ВЕНТИЛЯТОР

Надворі стояла нестерпна спека. Хтось тягнувся до водоймища, хтось ховався у затінку, хтось поспішав додому, але й там рятунку не знаходили — мучила задуха.
Люди раділи навіть маленькому подуву вітерцю…
А втім, далі мова піде саме про вітер, а якщо точніше, то про вентилятор.
Прокіп Живжик, двірник, пообіцяв цю штукенцію продати Самсонові Семимамці. Однак так вийшло, що той «пропелер» купив не він, а… сусідка. Саме через цей вентилятор і почався весь сир-бор, що привів усіх (хто мав причетність до даного вентилятора) до зали суду.
Отже, сам процес.

Початок судового засідання. Суддя запитує в підсудного:
— Ви визнаєте себе винним?
Самсон Семимамка:
— Та ні, що ви! Я ж людина інтелігентна!
Прокурор звертається до потерпілої, огрядної немолодої жінки:
— Ніно Петрівно, розкажіть, будь ласка, що відбувалося п’ятого серпня 2011 року?
Ніна Петрівна жваво підійшла до трибуни, запально почала:
— На вулиці — спека. Вентилятори в магазинах порозбирали. Ось п’ятого серпня я й купила той клятий вентилятор. Якби знала, що таке буде, то я би його викинула на смітник… Ішла я, значить, додому. А тут двірник наш, Прокіп Живжик, назустріч іде. З вентилятором. Беушним. Питаю його: «Куди несеш?». А він питає: «А що, треба?». Коротше, я його купила. Спека ж за тридцять. Не жарти. А в мене собачка пекінес. Задихається в кімнаті.
Самсон Семимамка ошкірився:
— Бачиш, тут люди задихаються, а в неї — собачка! Пітунез!
— Підсудний! — обірвав Семимамку суддя. — Не викрикуйте з місця.
— Цей вентилятор мені, до речі, — зауважив підсудний, — Данилович мені ніс! Ну, Живжик.
Суддя:
— Підсудний, заспокойтеся!
— Та я мовчу.
Прокурор:
— Ніно Петрівно, а що було далі?
— Я пішла додому. Включила вентилятор. Собачка моя так зраділа!..
(Самсон Семимамка злорадно ­загигикав!).
— …Потім я на кухні була. Раптом чую: хтось до квартири ввірвався. Дивлюсь, а це Самсон Семимамка. Я його виштовхала з квартири. А потім у двері знову подзвонили. Я відкрила.
— І не спитали, хто там?
— Діло в тому, що мене назвали по імені і по-батькові. А воно було в чорних колготках…
— На ногах?
— Ні, на морді. Ще пістолет у нього був. У руці.
Прокурор уточнив:
— «Воно» — якої статі було?
— Чоловічої. Я його впізнала. Це був Самсон Семимамка.
— Що він робив далі?
— Націлив на мене зброю. І гаркнув грубим голосом: «Віддай вентилятор, стара карга!». А яка я стара? Я солідна женщина! На мене ще хлопці…
— По чому ви впізнали нападника?
— По чорній короткій куртці. І по фігурі. Потім він мене запхав у комірчину. Вибралась я тільки під ранок. Тоді ­подзвонила в міліцію. — Тут Ніна Петрівна перевела погляд на Самсона Семимамку. Звузила до соломини очі і рявкнула: — Псих ненормальний! Тобі в дурдомі місце! Ледь мене не спровадив на той світ! І за що? За якогось беушного вентилятора! Ідіот!
Втрутився суддя:
— Потерпіла, вам є ще що сказати?
— Ні.
— Тоді сідайте, будь ласка. До трибуни запрошується підсудний Самсон Семимамка!
Запрошений поважно пройшов до трибуни. Спокійно, розтягуючи слова, ніби ними смакуючи, почав:
— У цей день був вихідний. Я, як і всі нормальні люди (Самсон Семимамка недвозначно подивився в бік Ніни Петрівни), як і всі нормальні люди, відпочивав удома. Тому що надворі нестерпно допікала спека. Я постійно ходив до ванної і обливався холодною водою, щоб освіжити тіло і дух. Мій син на той час був на дачі. Я йому хотів купити новий вентилятор. А тут якраз Данилович дзвонить. Мовляв, так і так, вентилятор є. Данилович — особа знаменита. Любить випити. Ось я і подумав: а де він його взяв? А потім махнув рукою: а яка різниця! Мені головне — вентилятор. Піднімаюся сходами до нього. Дивлюся, а ця стара карга…
— Підсудний! Не ображайте нікого в залі! — зробив зауваження суддя. — Ми вас слухаємо.
