зв’язку з партизанами, та керівник смолківської підпільної групи Матвій Коваль. Його, зв’язаного колючим дротом, засипали у ямі живим.
Люди повинні знати, що катували тут по-звірячому, з жорстокою ненавистю, підпільників, партизанів з їх дружинами, дітьми, родичами і всіх, хто допомагав їм або були підозрюваними (за доносами) у зв’язку з народними месниками. Можна приводити численні приклади героїчної смерті справжніх патріотів у цій катівні. Наведу декілька.
Страшним тортурам піддавалися арештовані підпільники Володимир Петровський та його дружина Броніслава Борецька. Після катування Петровського повісили в центрі міста разом з іншими керівниками Новоград-Волинського підпілля. Броніславу Борецьку у мороз вивели роздягнену у двір тюрми, облили її крижаною водою, а потім розстріляли.
Зв’язкову комсомольсько-молодіжної групи і партизанського загону імені Фурманова Лідію Боброву тут допитували і катували разом з батьком Микитою Леонідовичем Бобровим. Кати різали дівчині груди, палили розпеченим залізом, викручували пальці, виколювали очі. Та ніякі катування не змогли зламати її волі. «Помираю, але нікого не видам»,— були останні слова мужньої дівчини. Її з батьком розстріляли 27 грудня 1943 року, за тиждень до визволення рідного міста радянськими військами.
8 вересня 1943 року передає з тюрми на волю листа рідним (зберігається у обласному архіві) комсомолець-підпільник Павло Юношев: «...спина у меня — сплошная рана. Сейчас не могу ни сидеть, ни лежать, сижу на коленях. Волос на голове половины, нет... Завтра меня будут опять допрашивать, а, возможно, и расстреляют, но я никого не предам». Його катували два місяці. Розстріляли з іншими підпільниками у листопаді 1943 року. У цій катівні тисячі людей — наших співвітчизників — страшною ціною стверджували нескорений дух свого народу. Їх подвиг повинен бути увічнений у достойному меморіалі на цій землі. Бути в будівлі колишньої тюрми краєзнавчому музею! Про це я особисто чула від голови райдержадміністрації Миколи Олексійовича Іванюка. Підтримує цю ідею і мер міста Микола Петрович Боровець, який багато робить у справі увічнення героїв Великої Вітчизняної війни.
Від редакції. У наступному номері «Звягель-Інформу» ми продовжимо цю тему, надрукувавши деякі архівні дані, свідчення очевидців та думки з приводу подальшої долі будівлі колишньої тюрми, представників міської та районної влади.