Перед хлібом твоїм, Україно, присягаюся: не завинив!..

Щирі слова-зізнання неповторного співця рідного краю Юрія Івановича Ковальського спонукають задуматися над смислом і свого життя, вдумливо відповісти на поставлене ним же питання: «Чого ми тут, на цій землі?». Його творчість, ніби діамантова намистинка на величезному разку нашої рідної багатогранної мови, — це ясність і простота, що зцілює людину до морального удосконалення. Наповню­ючись його поезією, збагачуєш себе вічними моральними цінностями, якими вона напоєна.
Він працював над тим, щоб у читача розквітало почуття любові до свого рідного, всеукраїнського, до рідної історії, мови, культури, щоб ми плекали квіти почуттів своєї душі. На мою думку, він не перестає бути земним, не втрачає зв’язку із сьогоденням. Поезія Юрія Ковальського завжди знайде дорогу до читача і матиме народне визнання. Виразно чуємо її мотиви в сьогоденні, бо оспівував те, що було для нього найдорожчим.
Гордись своїм древлянським родом,
Щоб з українським будь народом.
Ми родом красним виповнюємо звягельський дім.
Поет Юрій Ковальський прийшов до нас чесно, надійно, надовго, прийшов, щоб не розлучатися з читачем. Поезія живе, їй відкритий шлях до наших сердець.
Б’ється серце в грудях нещемне.
Світлу мрію на люди несу.
…Я родом своїм розмаїтим горджуся…
У травневому цвітінні природи, 1 травня, Юрію Івановичу Ковальському виповнилося б 75 років. «Я рідною землею юнюсь, то завжди на серці май! Закохано кохаюся, інакше б жить не смів. Вставай, оновлюйся, розбрунюйсь! Життя уповені вдихай!».
Саме тому від його творчості йде якесь незвичайно особливе тепло світла. Поезія сходить на душу, як весна своєю джерельною чистотою, і ти переймаєшся її дивовижною розкішшю і розумієш: це моє, я теж так думаю. Він настільки геніально висловлює людські почуття у формі вірша, що з ним погоджуєшся, віриш його почуттям, які передаються тобі. Вважаю, геніальність його неповторності, вона, поезія, піднімає читача на вищий щабель людяності.
Над очима купол неба,
Піснею розмитий.
Рідна земле, я для тебе
Так лишуся жити.
Народне життя — джерело, яке ніколи не пересихало і до якого щоразу припадав спрагло, благовійно. Його душа постійно прагнула до того, де вирувало життя, близько переймався тим, чим живе країна. Знов і знов намагався осягнути пережите, глибше вмислитися у нього, знайти свої оцінки власних вчинків, оцінки подій і людей, з якими зводила доля. Завжди носив у собі живі відблиски тих літ (підстави до таких висновків у спогадах рідних, близьких, друзів, колег, вони підтверджують, яким глибоко змістовним був поет). Юрій Іванович добре знав народний біль, пронизливий біль, яким було сповнене дитинство і юність та подальше життя. Це була людина із святинями в душі, надзвичайно сильною і надійною у відданості справжньому достойному і високому. Звідси поезії, зігріті душею пережитого. Пробиваючись крізь труднощі і нестатки воєнних і повоєнних літ, у праці формував себе, свою душу, свою особливість. У цьому він гідний подиву. Без гніву переосмислював, шукав свого прозріння, звинувачень ні на кого не висловлював, шукав у собі свого переосмислення.
Вийшов з партії, ніби з хати,
Потоптався востаннє в сінях
І посунув притули шукати,
Як слякота осіння.
Вийшов. Накінець таки вийшов,
Ніби камінь одліг, ні — брила одвалилася.
Ось такий пошук свого пізнання притаманний старшому поколінню. Тут не повинно бути ніяких чвар, будь-якої фальші між людьми, бо мета єдина і єдиний народ, якому треба чесно служити. Слово поета предметне і принципове про важливі проблеми — критична думка його справедлива, пропущена крізь горнило душі, крізь творчу уяву митця.
В казні — ні шляга, до нитки
Обібрано робочий люд,
Насущний хліб і той — не збитки,
В пошані гендель, а не труд.
І як заповіт линуть слова: «Думи українців хай світлими будуть. Труди українців хай чесними будуть. Землі України хай щедрими будуть. Води України хай чистими будуть».
Мені надзвичайно імпонує така позиція в тому, що не сухим тріскучим патріотизмом мітингувати, перекреслювати огульно все, чим жив народ. Варто галасу менше, а більше сумлінної праці.
Буває час, коли перед тобою
Все пережите пропливе,
Зачепить згадка за живе.
Й тоді нема в душі спокою.
Коли б назад вернуть змогла,
Але понищено мости.
Вони тобі вже не належать.
Як би не змінювалися ритми доби, незмінною для нього лишалася безмежна любов до свого народу: «…Найпалкіш люблю людину». Чистим голосом серця, допитливим розумом зреалізував своє життя найдостойнішим чином і залишив нам нетлінні скарби свого творчого горіння. Він — людинолюбний поет, невіддільний від свого рідного краю, звідси і коріння його неповторної поезії. Усе ним мовлене викликає довір’я, симпатію, воно без будь-якої пози, манірності, самозамилування. Все це не для нього, повністю позбавлений надмірної самовпевненості, величальності. І ще, вважаю, особливо важливо цінним — відсутність національної обмеженості з широким поглядом на світ: «Божевільних схопіте за руку, що до болю людського німі. Подати руку — кожен бо спроможе! Ось чим займатись, чим жити нам треба, малим і великим, щоб і Вітчизні й собі ми хоч трохи могли прислужитись». Не розчварювати людей, не протиставляти когось комусь, а у всій величі свого ймення Людина осягнула силу єдності загальнолюдських цінностей.
Його ерудиція у поєднанні з винятковим трудолюбством, класичною простотою і скромністю, життєвою мудрістю, природним талантом і стали перепусткою у храм поезії в усій чистоті помислів і устремлінь. Напевне, кожен із нас, беручись за якусь справу, задумується: що спонукає мене до цього? Кому адресується моє слово, моя справа?
Природою поету дано великий дар користуватися рідним словом. Він робить це майстерно, леліє його цвіт, виявляючи красу і життєву силу рідного слова, дає відповідь тим, хто зневажає, зрікається і цурається рідної мови, запашної і співучої, сповненої музики і чарівності, життєвої правдивості й поетичності.
Вірші! Душа у вас щира,
Серце схвильоване б’ється.
Хай же вам доля щаслива
Навіки-вічні всміхнеться.

Вірші! Без вас я не можу
Кроку ступить на землі.
Висока вимогливість до себе, винятково серйозне ставлення до своєї творчості, журналістики, як і в цілому до роботи. Напевне, тому ніколи не поспішав з виданням своїх творів, друкувалися твори на сторінках місцевої газети.
Юрій Ковальський — поет, ще одна постать, що прославила рідний край. Впевнена, що читач переконаний, як і мої переконання, що поетове слово живе, яке напоєне правдою, живою образністю, дихає щирістю і силою почуття.
Тож припадаймо до чистого джерела духовності.
Він казав, що щастя — це жити.
Був поет на землі, та в пам’ять пішов…
Був поет! Ні! Він завжди із нами!
Його слово величне, як шелест дібров,
Як Вкраїна розквітла садами!
(Лариса Герус)