Варка

4 жовтня світ відзначає День захисту тварин. Справа добра, бо чимало сьогодні по дворах бігає безпритульних братів наших менших. Дехто з людей їх шкодує і забирає до себе. Проте, декотрі господарі і далі викидають тварин із домівок. Причини бувають різні: у когось вони постаріли, у когось захворіли, комусь набридли, і вони забажали замінити на інших, «свіжіших». Хоча, як кажуть: «Ми відповідаємо за тих, кого приручили». В цих словах не тільки є мудрість, а й певна засторога…
Та, разом з тим, багато сьогодні родин тримають чи то собаку, чи то кота, чи то папугу, чи то хом’ячка, чи то декоративного пацючка… Ми їх любимо, годуємо, доглядаємо. Інколи наші «співмешканці» такі викидають дивацтва, що ніколи не подумаєш, що вони на таке здатні. Наприклад, у когось собака, почувши якусь мелодію, починає по-своєму співати; у когось кіт, забираючись на чужий балкон, краде сітку з ковбасою і несе її додому (хоча вдома є що їсти!).
Є безліч випадків, коли через певні причини кицька вигодовує цуценят, і навпаки — собака кошенят. Нещодавно по телевізору показували сюжет, як кицька «прийняла» тигреня, мати котрого загинула після «пологів». А нещодавно інтернетом «гуляв» відеоролик, де маленьке порося врятувало козеня, що топилося в озері. Жахливу картину бачимо в іншому відеоролику: собаку збиває машина, інша ж собака намагається свого пораненого друга відтягти до тротуару. Випадків подібних безліч. Але, часом і нам доводиться допомагати тим, кого приручили. І часом таке доводиться робити!.. Але не забігатимемо наперед. Про це ви зможете дізнатися, прочитавши бувальщину, яку пропонуємо до вашої уваги.
1.
Кицька бігла назустріч Максимові.
— Ти чого, Варко? — здивовано заусміхався господар до триколірної кицьки-персика, поправляючи на плечах пояс сумки. — Ти так далеко забігла, щоб мене зустріти? Так скучила за мною?
Кицька задерла трубою пухнастого хвоста і настирливо почала тертися об Максимові ноги.
Той пожартував:
— Ну, ходімо, ходімо додому. Розкажеш мені, що трапилося. Тим більше, я тобі щось смачненьке купив!
Підійшли до обійстя. Максим прочинив хвіртку. Кивнув до Варки:
— Прошу, пані!
Кицька побігла до ганку. Біля вхідних дверей зупинилася і так жалісно занявкала, що Максим аж сторопів.
— Ти що, така голодна, га? Он же в мисці молоко ще є. Гм…
Максим клацнув замком. Знову першою пропустив Варку.
— Заходь, нявкало!
Роззувшись у веранді, Максим одразу пройшов на кухню і поставив чайник на газплиту.
Варка знову невідчепно почала тертися мордочкою об ноги господаря.
— Щось я тебе сьогодні не впізнаю, мадам! Може, хочеш мені допомогти куховарити?
— Ня-аав!
— А-а! Рибу почула?! Заа-араз!
Максим дістав із сумки пакетик з невеликими карасиками, які купив на базарі в якогось рибалки. Кілька рибинок поклав у котячу мисочку.
Варька, голосно муркаючи, з’їла одного карасика. Другого недоїла. Відтак з якимось розгубленим сумом подивилася на господаря, нявкнула і побігла до кімнати. Однак швидко повернулася. Знову подивилася на Максима і занявкала так, ніби звала за собою. Побігла до кімнати.
Максим пішов за кицькою. Та вже лежала на ліжку, перебираючи передніми лапами.
Максим підійшов до Варки. Погладив її. Та кицька перехопила його руку лапами і потягла її до свого живота.
Максимові зрештою дійшло. Зачухав потилицю.
— Тільки цього мені ще бракувало, — вимовив розгублено. — І це тоді, коли Оксана до родичів поїхала.
2.
— Алло! Привіт!
— Привіт! Як ти там?
— Нормально. Народжую…
— Не зрозуміла.
— Варка наша ніби до цього готується. І що мені з нею робити?
— Приймай пологи!
— Знущаєшся?
— Я в тому смислі, що вона, Максиме, така.
— Яка, Оксано?
— Ну, її треба гладити. По животику.
— Більше ні по чому?
— Ну, так їй легше буде котенят привести.
— Я не вмію. Гладити.
— Просто гладь легенько і все. Де вона зараз?
— На нашому ліжку.
— Постели їй десь там…
— Стелив. Уже де хочеш. Але вона все одно до мене на ліжко лізе. Ти коли приїдеш?
