ОРІЄНТИР — ЧЕРВОНІ «ЖИГУЛІ»

Їхнє авто з вимкненими мигалками стояло за кущами. Однак дорогу вони бачили, як на долоні.
Старший лейтенант Кривошей прикурив цигарку. Затим наполовину опустив скло на дверцятах і випустив у нього цівку диму.
— Ну й погодка! — невдоволено хитнув він головою. — Скільки вже можна лити!
Його напарника, лейтенанта Шумила, котрий сидів за кермом, негода аж ніяк не дратувала. Навпаки, лірично відказав:
— Осінь! Я люблю дощ!
Кривошей з іронією продекламував:
— «Люблю грозу в начале мая»! — А затим кивнув на лобове скло. — Вилазь із машини! Помокни трохи! І я побачу, як тобі той дощ буде до любові!
Шумило не образився. Спокійно мовив:
— Зараз — не «май». Але я про інше.
— Про що?
— Просто люблю посидіти біля відкритого вікна і дивитися, як іде тихий дощ. Як пожовкле листя, набрякле від вологи, падає на землю, шукаючи там свій останній прихисток.
Кривошей реготнув:
— Ну, поет! Поет! Ти, часом, вірші не пишеш?
— А тобі-то що? Все одно не маєш до цього смаку.
— О-о-о-о-о! Він має смак! Романтик!
Шумило зітхнув:
— Гаразд, піду подивлюся на дорогу.
Кривошей підкусив:
— Подивитися, як об асфальт тарабанить дощ, пришпилюючи до нього пожовкле листя?
— Бовдур.
— Іди, йди, Пушкін!
— А ти хоч знаєш, хто написав «Весняну грозу»?
— Так я ж і кажу: Пушкін!
— Все ясно.
— То хто?
— Тютчев!
— Та я знав!
Лейтенант засміявся і виліз із салону.
Дощ трохи притих. Однак важкі хмари знову повзли із заходу.
Коли Шумило повернувся до авто, Кривошей поцікавився:
— Кого ти там зупиняв?
Напарник відплатив колезі тією ж монетою (таки образився):
— От захотілося мені спинити кого-небудь!
— Хм! Бач, скривдив хлопчика! Та добре. — І обличчя Кривошея нараз набрало ­серйозного вигляду. — Поки ти бігав, орієнтировка прийшла. На червоні «Жигулі». Номери невідомі, але можуть їхати по нашій трасі. Їх двоє. Небезпечні. Можуть бути при зброї. Є перелік крадених речей, що можуть бути з ними. Тож, напарничок, поезію доведеться відкласти на потім…

Іван Іванович Гризлов три роки тому поховав дружину. Мав єдиного сина. Проте, той із сім’єю мешкав у Києві. До батька навідувався рідко. Бізнес. То поїздки за кордон, то різні зустрічі, то контракти, словом, — суцільна круговерть.
Старший Гризлов жив самотньо. Йому добігало до сімдесяти. Однак чоловік був жилавий, рухливий, із живою іскоркою в очах, оптиміст. І не скажеш, що він уже давно пенсіонер і має за плечима майже сім десятків літ. У минулому Іван Іванович — кадровий офіцер. Після служби займався бізнесом. Потім свою справу передав синові, а сам із дружиною перебралися в тихий райцентр, подалі від суєтної столиці.
Була субота. Середина дня. Гризлов сидів у кріслі біля стелажа з книжками й розглядав світлини в родинному альбомі. Кожна з них переносила Івана Івановича в той чи в той час, навіювала спогади. Подекуди приємні, подекуди гіркі. Та й те, усякого було на життєвому шляху.
З думок вивело теленькання дзвоника. Мабуть, прийшли по оголошенню.
Підійшов до дверей. Подививсь у вічко. Під дверима — двоє молодиків. Поцікавився:
— Ви хто?
— Ми по об’явці, — була відповідь.
Гризлов відчинив двері.
Приємні на вигляд хлопці. Привітна, легка усмішка. Один із них, той, що трохи вище, спитав:
— Це ви здаєте кімнату?
— Так, я.
— Ми вам дзвонили.
— Так, так.
— Правда…
— Щось не так?
— Та ні, все нормально. тільки кімната нам потрібна лише на два тижні. Але ми заплатимо подвійно.
— А чому на такий короткий термін?
— Ми приїхали у справах бізнесу. З Вінниці.
— Чим займаєтеся?
— Електронна техніка.
— Проходьте.

