ПОЛОГИ З КРАДІЖКОЮ...

Василь ніжно чмокнув дружину в щічку і притулився вухом до її опуклого живота. Всміхнувшись, потішено проказав:
— Як там наша дитинка?
— Не сьогодні, то завтра побачиш її! — відказала Галина.
— Як сьогодні?! — вирячився Василь. — Я ж сьогодні їду до Житомира!
Дружина заспокоїла:
— Значить, завтра.
— Ось це правильно! Буду вдома і відправлю в лікарню з усіма помпезностями!
— Це з якими ще?
— Ну, «таксі», квіти.
— Квіти потім.
— Ну, потім так потім.
— Не «нукай». Не гарно.
— Слухаю і корюся!
— Перестань фіглювати! Ти, здається, поспішав?
— Ой, правда! Ну, бувай! Тримайся!
— Щасливо! «Ну»!
— Більше не буду, справді!
— Біжи, біжи.

На сходинковому марші Василь надибав на двох хлопців. Вони стояли біля вікна і курили.
Дим настільки був смердючим, що Василь аж затулився долонею.
— Що це ви за гидоту смалите? — спитав у незнайомців.
— А тобі що? — неприязно відгукнувся один із них.
Василя це зачепило. З ­притиском мовив:
— Так, ану курити на вулицю! Бігом, бігом!
— А якщо не підемо? — це вже другий.
— Тоді будуть проблеми.
Хлопці трохи невдоволено похмикали, а відтак поволі почовгали донизу.

Голос дружини був дещо схвильований:
— Алло! Васю! Ти де?
— Щойно виїхав із Житомира.
— А я народжую.
— Як?! Ти де?!
— Вдома.
Чоловік уточнив:
— Родиш чи ще не зовсім?
— Та не зовсім! — сердито відказала дружина й додала. — Але вже на підході.
— То дочекайся. Разом і поїдемо до пологового будинку.
— Легко сказати: дочекайся! Це тобі не млинці пекти. Мабуть, треба таки викликати «швидку».
— Ти й тоді казала, що ось-ось, а народила через два дні.
— То було тоді. Тепер уже знаю.
— А як же ти сама?
— Як і першого разу.
— Мамі дзвонила?
— Не хотіла її турбувати.
— Даремно.
— Так вона ж із Тарасиком.
— Хвилююсь я.
— А я ні! Якось воно буде. Ой! Все. Викликаю «швидку»…

Василь уже знав, що дружина в пологовому будинку. Щоправда, ще не народила.
Піднявшись сходами, він дістав ключ, щоб відкрити двері квартири. Та враз завмер. Вхідні двері були прочинені.
«Невже дружина в метушні забула закрити на замок?» — подумав він.
А коли ввійшов до квартири, то вже остовпів. Дверці в шафах були розчахнуті. Всі шухляди в тумбочках висунуті.
Зазирнув на кухню. Така ж картина. Все повідсовано-повідкривано.
— Обікрали! — прохрипів Василь і тут-таки кинувся до телефону.

