Аферист із підворіття

ТАЄМНА ЗУСТРІЧ
Вони мусили ховатися подалі від людського ока. Цього разу зустрілися в парку у відлюдному місці.
Анастасія нервувала:
— Вони вже готують весілля.
Від цих слів Роман закам’янів.
Дівчина торкнулася його плеча:
— Чого ти мовчиш?
— Ти Леоніда кохаєш? — зрештою озвався.
— Він мені огидний!
— То в чому ж справа?
— Це все мій батько. В них у обох свій бізнес. Ось батько і шукає мені багатого «буратіна».
— Ті часи минули, коли батьки силою женили своїх дітей.
— Я за нього все одно не піду!
— Так весілля ж готують.
— Втечемо.
— Куди?
— Хоч на край світу!
— Ех-хе…
— Чого зітхаєш?
— У мене мати хвора.
Запала мовчанка. По часі озвався Роман:
— Покажи свій гонор. Адже двадцять перше століття надворі! Анастасіє… Ти мене кохаєш?
— Кохаю, Ромчику! Ще й як кохаю! Обіцяю: під вінець я з ним не стану!
У БАРІ
Леонід і майбутній тесть сиділи за столиком у затишному куточку.
Іван Матвійович поцікавився:
— Що за нагальна розмова?
— Ваша дочка, — кусаючи нижню губу, сказав Леонід, — крутить шури-мури з якимось жевжиком?
— Звідки така інформація?
— Мої люди бачили!
— Ти маєш охорону?
Леонід завовтузився на стільці. Відтак мовив:
— Друзі.
— Про твоє темне минуле я знаю, — скосив око Іван Матвійович на Леоніда. — І я не хочу, щоб моїй дочці потім…
— З тим усе покінчено, — перебив Леонід. — Тепер я маю свою справу, і кримінал мене не цікавить. А ось Анастасія поводить себе…
— Не гарячкуй! — тепер співрозмовника обірвав Іван Матвійович. — Хоча, дівка пустотлива, молода. Я з ним сам поговорю.
Леонід не зрозумів:
— З ким?
— З її ухажором.
— Так… Так ви його знаєте?
— Я багато чого знаю. Ти нікуди не втручайся. Я сам розберуся. А Анастасія… Трохи побуцається і перестане. Та й весілля треба прискорити.
СУТИЧКА В ПІДВОРІТТІ
Іван Матвійович поговорити із залицяльником дочки не встиг. Його випередив Леонід.
Роман саме підходив до свого під’їзду, коли з темноти виринуло троє міцнуватих гевалів.
— Роман? — поцікавився один із невідомих.
Хлопець кивнув.
І тут сильний удар кулаком звалив його на землю. Потім молодики Романа почали копати ногами. А наостанок пригрозили:
— Не відчепишся від Анастасії — ще прийдемо. Але буде вже гірше!
Роман вичавив:
— Не відчеплюся.
Зухвальці знову, мов шуліки, накинулися на хлопця. Мабуть, забили би до смерті, якби з під’їзду не вибігла Анастасія.
Гевали повтікали.
Роман відлежувався тиждень, але відступати од свого не збирався. Кохання було сильнішим за його волю.
ДВОЄ В ЛІЖКУ
Леонід з букетом троянд хвацько піднявся сходами і хотів уже було натиснути кнопку дзвінка, але помітив, що двері квартири були трохи відчинені. Він здригнувся. Знав, що це може значити: або до оселі забралися крадії, або, не приведи Боже…
Однак переступив поріг квартири. Тихо, несміло ступав підлогою. Серце так гупало, що ось-ось вилетить. Він уже думав побачити що завгодно, тільки не це…
Його Анастасія… ніжилася в ліжку з тим жевжиком, Романом!
Букет упав під ноги. Леонід кинувся до ліжка. Рикнув:
— Ах ти, шмаркач такий! Тепер тобі кінець!
Проте зробити нічого не встиг. Роман кулаком зацідив йому в ніс. Леонід гепнувся на підлогу. Кров бризнула йому на груди. Відтак, схопившись за носа, наречений скочив на рівні і мовчки вибіг із квартири.
— Тобі треба йти, — сказала Анастасія Романові, накидаючи на себе оксамитовий халатик. — Зараз позбігаються. Я тобі подзвоню.
ПУСКАННЯ СЛЬОЗИ
Леонід стояв перед Іваном Матвійовичем, наче перед батьком син, котрий завинив.
— Хто викликав міліцію? — поцікавився майбутній тесть.
