ФУТБОЛЬНЕ ПОЛЕ — МАЙДАНЧИК ДЛЯ ГРИ ЧИ ДЛЯ ВІЙН?

Сучасна молодь — це предмет постійного обговорення бабусь і тіточок у трамваях, тролейбусах, на лавочках біля під’їздів тощо.
Це тема, яка молоді набридла вже настільки, що дехто просто не витримує і починає доводити, що не всі однакові, що не варто міряти всіх однією міркою. А «доброзичливі» тітоньки з явним задоволенням стверджують: «Усі ви такі, не знаєте, куди себе подіти, тому і займаєтеся різними дурницями», «І куди тільки дивляться ваші батьки?», «У наш час усе було по-іншому!».
У тому, що в їхній час усе було по-іншому, ніхто й не сумнівається, адже й часи були інші. Тоді кожна молода людина могла досягти того, чого прагнула, самотужки. Знала: якщо добре навчатиметься в школі, то неодмінно отримає вищу освіту і працюватиме на гідній роботі. Сьогодні ж без батьків чогось досягти практично неможливо.
Найбільше сьогодні проблем із сільською молоддю. Від надлишку енергії, яку немає куди подіти, молоді люди ще в підлітковому віці починають курити та вживати алкоголь. Так вони рятуються від одноманітних сільських буднів, від розуміння, що досягти чогось у цьому житті їм нереально, бо батьки, — звичайні селяни, котрі не можуть заплатити за навчання. Тому єдине, що рятує, — це чарка. Дехто, досягнувши зрілого віку, вже не може позбутися алкогольної залежності, але вже не дуже цим переймається. А що залишається?
Хто винен у такій вседозволеності малолітніх? Передусім — батьки. Діти їх копіюють, і те, що відбувається вдома, «акуратно» переноситься на вулицю.
На жаль, подібну «науку» молоді люди засвоюють дуже швидко. Тим часом старші вдають, що нічого не чують і не бачать. Як мовиться, від гріха подалі. Але ж цим самим ми «благословляємо» молодь на погані звички, на погані діла. А потім дивуємося, що там когось убили, там щось украли, повісили, зарізали, запалили, втопили...
Наша влада, яка створює всі умови для дозвілля міської молоді, зовсім забула про сільську. Для неї не забезпечено нормальних умов для навчання в школах, не кажучи вже про гуртки, щоб якось впливати на її розвиток і просто чимось зайняти. Тим, хто повинен за це відповідати, абсолютно байдуже, що відбувається в селах. Та ніхто ж і не скаржиться. Отже, все добре.
Але ж далеко не добре, бо якщо так триватиме й надалі, то навіть страшно уявити, що буде з нашою молоддю, майбутнім України. Та ще страшніше, що ніхто не знає, куди звертатися і в які двері стукати, щоби щось змінити. А змінити хотілося б не так уже й багато. Просто зробити так, щоб не було байдуже, щоб молодими людьми цікавилися і допомагали зрозуміти їх потрібність суспільству і країні. Напевно, тоді не будуть говорити про невихованість та вульгарність сучасної молоді, а будуть нею пишатися.
Рідко в якому населеному пункті з’явиться якийсь гурток або обладнане футбольне поле. А коли і з’явиться, виявляється, не всім це до вподоби.
Днями до редакції завітало подружжя із села Кожушки Новоград-Волинського району (їхнє прізвище є в нашій редакції).
Вони розповіли таку історію. Біля свого двору вони облаштували майданчик: посіяли квіти, поскладали каміння, «насадили» дерев’яних грибочків тощо. Та ось біда, біля їхньої садиби мешканці села «побудували» стадіон, гасають днями у футбол, руйнують облаштований даним подружжям майданчик, пиляють берези, котрі посадив колись їхній батько, пиячать, курять, матюкаються і всяке таке інше виробляють.
Ці чоловік і жінка куди тільки не зверталися, щоб зупинити це, мовляв, свавілля, але їхні звернення ігноруються, остання надія — редакція.
Насамперед ми завітали до сільського голови Р.В.Опанасика.
