Таємниця скарбу

Друзі дочікувались Анатолія (імена в матеріалі змінено), попиваючи пиво. Іномарку з погаслими фарами припаркували біля сусіднього будинку. Порожні бляшанки викидали через вікно. До того ж намагалися потрапити у ворота. Підвипивших хлопців дуже веселив гавкіт собаки, котрий злився на «снайперів». Зрештою господар не витримав.
— Ану припиніть! — боячись потрапити під гарячу руку молодиків, чоловік викрикнув погрозу, трохи відкривши хвірточку. — Думаєте, що вам це так минеться?! Ось почекайте…
Сварка закінчилася, так і не почавшись. З двору напроти вийшов Анатолій. Злодійкувато озираючись, він заспішив до авто.
— Анатолію, ти? — посміливішав сусід. — Хоч ти скажи дружкам, щоб не бешкетували.
Анатолій сіпнувся так, начебто його хто гепнув по потилиці. Ввібравши голову в плечі і, не дивлячись на сусіда, шмигнув у салон. Заревів двигун. Машина зірвалася з місця і зникла за рогом будинку.
Розгублений сусід лише розвів руками:
— Хм… Не впізнав чи що?
ЗЯТЬ І ТЕЩА
Зоя Тимофіївна з тремтінням готувалася до зустрічі з майбутнім зятем. Бігала по магазинах, поралася біля кухонної плити, накривала святковий стіл. Нервувала, дочікуючись приходу молодих. Нарешті рипнули вхідні двері. Зоя Тимофіївна збиралася витримати паузу, проте не втрималась і кинулася в коридор. Поряд із Мариною стояв смаглявий, чорноволосий красень, у костюмі, на колір дуже схожому на халати, які носять на Сході.
— Здрастуй, мамо! — привітався з акцентом наречений і простягнув Зої Тимофіївні букетик гвоздик. — Ето тебе!
За столом мати нареченої мовчала, але Ренат на це не звертав уваги. Усе підливав собі шампанське.
— Кіоск цветочний аткриваю. Рози, тюльпани. Денги тепер — проблема. За Марину можете не переживать. Она в надьожних руках.
— А батьки? — обережно поцікавилася Зоя Тимофіївна. — Вони…
— Мусульмани! — перебив Ренат. — Нехорошо настроєни на Маринку. Говорят, мол, на глаза не показивайся. А я і не собираюсь к ним — в гробу тот кишлак видал!
Захоплений балаканиною, Ренат навіть не помітив, що Зоя Тимофіївна пішла з-за столу.
ПЕРША СУТИЧКА
Сварка сталася цього ж вечора. Підвипивший наречений зібрався влаштуватися на нічліг у будинку майбутньої тещі. Вже почав розкладати диван, але Зоя Тимофіївна вгамувала запал Рената:
— Може, у вас в Узбекистані так і чинять, а тут… До весілля з Мариною спатимете окремо.
Марині довелося випроваджувати Рената, і він уже з двору репетував:
— Чурка я, да? Можна як сабаку гнать, да?
Потім була серйозна розмова дочки і матері, сльози Марини і вмовляння Зої Тимофіївни перечекати з весіллям. Переконати Марину не вдалося. Весілля відгуляли в призначений час. Без мами нареченої.
Зоя Тимофіївна не була шовіністкою. Просто належала до стародавнього купецького роду, виховувалася на кращих дідівських традиціях. Не могла змиритися з повадками Рената.
Незважаючи на те, що Зоя Тимофіївна не схвалила вибір дочки, вона допомогла молодим купити квартиру з однією умовою: щоб Ренатової ноги не було на порозі її будинку. І квартиру записала на себе, що дужче розізлило зятя. Ренат пробував «підкочуватися» до тещі різними способами, але наслідок був тим же. Погроз усерйоз Зоя Тимофіївна не сприймала, а хитрощі бачила за кілометр.