Тітка Неля сиділа на лавці поблизу дитячого майданчика і гладила свого кота Фоку. Кудлатий котисько, завбільшки з півпуделя, розлігся на колінах хазяйки і солоденько муркотів.
Тітка Неля любила з ним розмовляти. Вона думає, що її Фок усе розуміє. Можливо, і так, бо багато команд котяра таки виконує. Наприклад, такі як «Ходімо додому!», «Пішли погуляємо!», «На місце!», «Чужий!», «Свої!» тощо. Стосовно останніх двох команд. Коли до квартири тітки Нелі заходив хтось чужий, то котяра ставав у позу пса, готового атакувати. Якщо його господарка давала команду «Свої!», то Фок обм’якав, повертався і ліниво човгав на кухню.
Знала тітка Неля, мабуть, про всі новини двору. Не без гріха — сама, хоч хлібом не годуй, любила неабияк попліткувати.
Не обійшли повз її увагу і двоє молодих людей, котрі заявилися у дворі на легковику. Незнайомці, ніби тут і народилися, без будь-якої метушні зайшли до сусіднього під’їзду.
«А може, й народилися? — здивовано подумала тітка Неля. — Та їхні батьки, коли вони були ще немовлятами, виїхали звідси. А хто ж тоді такі? І до кого вони пожалували? Посидіти ще трохи, та подивитися, що воно далі буде?»
Та, згадавши про свіженьке пісочне печиво, котре купила вранці в гастрономі, вголос мовила:
— Ні, чайку хочеться.
Потім, про всяк випадок, Тітка Неля «записала» в умі номера авто, а відтак дала Фоку команду «Додому!».

Дощ переставав хіба що на кілька хвилин, а потім знову починав періщити з новою силою. Дорога була слизькою, погано видимою, тому водії авто намагалися їхати на помірній швидкості.
Старший лейтенант Кривошей нудьгував.
— Шумило, — діставав він колегу, — почитай-но щось зі свого, нікому ще невідомого, га. Щось про любов!
— Та відчепися! — відмахнувся лейтенант. — Звідки ти взяв, що я щось пишу?
— Говориш, як пишеш! Тільки не останнє сказане. Може, поїхали?
— Куди? — не зрозумів Шумило.
— На дівчата.
— Жартуєш чи що?
— На зуб би щось покласти.
— У мене бутерброди з собою.
— З ковбасою чи…
— Із салом також є.
— Мені з ковбасою!
— Та бери вже! А що там з орієнтировкою-то? Хто, що?
— Досьє бандюків не повідомляли. А решту ти знаєш. Дощ-щ-щ!
— Дощ.
— Забацай що-небудь, Шумило. Нудьга.
— Співай.
— Ге-ге! Я як заспіваю, то машини почнуть у кювет стрибати!
— Такий високий бас маєш?
— Взагалі ніякого не маю!
— Тоді спи.
— Поспиш тут…

Іван Іванович провів гостей до вітальні. Посадив на стільці. Хотів щось спитати, але його випередили.
— А тепер, дядя, слухай нас уважно, — сказав той, який був вище зростом. І де посмішка його поділася! Дивився не кліпаючи.
Гризлов ураз напружився. Збагнув, що потрапив у халепу. Але, в яку саме, ще не збагнув.
Той продовжив:
— Сам віддаси гроші і коштовності чи нам самим шукати їх?
Колишній кадровий офіцер стиснув до скреготу зуби. Опустив голову. Мізкував. Відтак скосив очі на робочий стіл, у шухляді якого лежав травматичний пістолет.
Другий, опецькуватий молодик, помітив той погляд. Підійшов до столу. Знайшов зброю. Вишкірив зуби:
— Непогана іграшка! Згодиться! — І застромив пістолет собі за пояс.
Гризлов смикнувся, але тут таки отримав сильний удар по потилиці. Знепритомнів. Упав на підлогу. Бандити зв’язали йому за спиною руки.
Коли Іван Іванович отямився, то нападники вже перевернули все догори дригом. Щось засовували до кишень. Біля ніжки стола стояли напаковані дві великі сумки. Гризлов їх упізнав. Він часто брав їх на дачу.
Господаря квартири схопили попід руки і посадили на стілець.
Довгов’язий, проникливо дивлячись в очі Гризлова, процідив:
— Де ключі від дачі?
«І про дачу знають, — безпорадно подумав Іван Іванович. — Звідки?»
— Ключі! — роздратовано рявкнув грабіжник.
Гризлов кивнув у передпокій:
— На вішалці. Зверху.
…Наостанок бандити перерізали провід стаціонарного телефону. Звісно, забрали в господаря квартири і мобілку. Потім, прихопивши сумки з краденими речами, поспіхом здиміли.

