ГОЛОС

— Я куплю у вас голос.
— Скільки даєте?
— Сто.
— Мало.
— Двісті.
— До побачення!
— Триста!
— Ні.
— П’ятсот.
— Треба подумати.
— А що тут думати? Гроші немалі.
— Як проведемо операцію?
— Йдемо за ріг магазину.
— І що?
— Там і вирішимо.
— Гроші — наперед.
— Спочатку підпишіть оце.
— А що це?
— Документ. Що віддаєте свій голос за нього.
— Оцього, що на фото?
— Так і є!
— А він що, співає?
— О! Ще й як! Як ото вийде на трибуну, та як почне…
— Давайте.
— Що?
— Гроші.
— Кгм… Потім...
— Ки-ги, коли?
— Коли справу зробимо.
— Я думаю, що це боляче.
— Дрібниця. Тільки чиркнути.
— Я багато чиркав…
— Ручка все витерпить.
— А чому не скальпель? Адже ним зручніше. Мені і раніше доводилося… Ну, цього, проникати в місця не дуже приємні. То один орган, то другий — нафіг…
— Ви кілер?
— Недочув. Життя, щоб йому… Гроші треба. То коли чиркнемо по горлу?
— Кому?
— Так, балакаємо ж кому. Гей, а чого ви стрибнули в автобус -то? — спитав чоловік і, почухавши потилицю, додав: не хочете мій голос — не беріть. Може, це і на добре. От віддав би свій голос, а потім як я розмовляв би зі своєю Галиною, га? Ні, ліпше балакати.