«Дивлюсь у дзеркало і бачу…» або Відповідь на листи, надруковані в №5 від 1 лютого 2013 року у рубриці «Точка зору»

ЩО Я «СДЕЛАЛО» НА ЦІЙ ГРІШНІЙ ЗЕМЛІ?
Почну з того, що я народився в простій багатодітній сім’ї. До шостого класу навчався у другій школі, потім — у СШ №3. Закінчив місцеве ПТУ, здобувши спеціальність муляра. Працював у БМУ-9. Брав участь у побудові нашого технікуму, його гуртожитку, нового корпусу поліклініки, багатоповерхівки, що навпроти. Перед армією пас колгоспну худобу в селах Липино-Дубники, охороняв її від вовків у кошарі серед лісу.
Затим — строкова служба у будівельному полку в Дубні, що в Московській області. Там, сукупно з цивільними бригадами, побудував три 14-поверхові будинки, за що був відзначений грамотами і відзнакою «Ударник коммунистического труда».
Після армії повернувся додому. Але так склалося, що мусив знову їхати до Росії, в місто Павловський-Посад, де закінчив курси помічника майстра на прядильно-ткацькій фабриці. Три роки доглядав за верстатами, що випускали тканину. Там зустрів майбутню дружину-українку і з нею разом повернувся на батьківщину. Влаштувався у будівельну організацію «МРБУ». Наша невеличка бригада, яка складалася з чотирьох чоловік, побудувала або облицювала цеглою в приватному секторі сотні будинків (у місті та районі).
У 1986 році через військкомат «партизаном» був призваний на ліквідацію наслідків аварії на Чорнобильській АЕС, яка сталася «завдяки» комуністичній партії. Пробув там п’ять місяців, розвантажуючи баржі із бетонними конструкціями на р.Прип’ять, знімаючи лопатами заражений радіацією 15-20-сантиметровий шар грунту поблизу четвертого енергоблоку. Виконував і ряд інших робіт, за що двічі отримував «триденні» відпустки і був нагороджений цінним подарунком. А в ті часи, шановні мої опоненти, будь-кому їх не давали. Внаслідок даної «ліквідації», майже рік пролежав у лікарні, перебуваючи на межі між життям і смертю.
До Київського університету ім.Т.Г.Шевченка вступив уже в зрілому віці у незалежній Україні, заочно, здобувши фах журналіста. За цією спеціальністю працюю в газеті «Звягель» майже з перших днів її заснування. Щоправда, 1998 року через невдалу (Комуністичною партією) перебудову мусив розрахуватися із часопису і податися до Москви на заробітки. До речі, про поневіряння наших земляків і життя українців, котрі в різні часи виїхали до Росії, написав роман «Відрядження у рабство», який 2007 року був опублікований у дніпропетровському журналі «Січеслав». Він є в Інтернеті і його можна прочитати.
Потім знову повернувся до рідної газети. Ні в яких рухах і партіях не перебував і не перебуваю. Люблю свою роботу, люблю своє місто, його мешканців, шаную всіх, хто вболіває за долю нашої країни і прагне їй добра.
Сімейне життя, як кажуть, починав із виделки та ложки. Виростив двох прекрасних дітей — сина і доньку.

Аж ніяк не мав наміру, як мені «чемно» радили члени «Президиума городской организации ветеранов войны и труда» в листі «Черный рот тоже бывает и у собак, и у кошек», сідати перед дзеркалом й у свого відображення запитувати «… что оно сделало полезного за 51 год жизни? Сомневаемся, что вы услышите в ответ что-то вразумительное...» — але вони примусили мене це зробити. Хоча це ще багато не все з того, «что оно сделало полезного». Похваліться хоча б половиною «сделаного» мною. Чи, може, дехто з моїх опонентів сяде перед дзеркалом і запитає у свого відображення, як йому за п’ять років від рядового матроса вдалося стати капітаном першого рангу, що прирівнюється до звання полковника у сухопутних військах? Виникає слушне запитання: як за такий короткий термін вдалося досягти такого висого звання?