Леонід мало не заскиглив:
— Я.
— Навіщо?
— Я заходжу до квартири…
— Я говорив не втручатися! — роздратовано обірвав Леоніда Іван Матвійович. — Самі б розібралися! Навіщо було викликати міліцію?! В мене мало проблем?!
— Але ж…
— «Але ж! Але ж!» Що — «але ж»?
— Заходжу до квартири, а там… Той козел шарить по тілу моєї Анастасії. Я — до них. А той вилупок — мене у ніс кулаком. Я вже потім зрозумів, що він мені його зламав.
Іван Матвійович зіронізував:
— Мало дав!
Леонід аж змінився на обличчі. Від злості мало не скреготнув зубами. Добре, що майбутній тесть, цей пузатий куркуль, не бачив його погляду.
Іван Матвійович недоброзичливо кивнув гостю на двері.
— Що ж, іди поки.
— А як…
— Усе потім!
Коли Леонід «вивітрився» із квартири, до батька в кабінет увійшла Анастасія.
— Н-да, доню, додала ти мені проблем, — дорікнув батько. — Весілля зірвала. Я скільки грошей у нього вклав, гостей видних запросив. Зганьбила на все місто!
— Я його кохаю.
— От! — скочив з крісла Іван Матвійович. — Вона кохає! Обірванця?
— Ліпше з ним, ніж із тим недоумком.
— Його затримали. І знаєш за що? За згвалтування і розбій!
— Але він не винен. Допоможи, щоб його випустили.
— Ні!.. Пізніше про це поговоримо. До мене мають прийти.
Анастасія слухняно вийшла з кабінету. Після того всього, що трапилося, Іван Матвійович дати «добро» дочці отак зразу не міг. Хоча, вже тепер не хотів мати такого родича як Леонід, того тюхтія.
ХТО БИВ ПО ГОЛОВІ?
Романа відпустили і взяли з нього підписку про невиїзд. А ще через кілька днів Івана Матвійовича знайшли біля його будинку з розбитою головою. І що дивно, на місці події було затримано… Романа.
— Чому ви приходили до того будинку? — поцікавився слідчий.
— Хотів побачити Анастасію. Дочку Івана Матвійовича, — відказав Роман.
— Навіщо?
— Ми зустрічаємося.
— Черкасенка, Івана Матвійовича, били цеглиною по голові?
— Ні.
— На вашому одязі були виявлені плями крові, ідентичні з групою потерпілого.
Роман швидко спитав:
— Він живий?
— У травматологічному відділенні, — кивнув слідчий. — Так, наносили удари?
— Я цього не робив. Я йшов до Анастасії. Біля дерева об щось спіткнувся. Впав. Підвівся. Дивлюсь, а то Анастасіїн батько лежить. І стогне. Спіткнувся я об нього. Ось і замастився кров’ю.
— Гарно фантазуєш!
— Нічого я не фантазую, — ображено відказав Роман. — Потім я побачив Леоніда, ну, того, ніби нареченого. Це вже потім я дізнався, що це був саме він. А так спочатку я подумав, що це бандит, котрий ударив Івана Матвійовича. Я врізав йому по обличчю і почав утікати. Але мене наздогнали якісь молодики. Мене скрутили. Я їх упізнав. Це були ті хлопці, що якось побили мене біля Анастасіїного будинку.
РОЗВ’ЯЗКА
Слідство завершилося швидко. Допомогли цьому двоє свідків, подружжя середнього віку, котрі проживали в одному під’їзді із Черкасенками і добре їх знали. Того вечора подружжя поверталося з гостей і бачило всю картину того, що відбувалося у їхньому дворі. Бачили і те, хто саме цеглиною завдавав удари по голові їхнього сусіда. Це був Леонід. Щоправда, чоловік із дружиною на допомогу Черкасенкові не кинулися. Злякалися, бо нападник був не один. Їх було четверо чи п’ятеро. Тому й заховалися за товстим осокором.
Отже, історія досить банальна. Леонід давно хотів прибрати до рук фірму Івана Матвійовича, його шикарну квартиру, авто, рахунки та одружитися з його дочкою-красунею Анастасією. А щоб здійснити задумане, підставив Романа. Гадав, що все пройде вдало. Та помилився. Жадоба підвела. Він і його дружки заарештовані і чекають суду.
Незабаром з лікарні повернувся Іван Матвійович. Справу на Романа закрили. Тепер він і Анастасія готуються до весілля.