УНІТАЗ

— Ви — фотокор Віщук?
— Так.
— Унітаз ви фотографували?
— Який?
— З котом. Який воду з нього хлебтав?
— А-а! Це ви про те фото, що в газеті було?
— Еге! Про те. То це ви?
— Ну, я. А в чому, власне, справа?
— Знаєте, в мене також був кіт. Не кіт — котяра! Рудий, як каштан!
— Каштан коричневий.
— Точно! Так от той чорт, котяра тобто, ковбасу крав. З холодильника! Уявляєте?!
— Сам відкривав?
— Що?
— Холодильник?
— Та ні. Це тоді, коли хтось із домочадців відкриє і гаву зловить. А той — хап! — і ходу!
— Нічогенький кіт.
— От я й кажу! Так ось, крав він, крав, і одного разу я його таки злапав! Ну, за цим преступлєнієм. Я його як схопив! Я його як…
— Кгм. Я стосовно кота.
— А я про що??!
— Я про того, що на фото. В унітазі. Воду хлебче.
— Ага! Ага! Мабуть, з перепою був, ге-ге! То де знімали?
— Ви гадаєте, що то ваш кіт?
— Не мій.
— Тоді що?
— Фото проізводили де?
— В одному закладі.
— В якому саме?
— Редакційна таємниця.
— Воєнний об’єкт?
— Ні.
— Школа?
— Шановний, ви п’єте?
— Так. Чай, каву, капучіно. Пригостите?
— Залюбки. Але зараз мені ніколи.
— Поспішаєте?
— Дуже!
— А фото? З котом з бодуна?
— Шановний…
— Ну скажіть, де клацали того п’яничку, га!
— Не хапайте мене за руки!.. За сорочку!.. За штани!..
— Ну, куди ж ти, фотокор, га? Утік. Що я тепер Люсі своїй скажу? Їй так сподобався фасон того унітаза. Купити вона його хотіла. А той узяв та й дременув. Що ж, іду до редакції!..