— Завтра. Підстели щось під неї.
— Що?
— Ну, знайди щось. Може, вона ще сьогодні не приведе. Буває з нею таке. День-два метається туди-сюди.
— Вона метається, а мені — гладь її!
— Ну, не сердься. Така котяча природа.
— А моя природа спати хоче!
— Ну, Максимчику. Потерпи.
— Ех-хе-хе-хе…
3.
Варка лапами хапала Максимову руку і тягла її до свого живота. Мовляв, гладь мене.
Максим гладив, а кицька голосно то муркотіла, то щиро нявкала.
— Варька, мені вже рука болить.
— Няв! Няв! Няв!
— А мені геть не до «мняв»!
Добігало до півночі. Максим, сонно кліпаючи повіками, продовжував гладити Варчин живіт.
— Ти коли вже їх виштовхаєш, га? — дратувався Максим. — Мені вранці на роботу!
— Няв! Няв! Мняв!
— У-у-у-уууууу!
Котенята народжуватися почали о другій ночі. Щоправда, спочатку пішли «води».
— Мамо рідна!!! — скочив з ліжка Максим. — Бррр! А далі що?
Котенята виходили в прозорих мішечках. Борсалися в них.
Максимові стало погано. Подумав, що вони в них задихнуться. Але Варка розгризала мішечки, вивільняючи від них своє потомство, а відтак старанно вилизувала кожне кошеня.
«Виходили» вони з пуповинами. Максим чув, що в пологовому будинку пуповини дітям відрізають…
4.
— Алло! Оксано!
— Ти чого серед ночі?
— Народжує!
— І що?
— Пуповини чим відрізати?
— Не треба їх відрізати. Варка сама їх відгризе.
— Уууум-м-м!
— Чого гудиш?
— Вона вже гризе. Я зараз здурію.
— Не дурій. Грошей треба багато.
— Для чого?
— На лікування.
— Тобі смішно, а мені дивилися на це все?
— Ну потерпи вже трошки.
— Та мушу. Вона знову тягне мою руку до свого живота.
— Погладь. Так їй легше буде розродитися. Скільки їх там уже?
— Поки три… Мокрі... Як миші… Після лазні… Мене нудить. Я зараз…
— Потерпи, Максимчику. Побудь біля неї. Щоб стресу не було.
— Стрес уже в мене починається. Четверте лізе. Їх ще багато буде?
— А я звідки знаю? Ти ж знаєш, що їх буває по чотири, по п’ять, по шість, по…
— Досить! Піду покурю.
— Ти ж кидаєш!
— Тут кинеш…
5.
Прокинувся Максим о сьомій ранку. Невиспаний, змучений. Кошенята, вже обсохлі, лежали біля Варки і ссали цицьки. Їх було чотири. Всі хлопчики.
— Н-да! — подивувався Максим. — Це ж треба таке! Однотонні! Сірий, чорний, білий і рудий! Унікум ти, Варка!
— Няв! Няв! Мняв!
— Ага, тобі «миняв», а мені з підпухлими очима на роботу потрібно йти! Ой, які красунчики! Кгм… Гаразд, годуй їх. А я тобі молочка принесу! Питимеш? Ні, мабуть, тобі зараз водичка не завадить, еге?
— Няв! Няв! Мняв!
6.
— Алло! Мняв!
— Ти чого, Максиме?
— Тобто, привіт!
— Хм, привіт. Ти як?
— Чудово, Оксанко! Можу йти працювати в пологовий будинок!
— Ну й добре. Там усе нормально?
— Розродилася! Чотири! Не повіриш: всі хлопчики, однотонні — сірий, чорний, білий і рудий!
— Ой, як цікаво-о!
— Це ще не все.
— А що ще?
— Курчата лупляться в сараї. Що з ними робить?
— Нічого. Квочка сама розбереться.
— Слава Богу! А то, думав, що і курка зі своїм виводком на ліжко захоче.
— Їдь уже додому. Приймай поповнення.
— Я вже в автобусі. Скоро буду.
7.
Курчата курчатами. Бігають по двору. Біля них квочка ходить. А для котенят із Варкою Максим приніс з магазину велику картонну коробку. Переселив кицьку з її потомством до неї. Однак Варка брала за «шкирку» кошенят і перетягала їх на ліжко.
— Нам що, на підлозі стелитися? — зітхав Максим.
— Ну, не сердься, — відказувала Оксана. — Потерпи трошки. Підростуть — і самі собі знайдуть де спати.
«Ні, мабуть таки, це легше перенести. Кошенят у ліжку, — подумав Максим. — Ніж, дивитися на те, як вони, того… На світ вибираються».