Прошу встати… Палажченко!

31 ЖОВТНЯ ВИПОВНЮЄТЬСЯ 90 РОКІВ ВОЛОДИМИРУ АНДРІЙОВИЧУ ПАЛАЖЧЕНКУ
Безперечно, у кожному колективі є люди, якими дивуєшся, захоплюєшся, радієш, отримуєш від спілкування духовну енергію. Колектив професійного ліцею, я особисто, пишаємось, що маємо змогу, або, навіть, честь бачити, спілкуватись, учитись у ветерана Великої Вітчизняної війни, праці, військового пілота — Володимира Андрійовича Палажченка…
Так сталось, що Володимир Андрійович із 1966-го по 1982 рік працював викладачем спецтехнології столярної справи у Новоград-Волинському тоді ще профтехучилищі. Працював гарно, залишив свій слід. У нашому музеї знаходяться методичні матеріали, виготовлені викладачем В.А.Палажченком, на яких показано особливості будови механізмів, технологію виготовлення столярних виробів та інше.
Не одну сотню випускників училища благословив Володимир Андрійович у життя! Тому наш колектив по праву пишається тим, що серед нас є така особистість. Саме — Особистість!
Судіть самі. 1943-ій рік, війна. 21-річний випускник Сталінградської школи пілотів, молодший лейтенант Палажченко став льотчиком-винищувачем Радянської Армії. До закінчення війни — 2 роки. За цей період, не дуже тривалий у його житті, відбулось чимало складних, небезпечних, а часом і смертельних чи доленосних ситуацій: вильоти на бойові завдання, перемоги і поразки, біль втрат бойових побратимів…
Любить Володимир Андрійович фільм «У бій ідуть одні «старики». Тільки не все для нього було так романтично. 26 вересня 1943 року неподалік Мелітополя був збитий. Вистрибнув із палаючого літака з опіками рук та обличчя ІІ ступеня, втративши зір. Потрапив у полон до німців — у табір військовополонених у Кривому Розі.
Із листа Палажченка В.А. начальнику архіву Служби Безпеки України: «Медицинской помощи не оказывали, лицо и руки ныли, повысилась температура. Я бредил, в камере — невыносимая вонь. По настоянию летчиков оказали медпомощь — разрезали бинт на голове и одним махом сорвали повязку, со всего лица пошла кровь. Я стал видеть. Позже стало легче».
Через місяць — втік із полону, його знову спіймали німці і кинули в табір у Шепетівці, потім — у Славуті. Звідти в ніч із 4 на 5 січня 1944 року втік і потрапив до партизанів.
17 січня 1944 р. перейшов лінію фронту і повернувся у свою ескадрилью, 4-го Українського фронту! Два місяці знаходився на спеціальній перевірці в радянському спеціальному таборі №4 на станції Мадрикіно. Дозволили вильоти.
10 квітня 1944 року під час виконання бойового завдання при штурмі ворожого аеродрому Розендорф (у Криму) літак Володимира Андрійовича від попадання зенітного снаряду став розламуватися, і він вистрибнув із парашутом, потрапив у полон до німців. Знову втік. Знову перевірка у спецтаборі. Знову вернувся в рідну ескадрилью.
Із бойової характеристики льотчика 291-го винищувального полку, молодшого лейтенанта Володимира Андрійовича Палажченка: «Дисциплінований, вимогливий до себе і підлеглих. Матеріальну частину літака ЯК-1 і двигуна М-105 ПФ знає добре, експлуатує грамотно. Заслужено користується діловим авторитетом серед льотного складу полку. Після проходження спеціальної перевірки сповна може бути використаний льотчиком винищувальної авіації.
Командир 291-го ВАП, підполковник Якимов, 25 квітня 1944 р».
Скупо розповідає Володимир Андрійович про свої поневіряння та приниження в німецьких таборах, гіркоту недовіри в радянських таборах, втрату бойових товаришів… Але при всьому цьому підкреслює, що на його життєвому шляху завжди зустрічались чесні, порядні, співчутливі люди, з якими вдавалося виживати, долати всілякі труднощі. Жодного слова зневіри чи образи. Підкреслю — жодного. Ні тоді, ні пізніше.
Після демобілізації працював на різних посадах у Києві, Острозі, а з 1949 року — на лісоторговому складі в Новограді-Волинському. В 1950 р. поступив, а в 1954 році заочно, з відзнакою, закінчив Малинський лісотехнічний технікум. Продовжив навчання в Українській сільськогосподарській академії.
Працював на меблевій фабриці, міськпобуткомбінаті, 16 років — у професійно-технічному училищі. Здавалося б, для однієї, далеко не молодої людини, якщо не забагато випробувань, то досить, як кажуть, із головою… Та Володимиру Андрійовичу доля приносить все нові і нові. Серед них — смерть супутниці життя, Галини, побутові проблеми, хвороби, госпіталь. Недавно зламав праву руку. У відповідь на моє запитання з цього приводу Володимир Андрійович бадьоро розповідає. А саме: нещодавно завершились паралімпійські ігри. Його вразило, як один учасник дуже енергійно загрібав однією рукою і переміг. Коли його ви­йняли з води (бо сам не в змозі), то виявилось, що в нього лише одна рука, і та — обрубок. Щоб підбадьорити мене, Володимир Андрійович сказав, що в нього є дві ноги і одна ціла рука, і все минеться.
Можливо, і не варто було б говорити про такі неприємні, далеко не святкові події в житті ювіляра, але це не для нього, а для нас. Адже кожного з нас часто переслідують різні негаразди. І переносимо ми їх по-різному. Але таких мужніх, сильних духом і оптимістично налаштованих людей, як Володимир Андрійович, я не зустрічав.
Дехто, проживаючи в більш-менш нормальних умовах, скаржиться, нарікає, шукає винних… Наведу цитату Регіни Бретт із Клівленда (США, Огайо), яка також відзначила своє 90-річчя.
«Не порівнюй своє життя із чиїмось. Ти й уявлення не маєш, що їм доводиться випробувати насправді... Якби ми склали докупи всі наші проблеми й зрівняли їх із чужими, то ми б умить забрали свої».
Не знаю, як складалося життя у тієї американки, але у нашого Володимира Андрійовича воно було нелегким. І його оптимізм, віра в добро, любов до людей і Батьківщини викликають повагу і захоп­лення всього колективу, примушують замислитись, бути терпимішими і сильнішими.
Тож спасибі Вам, дорогий ювіляре, за можливість бути разом, захоплюватись і вчитись у Вас радості життя. Ми хочемо і бажаємо бачити Вас життєрадісним і бадьорим, щасливим дітьми, внуками, правнуками, ветеранами, друзями! Хай Господь Бог дарує Вам ще багато продуктивних років, а нам — радість спілкування!