СПОЧАТКУ БУЛА ДРУЖБА…

На «діло» Олег і Микита (імена в матеріалі змінено) готувалися ретельно. Купили рукавиці, підібрали ключ до шкільного кабінету.
— Вхідні двері ламати не доведеться, — нагадав приятелеві Олег.
Микита засумнівався:
— А якщо двері на горищі будуть на замку?
— Навряд. Там їх ніхто ніколи не закривав. Так що не бійся. Все буде клас.
— А сторож?
— Та що нам зробить та стара?
— Може крик підняти.
— Ми тихо.
— Тоді ходімо.
П’ятикласники на дах рідної школи залізли пізно вночі. А незабаром опинилися в кабінеті, до якого нещодавно завезли два магнітофони.
— Ну що, — зраділо мовив Олег, — техніка у нас. Тепер — назад.
— Тільки тихо.
— Кабінет потрібно закрить.
— Та ну його!
…Баба Катерина, нічний сторож, котра страждала на безсоння, відразу помітила підозрілі рухи на ввіреному їй об’єкті. Тому на хлопців чекала внизу. Коли ті з’явилися, вона кинулася до них.
— Ану, шибеники малі, стійте! Я вам зараз полажу! Що вже там потягли?!
Хлопці дали драла. Та й навряд би баба Катерина їх наздогнала. Проте в селі всі знали одне одного в обличчя.
Неповнолітнім крадіям довелося кілька неприємних годин провести в міліції, де Олег вразив правоохоронців своєю заявою:
— Посадити нас не маєте права!
— Цікаво, чому? — здивовано поцікавився слідчий.
— Бо ми — неповнолітні!
— Ну-ну…
Таких своєрідних знань Олег нахапався від свого батька — відомого в окрузі «вурки».
Школярі відбулися окремим громадським осудом, а потім їх поставили на облік у інспекцію у справах неповнолітніх. Ніхто з них тоді ще й не підозрював, що через багато років вони знову побувають у рідній школі…

Микита не одразу впізнав Олега. Коли незнайомець із синіми від татуювання руками кинувся обніматися, Микита спочатку оторопів.
Дивлячись на здивованого друга дитинства, Олег розреготався:
— Ти що, кореша не впізнаєш?!
— Ні, — знизав плечима Микита.
— Ну ти даєш, дружбан!
— Ти… Олег?
— Ні, це мій неспокійний дух!
— Це ж треба!
— А ти що думав?!
Приятелі ще раз обійнялися і, не домовляючись, пішли до магазину — обидва були не проти «прийняти на душу» за зустріч.
Дорогою Микита поціка­вився:
— Давненько не бачилися. Як жив, чим займався?
Олег скривив губи. Відтак мовив:
— Нема й про що розповідати. З кривої доріжки я так і не звернув. Пішов, як кажуть, по батіних стопах. До сорока п’яти вже мав солідний досвід перебування у місцях не таких уже й далеких.
— За що сидів?
— Злодій я. А ти як?
Микита трохи подумав.
— Теж нічого цікавого. Ніде не працював. Жив на материну пенсію. Пив усе, що горить.
Уже біля магазину він хлопнув себе по кишенях.
— Неув’язочка, Олеже, виходить. Не при грошах я сьогодні.
— Не біда! — посміхнувся Олег. — Тут мені деякий підігрів із общака прислали. Гульнемо, як треба!
— Хм!
Микита на Олега подивився з повагою. Він не відразу звернув увагу на нову вдяганку друга дитинства. Відтак, осміхаючись, проказав:
— Нічогенько! А в мене, знаєш, дрібних купюр немає, а крупних — зроду не було.
— Не переймайся.
Після того, як поліетиленовий пакет набили спиртним і закускою, з’явилася нова проблема.
— Я тепер у рідному селі як гість, — сказав Олег. — Де бухать-то будемо?
Микита спохмурнів.
— І моя мати ні за що не дозволить п’янствувати в хаті.
— Ну, і що тепер?
— Чуєш, Олеже, а може в нашу школу забуримся? — запропонував Микита. — Саме на те місце, щоб старі часи згадати та випити за золоті роки.
— А хто тебе туди пустить?
— Пустять, — насмішкувато мовив Микита. — Побігли. Сам усе побачиш.
Перед здивованим поглядом Олега постала коробка одноповерхової цегляної будівлі.
— Давно немає нашої школи, — коментував ситуацію Микита, обходячи купи сміття. — Після того, як завод прикрили, всі пороз’їжджалися. Нова школа в сусідньому селі. Дітей туди на спеціальному автобусі возять.
— Н-да, — важко зітхнув Олег. — Розруха.
— Не те слово.
Прилаштувалися в одному із кабінетів. Із уламків дошок розклали багаття.
Після першої згадали школу і однокласників. Після другої Олег віддався спогадам про славні «діла» і тривалі відсидки. А потім замислено додав:
— Ех, був би я у столиці, був би я… Але більше всього мене до жінок тягне. Баби є в селі?
— Знайдуться.
— Позабував я всіх. А Людку пам’ятаєш? Першу відмінницю в класі?
— Та не забув.
— Де вона тепер?
— Хто її знає. Вчилася. Приїжджала додому. Потім приїхала на крутій тачці із якимось франтом. А коли батьки її померли, то й не з’являється вже. Крута стала.
Говорили колишні друзі довго. Микиті довелося кілька разів бігати до магазину, а коли він зачинився — на самогонну «точку».
П’янка досягла свого апофеозу…
Олег із обіймів Морфея вивалився глибоко вночі: хтось нишпорив у його кишенях.
Крізь пролом на дахові світив місяць. Микита, котрий прочумався кількома хвилинами раніше, не став дарма тратити час і запустив руку до кишені штанів старого дружка.
— Ти це… Що надумав?! — Олег скочив і копнув ногою у груди Микиту, котрий у той момент стояв на колінах.
— Я… Хотів на «точку» метнутися, — оправдовуючись, забелькотів Микита.
— Яку «точку»?!
— Думав, поки ти спиш, пляшку принести.
— Я тобі покажу пляшку, криса!
— Та я хотів пляшку взять. Ти чого?
Микита підвестися не встиг. Новий удар черевиком ­прийшовся у підборіддя. Потім Олег заходився бити колишнього друга обличчям об стінку. А коли залишився незадоволеним результатами від ударів ніг і рук, пустив у хід порожні пляшки.
Через якийсь час Микита лежав бездиханним. Олег схопив його за ноги і потягнув до виходу. Пізніше він зізнається, що хотів тіло дружка зарити в іншому місці — грунт у руїнах школи був дуже твердим.
Олег був надто п’яним, щоб здійснити свій план. Замість того, аби захоронити труп Микити, він витягнув його із руїн школи і кинув біля найближчого паркану, а сам відправився на пошуки самогону.
Вранці працівники міліції затримали його на автобусній зупинці — душогуб, котрий похмелився, міцно спав на лавці.
Суд трактував дії Олега як убивство на грунті особистих неприязних стосунків. Коло замкнулося. Зі школи Олег свою мандрівку у світ почав із криміналу, школою її і закінчив. У місцях позбавлення волі тепер він проведе одинадцять років.