Тітка Неля довго не чаювала. Її стихія — подвір’я. Скільки ж там цікавого! Он навіть ті двоє молодиків із важкенькими лантухами, котрі вийшли з під’їзду і чимчикують до машини. Але чого вони так поспішають? Тітка Неля ще раз подивилася на номер авто, в який «вантажилися» підозрілі типи.
Зрештою, легковик захурчав і зник за будинком. А через кілька хвилин тітка Неля помітила, як її сусід, Гризлов, якось дивно вовтузиться біля вікна.
Стара жінка підвелася з лавки.
— Фок! За мною!
Підійшовши ближче, тітка Неля задерла голову.
— Іване Івановичу! Що ви там робите?
— Мене обікрали! — волає той.
— То що, стрибатимете?
— На мотузці спущуся!
— Це не правильна думка.
— Тоді викликайте міліцію!
— Фок! За мною!

Як бандити вийшли на Гризлова, лишається загадкою. Але ці аферисти в подібний спосіб уже обікрали не одну квартиру. Діяли просто — шукали оголошення в газетах, дзвонили, домовлялися про зустріч, а далі вже робили свою чорну справу.
…За містом вони звернули в лісок. Поміняли номери на машині. «Старі» — втопили в невеликому ставку.
Далі тримали курс до обласного центру.

Даішники червоні «Жигулі» помітили ще здалеку.
Кривоший підняв жезл.
Авто зупинилося. Скло на дверцятах опустилося.
— Що за проблеми, шановний? Ніби нічого не порушили, — показав свої тридцять два довготелесий.
— Перевірка документів.
— Це, будь ласка!
— Що в багажнику?
— Труп! — пожартував водій червоного «Жигулі».
— Ну, тоді показуй його.
— Шановний, ми поспішаємо. Шмантя-дрантя там усяке. А нас ждуть. Може, домовимося?
— Вийдіть із машини!
Довгов’язий завагався. Однак вийшов. Відкрив багажник.
— Що в сумках?
— Речі.
— Ваші?
— А чиї ж!
— Відкрийте!
— Зараз.
Зверху, в одній із сумок, лежав ноутбук. Кривошия це одразу насторожило. Він також проходив у переліку крадених речей.
А далі трапилося непередбачуване. Довгов’язий зненацька щосили штовхнув у груди старшого лейтенанта й побіг до лісу.
За ним кинувся Шумило.
Кремезний Кривошей на ногах встояв, зазирнув до салону і обімлів. На нього дивилося дуло пістолета.
— Не роби дурниць, — захитав головою Кривошей. — Опусти зброю.
І враз пролунав постріл. Гумова куля дзеленькнула об обшивку даху над самісінькою головою інспектора і рикошетом застрибала по салону. Однак нікого не зачепила.
Опецькуватий молодик зіщулився і, запинаючись, винувато вичавив:
— Я не хотів… Він сам вистрілив… Справді сам.
— В-виходь, — заїкаючись, наказав Кривошей небораці. — С-сам!
Закованого в кайданки довгов’язого привів Шумило. Бандит далеко не відбіг. Очевидно, передумав випробовувати долю і слухняно здався правоохоронцю.
Потім працівники дорожньої автоінспекції повідомили відділ про затримання двох підозрюваних, на котрих було отримано орієнтування. Прибула підмога.

— Знову дощ, — якось байдужно проказав Кривошей.
Шумило поцікавився:
— А чого ти такий блідий?
— То я від голоду. Давай уже, поїхали!
— Їду. І не треба кричати. Я ж не винен, що той навіжений у тебе пальнув. Слава Богу, що мимо. А то…
— Що — «а то»?
— З ким би я тоді бандитів ловив би.
— Шумило, ну прочитай щось зі свого, га.
— Ото причепився! Не пишу я нічого.
— Тоді дивися за дорогою!
…Даішники їхали на роботу. Писати рапорти.
А надворі ліпив дощ...