— …Коротше, піднімаюся я до Даниловича, а ця… А ця Ніна Петрівна мій вентилятор тягне!
— Підсудний, — спитав суддя. — Ви до сусідки самі ввійшли до квартири? Чи вас запросили? Чи ви увірвалися до неї?
— Зайшов поговорити. По-інтелі­гентному.
— Про що поговорити?
— Про спеку. Про вентилятор. Про те, що маю купити новий.
— Ви ображали Ніну Петрівну?
— Може, щось при розмові і сказав різке. З ким не буває. Не пригадаю вже.
— А де ви були п’ятого серпня з двадцятої по двадцять першу годину?
— За сто кілометрів од місця пригоди.
— А звідки у вас дома взявся вентилятор Прокопа Живжика?
— Дружина купила.
— У кого?
— У якогось чоловіка.
Втрутився адвокат підсудного:
— Шановні, але на вентиляторі, який проходить по справі, відсутні відбитки пальців мого підзахисного.
Прокурор слушно зауважив:
— Він їх витер. Зате лишилися відбитки пальців на пістолеті.
Адвокат заусміхався:
— Та то ж дитяча іграшка!
— Так. Але має вигляд справжнього! І відповідальності за це з підсудного ніхто не знімає. Є також відбитки пальців Самсона Семимамки на вхідних дверях потерпілої, у ванній.
— Я їх міг лишити, коли робив ремонт у неї! — викрикнув підсудний. — Кран ремонтував! Якби я тоді знав, я би їй відремонтував, каргі…
— Підсудний! Зараз засідання ­продовжимо без вас!
— Мовчу.
— Ремонтували три місяці тому, — зауважив прокурор. — Ті відбитки вже давно стерлися. А це — свіжі. Підсудний, скажіть правду: нападали ви на потерпілу чи не нападали?
— Не нападав.
— Гаразд.
До зали запросили наступного свідка — двірника Прокопа Живжика.
Суддя:
— Прокопе Даниловичу, підсудний вам знайомий?
— Еге.
— Розкажіть про сам процес продажу вентилятора.
Двірник здвигнув плечима:
— А який тут процес? Зайшла до мене Ніна Петрівна. Зробила вигідну пропозицію. Я не міг відмовити.
— Що це за вигідна пропозиція?
— Дала двадцять гривень зверху…
Потім до залу запросили дружину підсудного, Катерину Іванівну.
Прокурор, підійшовши до столу, на якому лежали речові докази, одразу в неї запитав:
— Цей вентилятор знайшли у вашій оселі?
— Ну, цей, — кивнула жінка. — Міліція у нас його забрала. У них що там — вентиляторів немає?
— Це — речовий доказ. Де ви його взяли?
— Купила.
— У кого?
— У якогось алкоголіка. За двадцять гривень. А вам, — Катерина Іванівна вщипнула Ніну Петрівну, — не соромно тут сидіти? Адже у вас кондиціонер є!
Потерпіла відгризнулася:
— Ой, як розжалобила!
Суддя:
— Тихо в залі! Запросіть свідка Живжик Лідію Михайлівну!
Це була дружина двірника.
— Підсудного ви бачили п’ятого серпня? — задав перше запитання суддя.
— Не тільки бачила, а й чула! — випалила Лідія Михайлівна. — Бігав, кричав. До мене заходив. Про вентилятор усе розпитував. А потім, як з’ясував, що чоловік його продав, то й побіг. Та й Ніна Петрівна теж добра штучка. Їй кондиціонера мало. Буржуйка недобита!
Ніна Петрівна спалахнула:
— От! Ну! Як кістка в горлі усім мій кондиціонер! Ще почніть отут мене розкуркулювати!
— Давно пора!
