А один дідусь завжди запитував: «Діанка, хто з вас Анжеліка?»

Діана Кирилюк (Любчак) має сестру-близнючку Анжелу, із цього приводу у нас відбулося он-лайн інтерв’ю:
— Усі стверджують, що близнюки зв’язані тісніше, аніж звичайні брати і сестри. А яким чином ви це відчуваєте?
— Ми живемо поруч, якщо не бачимося два-три дні, то можемо одночасно ввечері бігти одна до одної. Одночасно набираємо номер телефону, щоб привітати з днем народження. Часто співпадають бажання щось купити чи кудись поїхати. У дитинстві я дуже непокоїлась, що якщо зі мною щось трапиться, то як я буду «там» без сестри. Тому придумала собі історію, в якій Анжела живе, а мені вона сниться — і ми знову назавжди разом. І після цього я заспокоїлась і перестала думати про погане.
Коли поступали в інститут, то Анжела відповідала першою. Вона відповідає, а я думаю: хоч би вона поступила… І вона теж так думала. Якщо щось трапляється у житті, то мені набагато легше, коли сестра поруч, вона мене просто рятує. Захоплення у дитинстві у нас теж були однакові: легка атлетика, гімнастика, музика, танці, в’язання. А ще ми обидві вибрали професію учителя. Сестра викладає інформатику у 6 школі, а я — фізику у промислово-економічному технікумі. З нами на потоці в інституті вчилося ще чотири пари близнят, одна з них — у нашій групі. У нас дні народження були в один день!
— На обличчя ви практично однакові, а за характером? І як відрізняють вас люди?
— А характери у нас різні. Не можу сказати, у кого кращий… Анжела — більш раціональна, я — веселіша, вона — стримана. І тому нам класно. Якщо люди бачать нас вперше і не разом, то відрізнити не можуть. Друзі ж кажуть, що ми абсолютно різні. Відрізняють нас за виразом обличчя, ходою, за голосом — як хто. Рідні нас не плутають. Діти кажуть, що їм добре, бо у них дві мами. А один дідусь завжди питав: «Діанка, хто з вас Анжеліка?».
Наш дядько полюбляв експериментувати зі своєю дочкою, коли їй було два роки. Ми приїжджали до бабусі у село, на Вінниччину, і ввечері розважались: мінялися місцями, переодягалися, закривали обличчя, а вона нас жодного разу (!) не переплутала. До цих пір згадуємо.
— Дякую за цікаві історії. Нехай щастить!