Хотів стати фермером, а знайшов… смерть

Ірина і Михайло зустрілися в Києві. Випадково. Слово за словом, розговорилися, відтак познайомилися…
Це було років п’ять тому. Ірина вчилась у Європейському університеті на екологічному факультеті. Сама — полтавчанка. Михайло родом з Великої Горбаші Новоград-Волинського району. Все життя пропрацював водієм-далекобійником. Зустрівшись у столиці, покохали одне одного. Ірина не злякалася Михайлового віку, адже йому було близько п’ятдесяти п’яти (їй — дев’ятнадцять). Він виглядав набагато молодше своїх років. Підтягнутий, енергійний, життєрадісний. Завжди усміхнено Ірині говорив, що роки не можуть бути перешкодою для двох закоханих людей, маючи на увазі їх самих.
Спочатку мешкали в Новограді. Згодом у них народилося два хлопчики. Михайло завжди хотів повернутися до свого села, але там не було лісу і не було «вільних» земель. Потім поблизу міста таки знайшли підходяще село (Радичі) для фермерства. Винайняли будинок. Придивлялися до сусідів. Сподобалося. Лишалося за малим: отримати кредит і втілити свою мрію в життя.
Але… Але не людина керує долею, доля сама розпоряджається життям людини. І часом такі вносить корективи, що всі замисли, всі надії, всі сподівання летять шкереберть, після чого втрачається сенс до подальшого існування…
ДЗВІНОК ДО РЕДАКЦІЇ
У кінці вересня до редакції зателефонувала молода жінка. Вона схвильовано повідомила, що її чоловіка вбив місцевий житель. Говорила, що, нібито, приїжджали працівники міліції з Ємільчиного (Радичі відносяться до цього району). Потім потерпілій повідомили, що чоловік помер від серцевого нападу. І все. Ніхто її нікуди не викликає, нічого не питає, ніби й нічого особливого не трапилося.
Скажемо відверто, що проводити подібні журналістські розслідування — справа є нелегкою. Це не тільки потрібно зустрічатися з потерпілою стороною, а й з протилежною, а ще — із представниками влади. І з того боку, і з того не завжди раді візиту працівників пера, не завжди радо йдуть їм назустріч.
Разом із тим, було вирішено їхати до Радичів.
Зауважимо: оскільки вина головного фігуранта події ще недоведена, то ім’я його змінено. Далі називатимемо його Левком.
ПЕРШІ СВІДКИ
Коли ми в’їжджали в село, то зустріли повновидого чоловіка. Поцікавилися:
— Ви щось чули про трагедію, що трапилась у вашому селі двадцять другого вересня?
— Чув, аякже! — охоче відповів селянин. — А що таке?
— А що ви чули?
— Що Михайла вбили.
— Так це було вбивство?
Чоловік нараз опустив голову. Стало зрозуміло: бовкнув не те і далі боїться говорити.
— А як проїхати до хати Ірини?
— По цій дорозі. На другому повороті звернете праворуч.
Поряд, у сусідньому дворі, ми побачили немолодих чоловіка і жінку. Вони копирсалися в городі. Підійшли до них. Обличчя цих людей були знайомі. Поцікавився:
— Ви, часом, не з Новограда?
— Так і є! — весело відказала звягельчанка.
Її чоловік також підійшов до паркану.
— Когось шукаєте?
Ми пояснили мету свого приїзду.
Пані Раїса (так назвалася жінка) одразу замахала руками:
— Він тоді, той Левко, вибіг із хати і кричав: «Що я наробив?!». «А що ж ти наробив?» — цікавиться у нього мій чоловік. А Левко: «Убив!». «А як?» — питає. А той: « Ну, вбив і все». Хуліган він. Усе село повстало. А Михайло, земля йому пухом, у Радичах прожив лише місяць. Конфлікт у них був. Через хату.
ІРИНА
Її хату показали сусіди. Молода жінка вийшла нам назустріч. Слідом за нею бігло мале чорняве хлопченя. У дворі стояла коляска.
Іринине волосся підібране чорною стрічкою. Молода, струнка, чорноволоса. Очі — повні суму, невизначеності, розгубленості.
Несміло привіталася. Та воленьки-поволеньки роз­говорилася. Ми дізналися, що Ірині цього року виповнилося двадцять три роки, Михайлові було п’ятдесят вісім.