— Шановні присутні! — застукав по дерев’яній тарілці дерев’яним молотком суддя. — Припиніть суперечки! Не влаштовуватимемо ж тут революцій! Свідок, продовжуйте!
— Так ось мій вилупок продав цей вентилятор.
Прокіп Живжик став на захист свого достоїнства:
— Вона мене не розуміє. А в мене друзі, спілкування, потребності всякі…
Дружина охолодила чоловіка:
— У нього потребності! Мовчав би, алкоголік довбаний!
Суддя вкотре гепнув молотком.
— Заспокойтеся!
Адвокат поцікавився у дружини Живжика:
— П’ятого серпня з двадцятої до двадцять першої години Самсона Семимамку бачили?
— Ні, не бачила. О дев’ятнадцятій він до нас заявлявся. Потім кудись пішов.
Наступним свідком був рекламний агент Артур Михайлович, брат Лідії Михайлівни.
— Це мій вентилятор, — сказав він. — Його я віддав своїй сестрі. А цей телепень продав його.
— Та що ви вхопилися за той копійчаний вентилятор?! — скочив на рівні Прокіп Живжик. — Через нього ледь не… Коротше, я з друзями сидів у дворі. В пісочниці. Спілкуємося собі, балакаємо. А тут братик її з кулаками летить, мов навіжений. Ледь не вбив мене, козел!
— Дозвольте, ваша честь, — попросив у судді слова адвокат.
— Так, прошу.
— Не так усе просто з цим вентилятором, як на перший погляд вам здається, — підсунув інтрижку захисник підсудного. — Ось я маю диск і хотів би, ваша честь, щоб ви його продивилися.
Суддя попросив свого секретаря включити апаратуру. Невдовзі на екрані телевізора відобразився запис, де дружина Самсона Семимамки, Катерина Іванівна, з Артуром Михайловичем, братом Лідії Михайлівни, заходять до під’їзду, обнявшись.
Самсон Семимамка, побачивши ті кадри, аж зірвався зі стільця:
— То я сиджу у тюрмі, а ти спиш із цим тюхтієм??!
Катерина Іванівна зробила винувате обличчя:
— Не буде ж дитина голодна сидіти.
— Ах ти ж… А х ти ж… А тобі, Артурчику, я відірву все, що тільки можна повідривати!
— Тиша в залі! — пролунав владний голос судді. — Що ви, пане адвокате, хотіли сказати цим записом?
— А давайте ми послухаємо ще одного свідка. Це — Анжела Едуардівна Тополь. Думаю, що вона повідомить нам цікаві речі, після яких усе стане на свої місця.
— Давайте послухаємо…
До залу ввійшла молода симпатична жінка. Вона відразу звернула увагу на присутність Артура. Ставши за трибуну, кивнула в його бік:
— Я ось із цим ідіотом жила колись. Він тоді пришелепуватим був.
— Тобто? — поцікавився адвокат.
— Наркотики він вживав…
— Неправда! — викрикнув Артур.
Суддя:
— Свідок, не заважайте! Надамо і вам слово! Продовжуйте Анжело Едуардівно.
— Якось його сестра, Лідія, попросила у мене вентилятор. Спека була. А в мене їх два було. Однакових. Тобто, я дала не той, що треба.
— Поясніть? — не зрозумів суддя.
— Я дала той, у якому Артур наркотики свої ховав. Він, як дізнався, що я віддала не той, то зовсім з котушок злетів.
— Брехня! — знову подав голос Артур. Та суддя його заспокоїв.
Тут дав знати про себе Самсон Семимамка:
— Ваша честь, дайте мені слово!
— Будь ласка!
— Я все зрозумів. У той день я був на дачі, а цей чоловік, коханець моєї дружини, надів на голову панчоху, мою куртку і пішов за своєю наркотою, яка була у вентиляторі. І ти, Катька, мене підставила? Чого мовчиш?..

У цьому судовому засіданні вироку ніхто не отримав, оскільки, як з’ясувалося в процесі розгляду, були і інші особи, котрі могли скоїти цей злочин, тобто, напад на Ніну Петрівну. Отже, справу було повернуто на дорозслідування.
А Самсона Семимамку визнали невинним і відпустили додому просто із лави підсудних. Тепер він ділить майно із дружиною…