Побоювання щодо поганого впливу зятя на дочку незабаром виправдалися — Марина покинула інститут. І все заради чоловікового бізнесу. Почала торгувати квітами в кіоску. Коли народився син, Ренат спробував зіграти на коханні бабусі до внука і налагодити відносини, але Зоя Тимофіївна навіть не бажала бачити маленького Тимура.
Одного разу їй таки довелося пустити дочку до оселі. Марина прийшла в сльозах і визнала правоту матері.
— Дарма я з Ренатом зв’язалася. Він на мене більше дивитися не хоче. Іншу знайшов. Вдома майже не ночує.
Мати заспокоїла дочку. Прощаючись біля хвіртки, вона не знала, що бачить Марину востаннє.
Дочка покінчила життя самогубством, наковтавшись снодійних пігулок. В останній раз теща і зять зустрілися на Марининих похоронах. Ренат знову спробував поставити умови.
— Єсли квартиру внуку не атпишите, — уєду с ним до сталіце.
— Та хоч до Нью-Йорку! — кинула Зоя Тимофіївна. — Мені з тобою більше говорити нема про що…
МІСЬКІ ЛЕГЕНДИ
Зоя Тимофіївна жила відлюдкувато, а після смерті Марини і взагалі перестала спілкуватися із сусідами. Подруг у неї не було. Коли пішла на пенсію, крім поштарки, до неї ніхто не заходив.
— Подивіться, наша купчиха, видно, до магазину зібралася, — говорили балакливі сусідки, котрі і дня не могли прожити без пересудів. — Пава яка!
Будинок гордівливої аристократки був нічогенький — високий, відмічений печаткою давнини. З великим напівпідвалом і хитромудрою різьбою на деревині. На нього не раз зазіхали місцеві бізнесмени. Пропонували Зої Тимофіївні непогані гроші, однак добитися нічого не могли.
— Тут жили мої прадіди, — відповідала пенсіонерка на всі пропозиції. — Не продам. Заповім місту.
Мабуть, з легкої руки нещасливих покупців і поповзла чутка про те, що Зоя Тимофіївна оберігає купецький скарб, закопаний чи то в садку, чи то в підвалі. Знайшли пояснення навіть тому, чому, маючи казкові скарби, стара жінка живе від пенсії до пенсії.
— Сама скарби поки не відшукала, ось і страждає! — говорили одні.
— Та все вона знайшла! — казали інші. — Гени купецькі заважають їй розгулятися. Скупа.
Насправді Зоя Тимофіївна перебивалася, як могла, дякуючи тому, що здавала квартиру, де колись жила покійна дочка.
Здавалося, ніщо не може зашкодити її життю. Проте одного дня в її будинок постукав смуглявий молодий чоловік років тридцяти. Спочатку Зоя Тимофіївна вирішила: заявився черговий покупець-бізнесмен, але, йдучи назустріч візитеру, відчула, що їй бракує повітря. Незнайомець дуже був схожий на покійну Марину.
— Здрастуй, бабусю! — усміхаючись, привітався він.
— Добрий день, Тимуре…
Вони вдвох сходили на могилу Марини. Внук розповів Зої Тимофіївні, що його батько давно одружився на другій. Має трьох дітей і має великі проблеми із грошима.
— А ти як?
— Нічого так. У підприємцях я. Тільки в столиці конкурентів багато. Ось і вирішив переїхати сюди.
Вперше за тривалі роки Зоя Тимофіївна розчулилася. Надто вже онук був схожий на її дочку.
— Навіть і в гадках не мала, що під старість тебе побачу. Залишайся.
Літня жінка швидко вирішила житлові проблеми Тимура — виселила квартирантів і переписала квартиру на онука.
Вона і не підозрювала, що Тимур до підприємництва має вже надто специфічне відношення.
БАБУСЯ Й ОНУК
Тимур пожбурив на стіл золоту печатку.
— Біс із вами! Ставлю на кін!
