Новоград-Волинський — півтора сторіччя тому

У 1867 році детальні повідомлення про наше місто, назва якого раніше згадувалася лише епізодично, з’являються одразу в трьох друкованих виданнях: енциклопедичному словнику П.Семенова («Географическо-статистический словарь Российской империи», т.III), житомирській газеті «Волынские губернские ведомости» та газеті «Киевлянин». Якщо перший з них містить переважно статистичні відомості про місто, а у великій статті В.Г.Пероговського «Историческое и статистическое описание города Новоградволынска» («Волынские губернские ведомости» від 4 квітня 1867 р.) мова йде про його історію до приєднання до складу Російської імперії, то кореспонденція В.Персидської «Из Новоградволынска» («Киевлянин» від 25 лютого 1867 р.) відображає, перш за все, особливості забудови міста, заняття і побут його населення.
Тодішній Новоград-Волинський кореспондентка поділяє на стару і нову частини. Старе місто, розташоване біля лівого берега ріки Случ, виглядало непривабливо: «улицы чрезвычайно узкие и кривые, дома очень незавидные...» Тут, в районі базарної площі (нині — площа Лесі Українки), знаходилися міська дума, гауптвахта, військовий лазарет, нова і стара церкви, костьол і повітове казначейство, а також численні лавки і бойня. Останню віддаляли від міської думи якісь 30 чи 40 кроків, що, на думку Персидської, могло становити небезпеку для городян під час епідемії холери.
Повну протилежність старому місту становила його нова частина, яка виникла у 50-х і 60-х роках ХІХ ст. вздовж Києво-Брестського шосе (переважно в районі сучасних вулиць Соборності та Шевченка). Вона починалася за мостом, від шлагбаума, і закінчувалася біля кінної поштової станції (комплекс будинків по вул.Шевченка навпроти автовокзалу). «На этом протяжении (около 2 вёрст) находятся все лучшие дома, довольно просторные и красивые, — пише Персидська. — Тут же и лучшие лавки и, наконец, присутственные места, из которых — письменная почта, уездный суд и полицейское управление — помещаются в очень больших домах.» У цій самій частині знаходилися міська лікарня (займала невелике приміщення) і два готелі.
На той час лівий і правий береги ріки Случ вже сполучав дерев’яний шосейний міст, обнесений з обох сторін красивими чавунними гратами. Висота його над рівнем води становила близько п’яти сажнів. Ще декілька років тому сполучення між берегами здійснювалося за допомогою порому. Але тепер він був остаточно зруйнований. Сильне враження на Персидську справили краєвиди Случі: «Мне не приходилось видеть ни в Малороссии, ни на Украине другой реки, столь причудливой и столь свое­образной роскошными видами, как Случь от Новоградволынска и до м.Городницы».
У кореспонденції наводяться офіційні дані 1866 р. про розміри Новограда-Волинського та його населення. Місту належало всього 5338 десятин земель. До його складу входило також нинішнє село Сусли, що вважалося тоді передмістям. Загальна кількість населення Новограда-Волинського (включаючи Сусли) становила 8488 жителів. Конфесійний склад населення був таким: православні — 3562, католики — 1017, лютерани — 11, старообрядці («розкольники») — 76, мусульмани — 6, євреї — 3816 душ. За рік тут народилося 266 і померло 505 чоловік. При цьому смертність серед євреїв (315) майже вдвічі перевищувала аналогічний показник серед православних (173). Цей феномен Персидська пов’язує з антисанітарними умовами життя єврейського населення, яке було зосереджено в центрі міста, поблизу лавок: «Дома их тесно застроены, необыкновенно грязны, без дворов, помойных ям, почему все нечистоты выливаются на улицы».
На свій подив, Персидська зустріла в місті значну кількість вихідців з російської глибинки — старовірів-безпопівців, яких тут звичайно називали «кацапами». Двоє з них тримали досить багаті лавки з московськими і тульськими виробами, інші займалися хліборобством, городництвом, теслярством, продажем льону і молочних продуктів. Жили вони на околицях міста. Їхні хати як зовні, так і всередині були надзвичайно чистими.
Кореспондентка згадує також німецьких колоністів, котрі мешкали у навколишніх поселеннях. Деякі з них розповіли їй, що прибули сюди з Царства Польського через дорожнечу дров, сіна та інших продуктів, які в Новограді-Волинському були дуже дешевими (сажень дров коштував 5 карбованців). Німці займалися землеробством, перевезенням дров у місті, виробляли полотно і грубі шерстяні тканини, сир і масло відмінної якості. Масло вони продавали в місті: влітку — по 9, а взимку — по 15 копійок за фунт. «Вообще, — пише Персидська, — колонисты эти трудолюбивы и честны; женщины отличаются необыкновенной чистоплотностью и строгой нравственностью».
