«Міни» на городі

Весна…
Тітка Василина посадила розсаду капусти. Прополює її, поливає, підгортає.
А одного ранку на грядці помітила, як вона про себе визначила, «міни».
«Хто?! — спаленіла Василина. — Приб’ю! На мою капусточку! Ах ви ж!...»
Таки підстерегла. Сусідський собака внадився.
І рейвах зняла:
— Ганька!.. Ганька!.. Ганька!..
— Не «Ганька», а Ганна! — встромила руки в боки сусідка, котра ніби з неба впала.
Тітка Василина сіпнулася і, про всяк випадок перехрестившись, пішла в наступ:
— Ганька…
— Ганна, кажу!
— Га-га… Тьху! Коротше, так. Твій клоп…
— Це хто такий?
— Собака твій!
— Його звуть Робін!
— Мені до якогось місця, як його звуть! Він кладе!
— Що робить?
— Ось! — тітка Василина тицьнула пальцем у невеличку купку, залишену собакою. — Це його робота!
Тітка Ганна шиконула знаннями юриспруденції:
— У вас і докази є? Може, відбитки лап зняли? Експертизу в лабораторії провели? Слідчі задіяні у справі?
— Ти мені баки не забивай своїми штучками! Я бачила, що він гадить. Тільки ось злапати його не встигла. Он через дірку в паркані пролазить. Ніби йому свого городу мало! А-ааааа! Здогадуюся. Це ти його навчила, щоб мені насолити!
— Тю! Та за що це?
— А просто так!
— Я ще з глузду не з’їхала, слава Богу, щоб грішити.
— Ти диви, просто німб на голові росте! Коротше, так. Якщо твій Робот…
— Робін!
— …Якщо твоя потвора…
— Собачка!
— Якщо твоя с-с-с-ссссссука…
— Хлопчик!
— …Якщо твій хлоп і далі топтатиме мені капусту і…
— Та наче ціла.
— Ганька…
— Ганна!
— Приб’ю!
— Кого?
— Рубіка твого!..

— Ганька!
— Чого ревеш, як гребля на Случі!
— Кладе! Роб твій!
— Забийте дірку.
— А ви чого не заб’єте?
— Штахет немає.
— Затуліть чим-небудь.
— Ось і затуліть. Паркан ваш. І чого його так хвилюватися? Капуста ціла. Робін її підгодовує поживними речовинами. Краща виросте.
— А чому він не годує свою капусту?
— Бо свою вже підгодував.
— Ганька!
— Ганна!..

Затулена шматком шиферу дірка в паркані тіткою Василиною бажаних результатів не принесла. Той клятий «клоп» підрив дірку під загорожею і продовжував ходити на капусту.
«Як пить дай, навчила! От зміюка!» — палала вогнем Василина.
Хотіла якось навернути того псюку під час чергового його візиту на грядку, та марно. Малий гаспид — проворний. Мов той щур, пірнає під штахетник. Спробуй дістань його. Та ще коли навчений шкодити і вчасно, під «шухер», передислоковуватися на свою територію.
А одного дня, не витримавши, Василина взяла лопату і Робінові «добрива» поперекидала на сусідчин город.
— Ось нехай твоя капуста і росте! Така, як моє, це… добро нижче талії!

Ранок. Василина, вмостивши руки на паркані, наче взірець доброти:
— Ганно, здрастуй! Пораєшся?
— Егеж, сусідко, — і та чемно відказує. — Робіна годувала.
— А твій, Ганно, кобеляка вже ж по-слонячому ходить! Мов той бегемот!
Ганні пальця в рот не клади:
— Так слони походили чи бегемоти?
— Роб твій, Роб!
— Робін!
— Ганька!..
— Ганна!..

Осінь. Люди на городах. І Василина також. Дивиться на свою капусту. Дивиться на сусідчину білоголову. Мліє від злості.
«Ти диви! І справді, в неї поросла, як… як…»
На городі з’явилася Ганна.
Василина — сама доброта:
— Сусідонько, добрий день!
Ганна дивується:
— Це що, ангели хату перелетіли?
— Як поживаєш? Як твій Робін?
— Та слава Богу!
— Хай твій собачка бігає. Я всі дірки в паркані повідкривала. Хороший песик. Маленький, що він там потопче. Хай ходить.
Помирилися сусідки.
Та ненадовго. Після того, як завели курей. Птиця ж дурна, летить, куди бачить. І знову почалося:
— Ганька!
— Ганна!
— Я твоїм курям, Ганночко, голови повідкручую!
— А я твоїм!
— Ганька!
— Ганна!..