Походеньки президентського охоронця

Ранок був похмурий. Як надворі, так і в оселі Лузаїв.
За вікном другий день періщив дощ. Падав на березневий сніг, від чого той швидко танув, зникав просто на очах.
А в хаті Лузаїв — перепалка.
— Що снідатимемо? — гримів каструлями Іван на кухні.
Людмила, сплівши руки на грудях, стояла у дверях.
— І тобі після вчорашнього снідати хочеться? — вколола.
— Хочеться, — буркнув чоловік. — Чи в тебе є чим здоров’я поправити?
— Звідки? Ти ж усе пови­жлуктував. Усюди понаходиш, де не сховай. Хочеш, зроблю бутерброд, чаю заварю. Сніданок буде пізніше.
— Пізні-іше…
— Якби дав цю ніч по-людськи поспати, то й снідав би раніше. То приготувати щось на скору руку?
— Вже перехотілося. Голова болить.
— Ну й де так учора нализався?
— Однокласника зустрів. Років десять не бачилися. Офіцером він. Говорив, що ніби служить в охороні при президентові.
— Невже?!
— Еге ж.
— Я його знаю?
— Юрко Тополя.
— Щось не пригадую такого.
— Зрозуміла річ. Ти була в шостому класі, а він, ну і я в тому числі, школу вже закінчували. Ех, як голова тріщить. Справді нічого немає?
— Кажу ж, що нема! — Людмила раптом подобрішала. — Збігай уже до магазину. Купи свого лікарства! А я тим часом щось приготую.

Людмила готувала пізній сніданок і на гостя не розраховувала.
— Людмило! Це мій приятель і однокласник Юрій! Юрію, це моя дружина.
— Дуже приємно!
Людмила зніяковіла, не знала куди подіти руки. То мимоволі посмикувала на собі фартух, то поправляла пасмо волосся над очима, сором’язливо поглядаючи на підтягнутого, високого, чорнявого, симпатичного гостя. Відтак, наче з осудом, мовила до чоловіка:
— Хоча б попередив, що прийдеш із гостем. Не прибрано ж...
— Не біда! — всміхаючись, відказав Юрій. — У кого не буває.
Іван заходився виставляти з пакета на стіл пляшки зі спирт­ним, ковбасу, твердий сир, креветки, копчену рибу, щось іще там.
Людмила здивовано дивилася на покупки і очима «питала» в чоловіка: за які «шиши»?
Іван непомітно кивнув убік приятеля, мовляв, він постарався.
— Ви поки посидьте біля телевізора чи просто поговоріть, а я тим часом зберу на стіл.

Після кількох чарок міцного Іван удався до розпитувань:
— А чого ти сьогодні без форми?
— Треба ж від неї трохи відпочити!
— Так, так. А от скажи, Юрко. Як там служиться? Ну, на верхах?
— Не скаржуся.
— Мабуть, важко, відповідально?
— Звичайно. Дисципліна!
— І самого керманича охороняєш?
— Ну, не так, щоб «самого»… Але буває і його. Є й інша місія.
— І яка ж?
— А це вже державна таємниця!
— Ого! А може, нам розповіси. Ми — могила!
Юрій повернув розмову в інше русло:
— Давайте ліпше вип’ємо. А те, що ми робимо, — нецікаво. Служба та й годі.
Івана ж усе одно розпирала цікавість:
— Ну, а президента хоч бачив? Ну, отак, як мене перед собою?
— Звичайно!
— А за руку вітався?
— Аякже! — козирнув Юрій, скошуючи погляд на Людмилу. А та й сама поїдала його очима.
— Може, покуримо? — запропонував Іван.
— Я ж не курю, — смикнув плечима Юрій.
— Ага, вчора говорив. Забув. А я піду посмалю. На ганок.

Івана наче струмом пронизало. Його зір чітко зафіксував рух, той рух, як Юрій різко відсмикнув свою руку з коліна Людмили, коли він увійшов до кухні. А вона… А вона, очевидячки, ще перебувала в ейфорії інтимних солодких доторків офіцера-красеня. Відвалилася на спинку стільчика і якось кумедно відмахнулася:
— Фу, як накурився!
Іван сів за стіл.
— Ну що, наллємо, — мовив з притиском. І ніби жартома, додав. — А то скисне!
— Давай я, — колишній однокласник перехопив пляшку з оковитою. — Під таку закусочку не гріх і випити! А тост цей за… за господаря дому! І, звичайно, за його господиню!
Іван зловив і цей погляд приятеля. «Клеїться, свинота! — напружено подумав. — Навіть не зважає на мене! Йому що, там баб бракує?»
А Людмила, мов той соловей, защебетала:
— Давайте, хлопчики! Пийте, закушуйте! Я ще підсиплю! Аж співати хочеться!
І все позиркувала на гостя.
Терпець у Івана лопнув.
— Юрко, мабуть, тобі пора.
Той вирячився.
— Чого раптом?
— Ану вийдемо!
— Не зрозумів. Куди?
— Пішли, кажу!
— Хм… Пішли.

Почувши за стінкою якусь метушню і брязкіт чи то порожніх відер, чи то чогось іншого, Людмила вибігла на ганок. Чоловіки качалися по долівці, і, важко посапуючи, тримали один одного за грудки.
— Ви що, подуріли?! — зарепетувала жінка.
Та сильнішу стать годі було спинити.
Кинулася їх роздіймати.
Чоловіки наче розійшлися, але за хвилю, мов півні, знову зіткнулися лобами.
Бачачи, що підготовленого до рукопашного бою Юрія не подолати, Іван схопив табуретку і хотів нею вгамувати норовистого ловеласа. Але колишній однокласник хвацько перехопив домашній атрибут і опустив його на голову господаря будинку.
Іван на якусь мить застиг, а відтак, труснувши головою, повалився на підлогу.
— Ти його вбив? — вичавила Людмила.
— Вибач. Вечір не вдався. Не думав, що він у тебе такий ревнивий, — відказав гість у відповідь і ступив до хвіртки.

До тями Івана привели медики, котрих викликала Людмила. Перев’язали йому рану на голові і доправили до лікарні. Цього ж дня Іван повернувся додому. Мовчав, мов удав. Дружині про її амурні вихватки не згадував.
А так званим «президентським охоронцем» зайнялися правоохоронці. Досить швидко з’ясувалося, що Юрій ніякого відношення до тієї служби, якою вихвалявся, не має. Просто військовий офіцер і служить в одній із танкових частин. Тепер на нього чекає суд.