«Сумирні» квартиранти

Двоє парубків піднялися на третій поверх багатоповерхівки і натиснули кнопку на дверях сорок першої квартири.
На дзвінок ніхто не відповів. Тоді хлопці постукали.
Зрештою з-за дверей глухо почулося:
— Що вам треба?
Один із молодиків, чорнявий, відказав:
— Ми по об’явці. Дзвонили вам уранці по телефону.
Двері трошки прочинилися. Очевидно, були на ланцюжку. І — мовчанка.
Парубки ніяково затупцяли на бетонній долівці.
Другий, білявий, нетерпляче кинув:
— То нам що — уходити?
— Зачекайте, — була відповідь.
Потім двері відкрилися ширше. На порозі з’явився невисокий, сухорлявий дідок. Сивуватий, очі маленькі, хитрі.
Примружено запитав:
— То це ви, значить, дзвонили?
— Ми.
— Студенти?
— Так і є.
— А речі де ваші?
— У знайомих.
— Ну гаразд. Проходьте. — І тут-таки дідок додав: — Звуть мене Василь Миколайович.
— Віктор, — назвався чорнявий.
— Андрій, — відказав другий.
Господар квартири, пропускаючи хлопців уперед, зауважив:
— Гроші я беру наперед.
— Без проблем!

Іван Захарович зустрів сусіда в дворі.
Поцікавився в нього:
— Квартирантів узяв?
Василь Миколайович здивовано зиркнув на Івана Захаровича.
— А ти звідки знаєш?
— У вічко бачив.
— Ти що, за мною стежиш?
— Погано про мене думаєш, сусіде. Почув на сходинках метушню, то й подивився. Бачу, коло твоїх дверей двоє мнуться. Час неспокійний. То там обкрадуть, то там…
— Це добре, що пильнуєш! — усміхнувся Василь Микола­йович. — Хлопці, ніби, непогані. Студенти. Ввічливі. Такі не заважатимуть. Як то кажуть, гризтимуть граніт науки!
— А ти куди так чимчикуєш?
— До дочки. Зараз у неї мешкаю.
— Ясно. Ну, бувай тоді.
— І тобі всього доброго.

У перший же день до квартирантів прийшли їхні друзі. Голосно заграла музика.
Іван Захарович промучився півночі, страждаючи від болю в голові. Проте, втихомирювати розбурхану компанію не наважився. А коли наступного вечора знову заревіла музика і почулися несамовиті крики, не витримав і подзвонив до студентів.
Вийшов Віктор. Обличчя червоне, запах спиртного. Здивовано поцікавився в немолодого чоловіка:
— Ви хто? Що вам треба?
Іван Захарович ввічливо мовив:
— Я попросив би вас тихіше зробити музику.
Молодик ошкірився:
— А це чого?
— Заважає.
— Маємо право, — кинув Віктор. — Ще десяти немає. — І хряпнув дверми.
Музика і крики не вщухали.
Десь о дев’ятій вечора Іван Захарович знову подзвонив до невгамовних сусідів.
З дверей вивалилися вже двоє парубків.
Віктор дратівливо спитав старого:
— Діду, чого ви до нас причепилися? Ідіть спати!
— Як же тут заснеш? Голова розколюється від вашого шуму.
Андрій вишкірився:
— А ви вати у вуха понапихайте і буде тихо.
— Я в міліцію подзвоню.
— Хе! — випнув груди Віктор. — Дзвоніть!
Студенти зникли за дверима.

Де саме живе дочка Василя Миколайовича, Іван Захарович не знав. Та й той чомусь не з’являвся у своїй квартирі. Кому жалітися? Писати заяву до міліції? Якщо до понеділка не вгамуються, мабуть, таки доведеться.
Була субота. Вечір. Сипав сніг. Зміна погоди. У Івана Захаровича знову розболілася голова. А в сусідів навпроти — рев, тупіт…
Спробував укотре подзвонити до студентів. Проте, двері довго не відчинялися. З п’ятої спроби натискання дзвінка зрештою вийшов Віктор. Очі знову посоловілі, з цигаркою в зубах. Недоброзичливо спитав:
— Ну, що цього разу? Музика?
— Музика. Зробіть тихіше. Голова болить.
— Добре.
Двері зачинилися. Однак музика не стихла. Іван Захарович підійшов до щитової і вимкнув сусідам світло. Музика затихла. Проте регіт і грюкіт продовжувався. Було не зрозуміло, вони там танцювали чи щось кидали на підлогу.

Вранці, у неділю, біля під’їзду Іван Захарович зустрів Василя Миколайовича.
— Казав, студенти сумирні, ввічливі, — дорікнув сусід. — На головах ходять. Когось приводять, пиячать. Я розумію, що з цього ти маєш дохід, але поговори з ними. А ні, то писатиму заяву до міліції.
— Ну чого зразу заяву? — ніби образився Василь Миколайович. — Хлопці. Діло молоде. Побалакаю. А що вони роблять?
— Я ж говорив. Спати не дають. Шумлять, що аж стіни ходором ходять. А в мене проблеми з головою. Не переношу шумів.
— Добре, добре, поговорю.

Говорив Василь Миколайович зі своїми квартирантами чи не говорив — невідомо. Але ввечері цього дня знову заревла музика.
Іван Захарович загрюкав до галабурдників.
Віктор цього разу не церемонився:
— Так, дідугане, будеш заважати нам відпочивати — пошкодуєш!
— Я заважаю вам відпочивати?! — аж вирячився Іван Захарович. Слова молодика заділи за живе. — Я заважаю?! І чого ви на мене «тикаєте»?
— Так, відчепися, — гаркнув Віктор. — Іди спать. І про вату не забудь.
Від цих слів Івана Захаровича враз пересмикнуло. Проте, намагався себе контролювати. Тому спокійно сказав:
— Хлопці, я вас прошу зробити тихіше музику, не тупати, як коні. Зважте на мій вік. Голова в мене болить.
Віктор, скривившись, кинув:
— Вати у вуха натикай! — І хряпнув дверима.
Іван Захарович скипів. Повернувся до своєї квартири. За хвилю повернувся. Натиснув кнопку дзвінка. Коли роздратовані хлопаки вилетіли на сходинковий марш… пролунав постріл. Потім — другий.

Іван Захарович повернувся до своєї квартири і подзвонив до міліції. Правоохоронці приїхали швидко. На старого надягли кайданки і доправили до відділку. Віктора і Андрія повезли до реанімації. Тепер за їхнє життя борються лікарі. Стан їхній важкий. Стрільцем займаються слідчі. Іван Захарович шкодує, що так вчинив. Сказав, що нерви здали.
— А чи не ліпше було звернутися до свого дільничного інспектора? — поцікавивсь у нього слідчий.
— Не встиг, — коротко відказав старий чоловік.
Що ж, те, що вчинив цей чоловік, виправдань не має. І справді, варто було звернутися до працівників міліції, і фінал цієї історії був би зовсім інший. А так, без сумніву, доведеться старому чоловіку доживати свій вік уже не у своїй квартирі.