КОМУНІСТИЧНИЙ «РАЙ» НА ЗЕМЛІ…
Не наводитиму для прикладу архівних документів, розсекречених КДБ-ФСБ-СБУ, на яких стоять підписи як Ульянова-Леніна, так і його послідовників.
Я вже неодноразово дещо висвітлював у статтях у минулі роки.
А ті документи — річ уперта, не вигадка. Вони свідки тих звірств, що чинила радянська влада, не шкодуючи ні дітей, ні стариків, живцем кидаючи їх у топки, спалюючи у власних будинках, виколюючи їм очі та ламаючи кістки, влаштування трьох голодоморів, зокрема, одного — ще при житті вождя пролетаріату.
Людей доводили до такого стану, що мусили їсти кору з дерев, траву, горобців, лелек (!), собак, котів, навіть власних дітей.
Комуністична партія забороняла українцям влаштовувати традиційні вечорниці, співати українських пісень. Заборонялися вінчання, поховання за ритуалами, до яких особливо шанобливі були українці. А перед Великоднем проводили спеціальні бесіди в школах і наставляли учнів, аби ті з хати повикидали ікони, не їли крашанок. Чинилися облави. Ходила навіть приказка: «Приїхало «гепеу» — поховалися в кропиву!»
Селян примусово зганяли в колгоспи, щоб вони не знали своїх земляних меж. Хто в них вступав, хто втікав. Шукали їжу, вмирали, вкриваючи дороги своїми трупами.
Після жовтневого перевороту комуністи, підступно захопивши владу, почали мечем, вогнем і обманом стягувати в єдине ціле частини російської імперії. Комуністи почали боротьбу з українським урядом, агресивно поклавши початок тривалій, кривавій громадянській війні. Українську націю обсіли вампіри. Це не просто був терор, а безперервний терор проти українства, проти так званого «куркульства» як елітного прошарку селянства, проти української мови, церкви, української державності.
Ленін збагачував «революційний» словник такими термінами: «с беспощадной решительностью», «с беспощадной суровостью», «образцово-беспощадным» і т.д. Тому терор для комуністів був повною свободою зі зброєю в руках «без суда и следствия» розкуркулювати, русифікувати, розстрілювати, гноїти у таборах і сибірах.
Штучний голод — найстрахітливіший злочин комуністів проти української нації. Він був спланований і реалізований ВКП(б). Перші кроки «совєцької» влади в Україні почалися з руйнування архітектурних пам’яток, грабунків, знищення музеїв та архівів, убивства багатьох українських культурно-громадських діячів. У 30-х роках минулого століття комуністи знищили цвіт української нації: вчителів, краєзнавців, священиків, науковців, письменників, художників, музикантів. Узурпатори навіть убивали сліпих кобзарів. Їх, зібравши на з’їзд у Харкові, після відкриття і привітань, посадили до ешелону і повезли на північ. Десь у безлюдному місці зупинилися, вигнали всіх кобзарів на насип і поспіхом повели до яру, загнавши по пояс у сніг, чатували доти, доки всі не замерзли.
Відправляли культурну еліту за грати і в табори практично до того часу, поки Україна не стала незалежною.
Отже, комунізм обіцяв створити рай на землі, а створив земне пекло. Комунізм вчив нас тортурами, концтаборами, шибеницями, розстрілами, потопленнями у воді, закопуваннями живцем у землю, дітопоїданню. Для них важливо було знищити Українську Націю. Ці злочини не мають строку давності. Ми маємо знати, як нас знищували. А знищували нас за те, що ми — Українці!
ДУМКИ З ПРИВОДУ
Та повернуся до листів. Е.Тимошенко в листі «Родом из счастливого детства…» посилається на безкоштовне навчання і медицину.
Так було. Але не завжди була належна їх якість. Але разом з тим, згадайте постійний дефіцит товарів і їх асортимент. Навіть манки не завжди можна було купити, не кажучи вже про пшоно або гречку, згущене молоко або металеві «закрутки» для банок...