— Михайло завжди мріяв жити подалі від міста. Підшукував затишне село. Хотів узяти кредит, купити тракторця і зайнятися фермерством, — розповідає Ірина. — У цей будинок, у якому ми живемо, ми переселилися за усною домовленістю. Через три місяці обіцяли віддати за нього гроші. Того дня, двадцять другого вересня, приходила дружина Левка, почала від нас вимагати гроші за будинок. Ми їй сказали, що обіцяли їм віддати через три місяці, зараз у нас немає. Вона пішла, а під вечір Михайло затопив плиту і сів біля телевізора. Раптом прибіг п’яний Левко і вдарив Михайла кілька разів у голову, зокрема, у скроню. Чоловік спочатку опустився на коліна, а потім упав на підлогу. Жінка Левка стояла поряд і спокійно на все це дивилася. Я злякалася і побігла до сусідів, щоб ті викликали міліцію. Позбігалися люди. Михайлові робили штучний масаж серця, він був синій… — Ірина стримує сльози, клубок підкотився їй до горла. — А через години дві прибігла Левкова сестра і сказала мені, що Михайло хворів на серце. Нехай так, але хіба люди не бачили, що Михайло у труні лежав побитий? Він був добрий, порядний, навіть здачі дати не міг.
Підбіг старшенький, Яро­слав, притулився до матері. З цікавістю роздивляється незнайомих дядьків, усміхається. Очевидно, що чотирирічна дитина ще цілком не усвідомлює тієї трагедії, що трапилася. Мабуть, думає, що батько кудись поїхав і ось-ось повернеться. В колясці заворушився менший, семимісячний Святослав. Ірина нахилилася до нього.
СУСІДИ
Побачивши «чужу» машину, почали збиратися сусіди. Ми підійшли до них.
Ось що сказала Юлія Аркадіївна, сусідка навпроти:
— Хата, яку вони хотіли купити, колись була колгоспною, який тоді перед Левком мав борг. Ось йому його і погасили, віддавши цю хату. Левко в ній ніколи не жив. Перша жінка його покинула. Одружився вдруге. Михайло був доброю людиною. Зі всіма вітався, допомагав. Він навіть синів назвав на честь руських князів. Хотів зайнятися фермерством. Та… Вскакує Іра й кричить: «Левко Михайла вбив!». Ми прибігли, а він уже мертвий.
Ірина Ігорівна, сусідка:
— Було близько шостої вечора. Спочатку прибігла сусідка і сказала, що Левко вбив Михайла. Дзвонимо в міліцію. Трубку не беруть. Біжимо до ближнього двору. Іра не знає, що робити, бо Михайло лежить синій. Потім вдалося викликати «швидку» і міліцію. Левко такий хлопець, що коли вип’є, то кришу йому зриває. Про це всі знають.
ЛЕВКО
Його ми відшукали на розваленій фермі. Того дня він «проводив бартер». Чи то вимінював цибулю на цукор, чи то навпаки. Його кінь стояв неподалік будівлі. Спочатку вийшов якийсь повновидий молодик. Поцікавилися в нього, чи немає тут Левка. Той сказав, що є і зараз його покличе.
У дверях ферми з’являлися цікаві обличчя і знову ховалися.
Зрештою підбіг і сам винуватець події — Левко. Чоловік середнього зросту, коренастий, жвавий, без комплексів.
Ми відрекомендувалися і повідомили про мету свого візиту.
Левко не примусив нас довго чекати на відповідь.
— Того дня ми були на полюванні. Михайло мені нічого поганого не зробив. Він попросився на три дні, а пройшов місяць.
— Ірина і люди кажуть, — зауважую, — що на три місяці.
— Та ні! Так ось, пройшов місяць. Я приходжу і кажу: «Давай гроші!» У нього немає. Тоді я кажу, що даю ще місяць.
З розвалин ферми вийшла молода особа, наблизилася до нас. Як пізніше з’ясувалося, це була друга дружина Левка. З іншого боку до нас підійшов кремезний дядько. Недружелюбність од нього так і перла. Чогось туди-сюди крутив головою, неначе шукаючи голоблю.
Левко його заспокоїв:
— Це з газети.
Здоров’як схопив віжки і прикрикнув на коней, запряжених у підводу, намагаючись їх скерувати між бетонною плитою і рогом будинку. З першого разу не вдалося, з другого, зі скреготом (борти підводи зачепили цегляну споруду, а колесо «прочурхало» по бетону) — підвода проскочила в потрібний прохід.
Видно, що вся компанія підігрілася «міцненькою»…
Левко продовжив:
— Це була субота. Я поїхав на полювання. Перед цим кажу жінці: «Сходи до них. Спитай про гроші». То вони обізвали жінку, послали її на…, сказали, що ми ніхто. Я приходжу до них. Отак стою, кажу, якщо не віддасте мені гроші, то я вас виселю. Михайло скрутився і впав. Вона казала, що у нього було два передінфарктні напади. Пускає паніку, що я його вбив. Моя помилка, що я не взяв з нього доручення. Після того вона зібрала збір села. Нас ніхто не позвав, почули від сусідів. Вона дзвонить мені, що чоловік її помер, що мені робить? Ага А ти казала, що я його вбив! Дзвоню дільничному в Ємільчине. Він сказав, якщо вона, Ірка, не вибереться з моєї хати, то буде сам її виселяти.