Почувши, з якою проблемою ми прибули до нього, Роман Васильович посміхнувся, а відтак сказав наступне:
— За сьогоднішніми, так би мовити, мірками в селах, де налічується більше вісімсот мешканців, повинен бути клуб, бібліотека, спортивний майданчик. Село Кожушки — специфічне село, бригадне. Сьогодні там проживає двісті вісімдесят чоловік. Тому там немає нічого з того, що я перелічував. Тобто, раніше було, але з часом усе позакривалося. Під час літніх канікул виникає питання дозвілля. Минулого року на території колишнього колгоспу ми позагрібали смітники і на тому місці зробили дітям примітивне футбольне поле. Але це була ініціатива більшості мешканців Кожушок. Громадяни, котрі звернулися до вашої редакції, і справді облаштували для себе невеликий майданчик, але то на державній землі. Діти просто там грають у футбол. Поставлять дерев’яні ворота — уночі спиляють. Поставлять лавки — розберуть. Якось у дітей забрали м’яча, кинули собаці, той його погриз. Щоб різали берези, то такого не помічено.
Потім ми разом із головою сільради поїхали до Кожушок. Тільки прийшли на футбольне поле, як з’явилася та жінка, котра приходила з чоловіком до редакції.
— Моя земля чи не моя, але мені не шкода, — одразу емоційно почала жінка. — Але м’яч летить у город. Там овчарка, гавкає. А в мене больний батько. Зробіть це поле десь у іншому місці. Колись батько посадив дерева — ламають. Курять, п’ють, матюкаються. Засмітили все…
Щоправда, я не помітив на стадіоні сміття. Та й берези наче не поламані.
До нашого гурту підійшла бабуся с костуром, котра живе поряд зі спортивним майданчиком.
— Я через цей футбол спати не можу, — стара жінка також мала свої претензії щодо даної проблеми. — А що ті зубаті балакають!
— А що балакають? — питаю.
— Ругаються. До опівночі сидять. М’яч по вікнах літає.
На велосипеді приїхав чоловік середніх років. Як я зрозумів, головний «тренер» збірної села по футболу. Чув останні слова бабусі.
— А хто ж буде грати вдень у футбол? У таку спеку?
Жінка, котра приходила до редакції, знову вступила у суперечку, повторила все, що говорила перед цим. Вона хотіла лише одного — перенесення футбольного поля.
«Тренер» мав іншу думку:
— Поїдемо в ліс, нарубаємо тичок і загородимо, щоб м’яч не летів до вас у город. А щодо сміття, то ви самі наносили до поля гору всякого хламу, а коли дізналися, що приїдуть із сільської ради, то швиденько спалили. Облаштувати тут спортивний майданчик — це бажання майже всього села. Щоб діти були на очах дорослих.
— То нехай дорослі і сидять з ними.
— А переносити поле далі від села, — вів чоловік, — то там і справді будуть і п’янки, і гулянки.
Жінка перейшла на особистості:
— А що у вас удома робиться?
— До чого тут мій дім?
Підійшов ще один молодий чоловік. Зиркали на нас здалеку. А суперечці, здавалося, не буде кінця. То комусь заважав чорнобиль, що густо поріс за стадіоном, то ще щось. Жінка запропонувала, що майданчик для дітей можна зробити на території колишньої ферми, але з нею не погодилися, Нагадали, що там небезпечно, безліч усіляких ям, шифер падає на голову зі старих ферм. Був випадок, що одна людина постраждала.
Слово взяв голова:
— Моя думка така: діти повинні мати якесь дозвілля. Вони не знають, куди себе подіти влітку. Це не стадіон, а діляночка землі. Ще вони трохи поганяють того м’яча та й підуть до школи.
Та все почалося спочатку: стадіон потрібно перенести, сміття, матюки…
А хто ж навчив тих дітей матюкатися?
Як на думку автора цього матеріалу, добре, що діти мають цей майданчик. Не було б його, то сиділи би десь по кущах, пили б і курили. А що стосовно матюків та іншого, то це проблеми батьків. Ну, мабуть, і «тренера».
Звичайно, можна зрозуміти і ту жінку, її хворого батька, собаку, котрий неспокійно реагує чи то на крики дітей, чи то матюки, — а що робити з дітьми? Сумніваюся, що майданчик перенесеться в інше місце. Щоб його облаштувати — потрібні кошти. А чи є вони сьогодні на селі?
Але є районна влада. Якщо ми хочемо виховати здорове покоління, а не алкоголіків та наркоманів, то, мабуть, варто звернути увагу на дану проблему, знаходити кошти, залучати спонсорів тощо.
Чи майбутнє покоління нам не потрібне?