Через кілька хвилин все було закінчено. Тимур програв усе, що в нього було. Включаючи квартиру. Він наївно розраховував, що на день народження фортуна повернеться до нього. І помилився.
У призначений час до бару мали прийти знайомі, котрим Тимур обіцяв накрити шикарний стіл. Сівши на заднє сидіння авто приятеля, Тимур відкрив пляшку пива.
— В кабак, Тимуре? — поцікавився водій.
— Хотілося б, — зітхнув Тимур. — Тільки в кишенях вітер гуляє, хлопці.
— Ти що? У нас же тільки упаковка пива. Хіба це свято?
— Не свято, — Тимур перехилив пляшку пива. — Поїхали до бабки. Час їй поділитися своїми багатствами.
Зоя Тимофіївна тільки починала підозрювати, що її любий онучок займається чимось не тим, що давно грає в карти.
Пізній візит Тимура не здивував Зою Тимофіївну. Він мав звичку ходити в гості ночами.
Бабуся дістала із шафи пакетик, загорнений у фольгу.
— Це тобі, внучку. З днем народження!
— Що там?
Зоя Тимофіївна з подивом дивилася на те, як Тимур відкинув згорток, навіть не подивившись, що в ньому.
— Джинси… А в тебе проблеми?
— Не те слово! Гроші конче потрібні.
— В мене з пенсії лишилося небагато.
— Небагато! Жартуєш? В мене такі проблеми, хоч вішайся. Доведеться тобі розкошелитися.
— Ти серйозно? — похмурилася Зоя Тимофіївна. — Це з якого дива? Якщо так зі мною говоритимеш…
— З якого дива, кажеш? — Тимур наблизився до бабусі і штовхнув її на диван. — А з того, що нормальні бабки внуків з дитинства доглядають. А ти… Зажала своє золото?
— Яке золото, Тимурчику? Окрім обручки та сережок, у мене нічого немає.
— Було і є! Не примушуй мене йти на… непередбачуване!
— Тоді я піду на непередбачуване! — крикнула Зоя Тимофіївна. — Геть звідси!
Бабуся спробувала підвестися, але Тимур ударив її у груди.
— Не рипайся! Віддай усе по-доброму!
— В мене нічого немає. А гаманець візьми у шафі. Тільки йди заради Бога!
— Нікуди я не піду, — Тимур схопив пояс з бабусиного халату і зв’язав їй руки. — Якщо кричатимеш, — рот кляпом заб’ю! У тебе п’ять хвилин.
Тимур ще раз ударив бабусю і ступив до шафи за гаманцем. Коли почув глухий стогін, то навіть не обернувся. Перераховував гроші.
— Так не піде. Тут усього…
Зоя Тимофіївна впала на диван. Тимур кинувся до неї. Однак обличчя бабусі спочатку посиніло, а потім зробилося блідим.
…Застрибнувши у авто, Тимур тицьнув кулаком у спину водія:
— Гони! Мене помітили!
— Що?
— Гони, тобі кажу! Всі питання потім.
Іномарка помчала центральною вулицею. Дружки Тимура мовчали.
— Так ми тусуватися будемо чи ні? Дівчата у барі зачекалися, — не витримав один із компанії. — Чого мовчиш? Бабка гроші дала?
— Дала. Тільки тусуватися будете без мене.
— Це як?
— Дуже просто! — гаркнув Тимур. — Мене до вокзалу підкиньте і тусуйтеся, скільки влізе!
Друзі Тимура і не підозрювали, що їм доведеться бути свідками по кримінальній справі. Втікаючи з будинку бабусі, Тимур залишив усе, як є — Зою Тимофіївну знайшли лежачою на підлозі, зі зв’язаними руками.
Експертиза установила — стара жінка померла від гострого серцевого нападу. Участь Тимура в тому, що сталося, доведена. Проте притягнути його до відповідальності поки неможливо, він ухиляється від правосуддя, і від своїх кредиторів, які прагнуть повернути гроші карткових боргів.