Мені закидають: «живя в таком «сволочном», «крамольном» прошлом, все же он вырос, «кати» приняли его в комсомол, позволили получить образование, дали работу, жилье, т.е. путевку в дальнейшую жизнь…»
У комсомол я не вступав, туди всіх заганяли, як худобу в стійло, і ви про це добре знаєте. Про освіту я вже писав вище. Робота. Так, дали роботу. Але за ті мізерні зарплати не жив, а існував. Проте, незважаючи на все, сам давав собі раду, самотужки усього досягав у своєму житті і торував собі дорогу.
В одному із листів ідеться й про таке: «В наше советское время каждый человек мог отложить со своей зарплаты или пенсии определенную сумму денег на свой лицевой счет…»
Я, наприклад, не міг. І чи можуть наші прості пенсіонери за свою пенсію, як це роблять європейці, здійснювати круїзи по світу?
«…И куда делись эти вклады? Нам говорят, что при разделе союзного имущества, их присвоила Россия. Нет, господа демократы! Их прикарманили те, которые выстроили свои собственные дворцы и виллы…»
«Присвоила» вклади таки Росія. У 21 столітті про такі речі потрібно знати. Варто знати і про те, що саме комуністична система розвалила Радянський Союз і «прикарманивала» и «выстраивала» собі «виллы». Порівняйте «виллу» свого вождя Симоненка з моєю «виллою» як демократа?
Саме бездарна комуністична політика й призвела до краху Радянський Союз. Бо крали мільйонами (курс рубля за часів Брежнєва прирівнювався до 70 центів). Крали ешелонами. Жили приписками. А коли країну довели до ручки, то мусили оголосити так звану «перебудову». Оце і є наша історія.
Імперії і політики минають, а жертви лишаються. Вони не забуті.
МИ МАЄМО ЦЕ ЗНАТИ!
На жаль, напівмертвий комунізм ще тримає нас за горло, заважаючи економічно і політично розвиватися. Не всі українці мають чітке уявлення про реальне обличчя комунізму. Хоч комунізм на теренах України припинив існування, його залишки живі як у суспільних явищах, так і в душах багатьох людей. Уся правда, сказана сьогодні, ще не повністю ввійшла у свідомість людей. Тому є потреба повсякчас говорити правду про муки, страждання України за сім з половиною чорних десятиліть комуністичного терору, геноциду. І це треба робити доти, доки всі люди не переконаються, що всі викриття комуністичних злочинів — це правда, що комунізм є великою загрозою для майбутнього всіх людей на землі. Це потрібно робити доти, поки світова громадськість не проведе міжнародний суд і не заборонить комунізм як злочинну ідеологію і практику.
Зрештою, наше суспільство розвивається, поступово повертається до своєї історичної самобутності. Імперій вічних не буває, на їх місце приходять інші устрої життя, і вони диктують свої правила. Це не моя забаганка. Цього вимагає час. Сподіваюся, що Україна таки стане багатою, процвітаючою країною. І я хочу їй тільки добра.
Чи ви, шановні мої опоненти, не українці?..

Від редакції: Шановні читачі, з приводу цієї теми «Звягель» друкує різні, часом діаметрально протилежні, думки. Втім, демократизм у роботі нашого редакційного колективу не означає, що окремі дописувачі мають право висловлюватися у неприпустимо різкому тоні, переходячи на особистості. Зрештою, Микола Марусяк, у якому дехто побачив «найбільше зло», — наш колега, котрий, по-перше, мав сміливість висловити власну думку (адекватно оцінюючи супротив, який вона викличе), а по-друге, не можна ігнорувати того факту, що схожої думки дотримуються багато городян. Про це, зокрема, читайте у наступному номері «Звягеля».
Тож люди, котрі дозволяють собі вислови на кшталт «чёрный рот тоже бывает и у собак, и у кошек», даючи поради Миколі Романовичу подивитися у дзеркало, не повинні забувати про елементарну етику. Як і про те, що у комуністичні часи подібні дискусії у пресі апріорі не були би можливі. До того ж, не Марусяк ініцюював питання. Представники влади погодилися, що ця тема давно «на часі» (про це йшлося у попередніх статтях газети). Тож просимо прихильників різних точок зору зберігати толерантність і пам’ятати, що ми усі — одна громада.