У СІЛЬСЬКОГО ГОЛОВИ
Сільський голова, Віталій Петрович Ксендзук, людина поважного віку, саме клопотався біля магазину, на якому робітники ремонтували дах. Дізнавшись, що до нього приїхали журналісти із Новограда, заспішив до сільської ради.
Віталій Петрович:
— Цього чоловіка, Михайла, я вперше побачив дев’ятнадцятого вересня цього року. Він просив, щоби ми підшукали для них будинок. Хотів зайнятися господарством. Разом із тим сказав, що начебто Левко продає будинок. Ми попросили, щоб Михайло залишив свій телефон, якщо щось знайдеться, то ми повідомимо. Після цього ввечері мені дзвонить секретар і каже, що між Михайлом і Левком виник конфлікт, що Михайла важко побили. Я сказав, щоб викликали «швидку» і міліцію. Приїхав фельдшер, констатував смерть. Знову дзвоню в Ємільчине, приїхала слідчо-оперативна група, проводилися опитування. Туди приходили Левко і його дружина. Левко каже, що Михайло сидів на ліжку, а потім упав. Михайло й Ірина нам нічого не сказали, що в тому будинку вже місяць живуть. Михайла на експертизу возили до Новограда. На його скроні було ніби як щось здерте. А Левка на сході не було тому, бо в той час перебував у Ємільчиному біля своєї дружини, тому що їй стало погано. Люди обурені, мовляв, як це так? Експертизи ніхто не бачив. Двадцять сьомого вересня написали колективне звернення на ім’я начальника Ємільчинського райвідділу міліції. Але відповіді поки що не отримали.
ЄМІЛЬЧИНСЬКИЙ РАЙВІДДІЛ МІЛІЦІЇ
Спочатку ми додзвонилися до чергової частини сусіднього з нами району. Проте працівник міліції, який тоді стояв на чергуванні, повідомив, що їхній начальник на даний час перебуває на виїзді. Робили спробу дотелефонуватися на робочий телефон начальника міліції, лишали «голосове повідомлення» та, не отримавши відповіді, вирішили самі їхати до Ємільчинського райвідділу міліції.
Руслан Валерійович Прищепа, начальник Ємільчинського райвідділу міліції, зустрів нас люб’язно. В декількох словах розповів про трагедію, що трапилася в Радичах, а потім «передав» нас старшому слідчому, Ігорю Анатолійовичу Шишковському. Він також нагадував нам про садно біля правого ока небіжчика, але, як зауважив слідчий, за висновками проведеної судмедекспертизи, це садно не є причиною смерті Михайла, а причиною стала ішемічна хвороба серця після інфарктного кардіосклерозу та гострої серцевої недостатності.
Я тоді поцікавився у представника правоохоронних органів:
— А побої, які Левко наніс Михайлові, хіба не могли бути поштовхом до фатального? Хіба відповідальності за це немає?
Слідчий заусміхався:
— Так можна всіх пересаджати. — Однак, посерйознішавши, додав. — Товариш Левко перед цим наніс легкі тілесні ушкодження. Експертиза довела, що вони не можуть бути причиною смерті. Тому й було прийнято рішення про відмову у порушенні кримінальної справи проти громадянина Ш., через відсутність у діях останнього ознак злочину, передбаченого статтею 115 Карного кодексу України (вбивство).
ЧЕРГОВИЙ ПРИЇЗД ДО ІРИНИ
Через кілька днів після нашого візиту до Радичів, до Ірини прибігли сестра, мати і дружина Левка і виставили Ірину з її дітьми за поріг. Та, дякуючи добрим людям, молоду матір не лишили сам на сам. На деякий час дали будинок.
Їдучи з Ємільчинського райвідділу, ми вирішили завітати до Ірини. В’їхавши до села, помітили на вело­сипедику чорнявого Ярослава. Спитали, де вони зараз мешкають. Хлопчина, всміхаючись і впізнавши нас, показав пальчиком, куди нам потрібно їхати.
Ірина поралася коло газової плити на веранді. Побачивши нас, вийшла назустріч. Мовчазна, прибита горем. Вона й досі не вірить, що Михайло відійшов у засвіти. Здається, що він ось-ось... Та, на жаль, не йде. Звідти не повертаються. Хіба що, приходять у снах…
Як видно із викладеного, свідчення Левка різняться. Спочатку говорив одне, потім — друге. Проте редакція не вповноважена проводити аналіз на кшталт — винен чи не винен Левко, для цього є інші, вповноважені служби. Через кілька днів після трагедії Ірина написала заяву в прокуратуру. Проте відповіді ще не отримала. Нам сказала, що на цьому не зупиниться і шукатиме справедливості вище, оскільки вважає, що в смерті Михайла винен таки Левко. Тим більше, що на Полтавщину повертатися не хоче: батько помер, жива ще мати, але село догибає, люди пороз’їжджалися, ні школи, ні магазину, ні лікарні — нічого.
Редакція у свою чергу і далі стежитиме за розвитком подій цієї сумної сільської історії і про нові її зміни повідомлятиме наших читачів.