Прогулянка з вітерцем

ПІЗНІ ГОСТІ
Цього вечора Іван Петрович (імена в матеріалі змінено) на гостей не чекав. Попоравши хазяйство, приготував собі вечерю. Та тільки сів за стіл, як хтось настирно постукав у двері.
— А це ще хто? — здивовано проказав уголос і ступив до веранди. — Ну, хто там добивається?
З-за дверей почулося бадьористе:
— Це я, Петровичу!
— Хто?
— Льоха!
— Льоха?... А-а! Але я вже спать лягаю. Пізно.
— Петровичу, пляшка є, а бухнуть немає де.
Господар оселі якусь хвилю мовчав. Міркував. Випити він також полюбляв. Ну, не так, щоб уже із запоями, але сьогодні чогось не дуже й хотілося оковитої. Тим паче на ніч. Тому дещо вагався.
А з-за дверей той же голос:
— То що, Петровичу, чимчикувати нам далі?
— Нам? Ти не один?
— Як завжди, наша компашка. Чого мовчите?
— Зараз.
Молодиків було троє: Льоха, Єгор і Роман.
— Бачимо, що світло у вікнах горить, думаємо, завалимо, — радіючи, що їх впустили, сказав Льоха. — Немає де пристроїтися. А на вулиці холодно! Ух!
Іван Петрович примружився.
— А в кафе?
— У Лідки якісь проблеми з родичами. Ще в обід кафешку закрила і поїхала в сусіднє село. А чим це у вас так пахне?
— Та там… Картоплі зварив, підчеревини підсмажив.
— О! То це клас!
— Ну, проходьте вже.
«НЕ СКУПІТЬСЯ, ПЕТРОВИЧУ!»
Іван Петрович свою дружину поховав п’ять років тому. Ще й п’ятдесяти не було, як після важкої хвороби пішла із життя. Чоловік жив самотньо. Щоправда, є в нього дорослі син та дочка, але із сім’ями мешкають у місті. Часом навідуються до батька. Більше спілкуються по мобільному. Син був перед Різдвом. Допоміг заколоти кабанця. А на другий день, напакувавши торбу свіжини, знову гайнув до міста. Робота…
…Вже налили по другій чарці.
Льоха підморгнув Іванові Петровичу:
— Не скучно самому?
Господар оселі замислено схилив голову до плеча:
— Та звик уже. Хазяйство скучати не дає!
У Льохи рот не стулявся:
— До хазяйства жіночку би! Ще ніби крепкий дядько!
— Ну… Це діло наживне. Побачимо… Закушуйте, хлопці.
Налили ще. Вийшло по півчарки.
Єгор скривився:
— Щось не в одному оці. Ніби, як і не пили. Може, ще по одну зганяти?
До Льохи прийшла ідея:
— А нащо бігти? Он Петрович на тачці своїй з’їздить. Правда?
— Ні, не вийде, — хитнув головою той. — Я вже випив, а за кермом у такому стані… Ну, самі розумієте.
Льоха ідею не відпускав, учепився в неї, неначе реп’ях за штани:
— А ви мені, Петровичу, довірте. Я їздити вмію! Еге ж, хлопці?
Єгор і Роман ствердно закивали головами.
— То що? Не скупіться, Петровичу!
— І не просіть, не дам. Не хочу потім відповідати.
Гості були напористі, прилипли до чоловіка і край. Однак того зламати не змогли.
Молодики змовницьки переморгнулися. Льоха протягнув Єгору гроші.
— Біжи! Та не панькайся!
ХИТРОЩІ МОЛОДИКІВ
По самогон довелося бігти і втретє. Вже після третьої випитої пляшки Іван Петрович утратив орієнтири і звалився на ліжко.
Ключів од легковика не знайшли.
Роман зметикував:
— Може, в кишені?
«Чистку» довірили Єгору. І справді, ключі були у штанях господаря оселі.
— Ось! — хизувався Єгор.
Як на зло, прокинувся Іван Петрович. Зрозумів, що до чого.
Спромігся підвестися з ліжка. Здвинув докупи брови.
— Віддайте!
Молодики знову перезирнулися.
Тепер орудував Льоха. Він кулаком заїхав в обличчя чоловіку. Той упав на ліжко. Замугикав. Тоді Льоха ще кілька разів ударив того по голові. Зрештою Іван Петрович затих.
— Ну, що, — заусміхався Льоха. — Поганяємо з вітерцем?!
Єгор глипнув на непритомного господаря оселі:
— А раптом швидко відійде?
— І що? — не зрозуміли приятелі
— В міліцію подзвонить.
— Це точно, — прикинув Льоха і запропонував: — Може, його в багажник? В лісі викинемо. Поки проспиться, поки розбереться на місцевості, поки доклигає додому, то ми вже й накатаємося.
Так і вчинили. На Івана Петровича натягли бушлат, шапку, теплі черевики, мовляв, щоб не замерз.
Проте запакувати чоловіка в багажник не вдалося — не влазив. Довелося його перетягати до салону.
— От товстяк! — злився Льоха. — Нога звисає! Запихайте її до машини, а то дверцята не закриються!
«ЩО ЗА ЧОРТІВНЯ?»
Прокинувся Іван Петрович од холоду. Брали дрижаки. Судомило губи. Дивився навколо і не міг збагнути, що відбувається, де він.
— Що за чортівня? — ледь вичавив.
Кругом був ліс. І — темінь, хоч в око стрель. Куди йти? Праворуч? Ліворуч? Прямо чи назад?
Чоловік підсвідомо відчував, що це ті хлопаки з ним таке вчинили.
Трохи постоявши, Іван Петрович пішов у той бік, де ліс був не таким густим. І мав рацію. Незабаром вийшов у поле, вдалині якого миготіло світло. Це було його рідне село.
Діставшись додому, Іван Петрович побачив біля воріт свою машину. Роздивившись, жахнувся. Авто мало багато вм’ятин.
Наступного дня чоловік на своїх кривдників написав заяву до міліції. І вже до кінця дня правоохоронці «зібрали» докупи всю трійцю. Вісімнадцятирічних Єгора та Романа і двадцятиоднорічного, так званого, Льоху.
Міліціонерам молодики стверджували, що їм просто закортіло покататися з вітерцем.
— А з якою метою чоловіка вивезли до лісу? — поцікавилися в них.
— Щоб не подзвонив до вас.
— Авто де так розбили?
Льоха:
— То в дерево якесь в’їхали, то у стовп, то в загорожу. Потім машина почала глохнути, ми ледь її доставили на місце.
— А про дядька, котрого вивезли до лісу, забули?
— Ми потім ще випили…

Наразі щодо затриманих хлопаків порушено кримінальну справу за ч. 3 ст. 289 (незаконне заволодіння транспортним засобом, поєднане з насильством, небезпечним для життя чи здоров’я потерпілого) Кримінального кодексу України. Розбишакам загрожує позбавлення волі на строк від семи до дванадцяти років.
Покаталися з вітерцем…