КОХАННЯ ДО СМЕРТІ

Додому Ігор повернувся пізно (імена в матеріалі змінено). Приглушивши двигун старенької «Ниви», перевдягнувся у промаслений комбінезон — ніби із техстанції.
Дружина накрила на стіл, обійняла:
— Ой, скучила!
Ігор усміхнувся. Але думки його були далеко. Копирсаючись виделкою в тарілці, він думав про Анну, згадував її молоде розкішне тіло. Однак, упіймавши себе на тому, що навіть це шалене кохання не в силах примусити його розірвати з дружиною, всміхнувся. Коли повлягалися, Марія пригорнулася до чоловіка, але її бажання не розбудило в ньому відповідного. Сухо поцілував:
— Давай уранці, га?
І повернувся до стінки…
Марія таки дізналася, що чоловік їй зраджує — продавщиця з магазину донесла. Навіть розповіла, як з тією Анною посварилася: мовляв, немає чого чужих чоловіків відбивати. І пригрозила: «Марії розкажу. Вона тобі пичку начистить!»

Із любовного трикутника у чоловіка завжди є два виходи: розлучитися чи кинути коханку. Ось тільки у випадку з Ігорем стандарти не спрацювали. Марія влаштувала чоловікові допит із пристрастями:
— Тобі на дітей наплювати?! Вибирай, я чи вона!!!
Хотіла щось різке сказати про суперницю, але, побачивши біль у очах Ігоря, стрималася.
Потім Ігор, як умів, просив у дружини прощення, що більше ніколи не поїде до Анни в село. Проте, на наступну ніч знову залишився в неї. Розлючено, ніби помщаючись за власне безсилля, м’яв її груди, ласкав до болю — і не міг насититися. Прощаючись, відірвав од себе неначе п’явку:
— Марія все знає. Сказала, не розірву з тобою — дітей не побачу. Зрозуміла?
Анна, відступивши в куток, дуже зблідла. Прошепотіла:
— Так я ж вагітна…

— Для нормального чоловіка немає нічого страшнішого, як гасати навколо двох жінок, — вдався до філософії колега Ігоря по техстанції. — Якби хоч Марія не знала, а то…
На самого ж Ігоря все більше напосідали невеселі думки. Виходу він не бачив. Марію, з котрою, як кажуть, прожив душа в душу двадцять років, кинути не міг.
Якось присів поряд з дружиною, обійняв за плечі:
— Заплутався я, Маріє. Тебе кохаю, і… її.
Вона зрозуміла. Стримуючи сльози, запитала:
— Її більше? Так до неї і йди. Ми проживемо.
— А діти? — здивовано подивився Ігор на дружину. — Бачитися дозволиш?
Марія витерла очі:
— Ти ж батько…
Вранці, зібравши речі, він пішов до Анни. Але душа не співала. Вийшов за хвіртку — і наче щось відірвалося всередині.
Анна чекала. Кинулася назустріч:
— Милий, назавжди вдвох, так?
— Назавжди. Втрьох…
Не знайшлося, що відповісти. Лише з тривогою звела очі:
— Так, так, звичайно.

Ігор поступово звикав до нового життя. Однак серце боліло за рідною оселею, і все частіше снилися Марія і діти. За всіма строками у Анни мав би вже з’явитися живіт, але вона ходила такою ж стрункою. Жартувала:
— Це Марія роздобріла, коли вагітна була, а я за собою стежу.
Очі Ігорю відкрила та ж продавщиця з магазину:
— У Анни не може бути дітей! Вона себе ще в школі зіпсувала…
Додому Ігор повернувся чорніше хмари.
Анна викручувалася:
— Це я сказала, щоби швидше з тобою розписатися. Думала, потім сама тобі все поясню.
Ігоря наче током вдарило. Наїжачився:
— За дурня тримаєш? Не піду я з тобою до рагсу, не сподівайся. Обдурила раз — обдуриш іще. А я купився, сім’ю покинув… Та хіба тобі зрозуміти, як серце крається?

Ігор вирішив помиритися з дружиною. Просив, але Марія відказувала. А тут ще Анна почала залякувати, ось він і не витримав.
Ігор чекав на дружину в дворі. Проте, Марія пройшла мимо. Постоявши годину під дощем, вирішив постукати в двері. Відчинила. Налила чаю і похмуро спитала:
— Ну?
Ігор і розповів, як обдурила його Анна. А так — ні за що не пішов би. Зазирнув дружині в очі:
— Не сплю я з нею. На техстанції другий місяць ночую.
І Марія склала зброю.
До Анни Ігор заїхав тільки для того, щоб забрати речі, але вона жовчно кинула:
— Назад, до своєї старої намилився? Не відпущу! Ти мій! А те, що дітей у мене немає, так з дитбудинку візьмемо.
Обійняла, тепло задихала в обличчя. Однак, пересиливши бажання, Ігор відвів її руки:
— Досить. Жінці пообіцяв.
Вона не повірила:
— Що? Якщо підеш, — погублю твою сімейку! Дістану отруту і Марію твою отрую. І дітей.
Вона зі злістю дивилися на Ігоря. І той зрозумів: не жартує.

Анна зачастила в село, де жив Ігор. Ніби як у справах. Навмисно потрапляла на очі Ігорю. Манила посмішкою. А якось процідила:
— Все одно тебе у спокої не залишу!
І через тиждень з’явилася знову. Мовчки ходила селом. Поповзли чутки. Не витримавши, Марія влаштувала істерику:
— Вона ж мені сміється в обличчя, мовляв, ти її кохаєш, а не мене!
І, опам’ятавшись, притиснулася до чоловіка:
— Я тобі, Ігорочку, вірю…
У черговий приїзд Анни Ігор не витримав:
— Знову воду каламутиш?
Проте, Анна, зло зиркнувши на нього, дістала із сумочки темну скляну пляшечку.
— Бачив? Отруту дістала. Тепер начувайся!
— Дурепо! — з осудом кинув Ігор. — Втихомирся. Дай нам спокій.
— Не дам! — крикнула Анна. — І не подумаю! Повертайся до мене.
— Ні.
— Невже все вмерло?
— Так.
— Я тебе знищу! Я вас усіх знищу!
— Іди геть!
А через тиждень у Ігоря злягла дочка. Він запанікував. Причепився до дружини:
— Анна не приходила?
Марія не витримала:
— За коханкою скучив? Мотай! Тільки назад ходу не буде!
Ігор заціпенів. Відтак мовив:
— Не зраджую я. Вірний тобі. Мало? Так доведу!
Всю ніч він не склепив повік. Підводився. Курив. Потім пішов до хліва за рушницею, а ­наступного дня поїхав до коханки. Ледь скрипнула хвіртка, Анна кинулася до нього:
— Повернувся? Я знала! Знала!
Пригорнулася. Але він схопив її за руку, потягнув до яру й далі, до лісу, де круто повертає річка. Зняв з плеча мисливську рушницю.
— Питаю останній раз: залишиш мою сім’ю у спокої? Чи…
Але Анна й не думала відступати:
— Вирішив налякати? Не вийде! Не віддам я тебе! Я на все піду! Адже ти кохаєш мене, кох…
Гримнув постріл, і Анна, ­запнувшись словами і розкинувши вбоки руки, впала на траву.
Ігор сів поруч. Довго гладив її волосся. Потім прикрив тіло хвоєю і пішов здаватися в міліцію.

Ігоря засудили на вісім років. Марія не пропускає жодного побачення з чоловіком. Про Анну вони ніколи не розмовляють.