Оперативна група приїхала десь через хвилин тридцять. На запитання, що вкрали, Василь лише здвигнув плечима.
— Не знаю. Я нічого не чіпав. Щоб не знищити речові докази.
— Ясно, — сказав капітан, старший опергрупи. Відтак, зробивши черговий запис, продовжив. — А хто ще, крім вас, проживає в квартирі?
— Дружина із сином.
— Де вони?
— Дружина — в пологовому будинку.
— Народила вже?
— Ще ні. Взагалі-то, не знаю. Зараз дзвонитиму.
— Це у вас буде друга дитина?
— Так.
— А син ваш де?
— У моєї мами.
— А він сьогодні був удома? До вашого приїзду?
— Ви на що натякаєте?
Брови капітана підскочили вгору:
— Ми маємо перевірити всі версії!
— Він обікрасти не міг.
— Чому ви так думаєте?
— Йому лише два роки.
— Кгм… Ясно.
До кімнати ввійшов експерт. Звернувся до капітана:
— Олександре Анатолійовичу. На злам це не схоже. І ­пошкоджень в замку не ­видно. Ймовірно, двері відкрили «своїм» ключем.
— Ключі від своєї квартири ви комусь давали? — поцікавився старший опергрупи в господаря оселі.
Василь, трохи подумавши, крутнув головою:
— Та ні. Хіба що, є ключ у моєї мами. Але вона обікрасти також не могла. І батько не міг.
— Ясно, ясно. Будемо знімать.
— Кого? — не зрозумів Василь.
— Відбитки пальців!
— Та тут їх до біса! — озвався експерт, уже «працюючи» з дверцятами шафи. Потім додав. — Дивне пограбування. Якось акуратно діяли. Нічого не перевернули. Все складено.
Капітан рипнув стільцем.
— У вашій квартирі були якісь коштовності, гроші? — спитав у заклопотаного чоловіка.
Василь знову трохи подумав.
— Трохи грошей було, — відказав по часі.
— Подивіться, чи на місці.
— А я знаю, де вони? В дружини треба питати. Вона ними завідує.
— А коштовності?
— Що саме?
— Золото-діаманти.
Василь зареготав.
Капітан заклав ногу на ногу. А потім, відкинувшись на спинку стільця, поцікавився:
— Чому ви смієтеся?
— Та які діаманти?! Хіба що, дещо із золота було. Ну, ланцюжок там, хрестик, каблучка, обручка.
— Ви знаєте, де це все лежить?
— На дружині.
— Тобто?
— Вона його на собі носить!
— Ясно.
«От заладив: «Ясно! Ясно!» — спересердя подумав Василь і собі заклав ногу на ногу.
Саме в цю мить до кімнати ввійшов Борис Тополя.
— Васю, а що трапилося? — той здивовано розвів руки.
Василь відмахнувся:
— Обікрали нас.
— Як? Коли? Хто?
Капітан одразу зацікавився суб’єктом:
— А ви хто будете?
— Сусід. З нижнього поверху. Чую, що у Василя якісь дивні переміщення, думаю, загляну.
— Ясно. Ніякого шуму до обіду не чули в під’їзді?
— Нічого такого.
— А підозрілих осіб не ­бачили?
— Та тинялися зранку два наркомани в під’їзді.
— Ви їх знаєте?
— Ні.
— А чому думаєте, що це були наркомани?
— Та на їхню пику подивитися…
— Ясно. Вам теж доведеться з’явитися до відділку.
Борис Тополя зіщулився.
— А що я такого зробив?
— Не хвилюйтеся. З’явитеся для дачі свідчень.
— А-а. Бо я думав, що…
— Що ви думали?
— Та ні, я так.
— Ясно.

— Алло! Галюнчик, як там у тебе?
— Дівчинка!
— Вітаю.
— Ти не радий?
— Чому? Ми ж цього разом хотіли.
— А чого голос такий, ніби я трійню народила?
— Хай би і трійня вже була.
— Не зрозуміла. Що трапилося?
— Коротше так. Ти там не хвилюйся, але нас сьогодні обікрали!
— Як обікрали?
— Тебе, мене. Нашу квартиру! Приїхав додому, а все — навстіж. Міліція була. Відбитки пальців знімали. Але я потім подивився, то ніби все на місці.
— Васильку, то була не крадіжка.
— А що?
— Та це я з пологового будинку прибігала і все повідкривала. Чого мовчиш?
— Думаю, навіщо ти це зробила.
— Це така прикмета.
— Яка?
— Щоб легше було народжувати, треба все повідкривати.
— Ну й забобони! А якби і справді все з хати повитягали?
— Так не витягли ж.
— Це ще невідомо. Золото на тобі?
— Та на мені, на мені! Як з’їздив?
— Нормально. Як самопочуття?
— Вже легше. Прийдеш?
— Ну, звичайно.
— Не «нукай»!
— Та годі тобі. Тут голова йде обертом. Вона повідкривала, а ти розгрібай тут усе!..
Після цього Василь набрав номер капітана з кримінального відділу. Пояснив ситуацію. Оперативник у відповідь трохи подер горло, але з родинами таки привітав. Насамкінець поцікавився:
— Що, і справді легше народила?
Василь здвигнув плечима:
— Ще не питав.
— Н-да, чого наші жінки тільки не вигадають. А у відділок прийти вам таки доведеться.
Василь відповів за звичкою капітана:
— Ясно!