Православні жителі міста, які названі у кореспонденції росіянами (хоча насправді — це українці), займалися хліборобством, городництвом, садівництвом і торгівлею. На погляд Персидської, тут залишилося ще багато польського: у розмовній мові місцевого населення, а також у народних піснях зустрічаються польські слова; досі користуються застарілими мірами — ліктем і корцем, незважаючи на їхнє офіційне скасування. Чимало здивував її поширений серед тутешніх селян і міщан звичай цілувати руку на ознаку глибокої поваги, що був впроваджений, на думку кореспондентки, польським панством. «Они даже как бы обижаются, — пише вона, — если вы невольно отрываете руку в ту минуту, когда её хотят поцеловать». Персидська визнає, що ставлення до росіян тут, як і скрізь, недоброзичливе. Як доказ, вона наводить випадок з однією молодою полькою, яка шукала роботу в будинку російського чиновника, але знайомі польські дами всіляко прагнули відмовити її від цього наміру. Інша полька, з якою познайомилася кореспондентка, у розмові з нею підкреслювала, що залишається католичкою, але не може вважати себе справжньою полькою, поки немає польської держави.
Серед промислових підприємств Новограда-Волинського згадуються тютюнова фабрика, 4 шкіряні заводи і цегельня. В місті нараховувалося 220 ремісників. Влаштовувалися протягом року хрещенський, троїцький, петропавлівський, преображенський і дмитрівський ярмарки. Найбільший торговий обіг мав останній з них, що проводився 26 жовтня, тобто після збору врожаю. Персидська відзначає високі ціни на житнє борошно (65 коп. за пуд) і пояснює це монополізацією торгівлі єврейськими купцями, яких у місті нараховувалось 368 (із загальної кількості 371). Товари вони отримували переважно з Варшави і Бердичева, деякі — з Бродів. Незважаючи на те, що привіз із Бродів здійснювався, швидше за все, контрабандним шляхом, галантерейні й мануфактурні вироби в Новограді-Волинському були досить дорогими.
На відміну від міст Полтавської та Київської губерній, де по суботах і в святкові дні натовпи жебраків ходили по хатах просити милостиню, у Новограді-Волинському це явище майже не спостерігалося. Більш як за півроку перебування в місті до квартири кореспондентки приходили лише лічені жебраки. Єврейська громада міста утримувала богодільню за рахунок прибутків з так званого коробочного збору (600 крб. на рік), і тому Персидська жодного разу не зустріла тут єврея, який жебракував. Проте вона була неприємно здивована, коли побачила німецьких колоністів, серед яких були здорові парубки 16-20 років, котрі просили милостиню. Батьки скаржилися їй, що розорилися під час польського повстання.
Культурне життя міста виглядало надзвичайно безбарвним. Ні клубів, ні аматорських вистав, ані вечорів, де могла б зібратися місцева інтелігенція, тут не було. Персидська пояснює це відсутністю спільних інтересів у городян, розділених на дрібні групи. Навіть міський сад (парк) влітку нерідко залишався порожнім. Зате людно було в одному з готелів, що був на утриманні єврея, де щовечора грала в більярд новоград-волинська молодь. Тут також обмінювалися думками, дізнавалися всілякі міські новини та плітки, які звичайно переповідала дочка власника готелю.
У 1866 році в Новограді-Волинському відкрилася російська бібліотека, яка знаходилася в приміщенні повітового суду. Нею керували повітовий суддя (тоді цю посаду займав згадуваний вище Василь Гнатович Пероговський) і один із столоначальників. За рахунок пожертвувань тутешніх чиновників виписували періодичні видання: «Северная Почта», «Киевлянин», «Русский Инвалид», «Современник», «Отечественные Записки», «Русский Вестник», «Вестник Европы» і «Вестник Западной России». Всього у бібліотеці нараховувалося близько 400 книг, але на той час серед них ще не було творів російських класиків. Частину літератури подарували місцеві посадовці. Послугами бібліотеки користувалися лише 24 особи. Серед них були мирові посередники, акцизні чиновники, російський купець, польський поміщик, рабин, а також дрібні чиновники суду, поліції та казначейства. На початку 1867 р. плата за читання становила 5 коп. на добу, 33 коп. на місяць і 4 крб. на рік.
Так виглядало наше місто очима кореспондентки «Киевлянина» напередодні приїзду сюди родини Косачів.