Життя коротке — треба робити добро!

15 ТРАВНЯ — МІЖНАРОДНИЙ ДЕНЬ СІМ’Ї
Життя, як пазли — не завжди складається легко. Іноді від одного рішення може залежати уся подальша доля людини. Так сталося у житті дівчинки Валерії, котра з шести років опинилася в інтернаті і рано втратила батьків. Рятівним пазлом у картині її юного життя стало рішення людей, котрі взяли Леру на виховання, створивши прийомну сім’ю. У міському центрі соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді (МЦСССДМ) родину Маліновських називають благополучною і порядною, а рівно чотири роки тому, завдяки цій родині, у нашому місті стало на одну сироту менше. Разом з мамою і татом у неї з’явилися ще й брат і сестра! Сьогодні тепло сердець усіх цих чуйних людей поєдналося у одне велике родинне вогнище. Як складається спільне життя — про це наша розмова з берегинею прийомної сім’ї Ніною МАЛІНОВСЬКОЮ.
— Ніно Павлівно, ви своїм прикладом засвідчуєте, що цей світ не такий вже бездушний і жорстокий, як де­хто вважає. А як далося вам рішення взяти у сім’ю по суті чужу дитину?
— Ви знаєте, Валерія не була нам чужою, вона з батьками жила у будинку навпроти нашого, тож ми були добре знайомі з їхньою історією. Сім’я випивала, дівчинка навчалася в інтернаті. Вдома не було що їсти — лише сіль і вода, навіть хліб не завжди був. Взимку не топили. Я прийду, дрова принесу, насварю батьків, що вони знов напідпитку… А серце стискалося: за що дитина страждає? За декілька років від горілки померли батьки, тітка, а Валерія та її двоюрідна сестра залишилися напризволяще. Обидві були у нас частими гостями, старша дівчинка-сестра практично жила у нас, ми їй одяг давали, годували, до школи збирали. Згодом дівчинку забрав тато у інше місто. Вона і зараз приїжджає до нас, як додому. Каже: «Дякую, що ви у мене є». А Валерію ми одностайно вирішили забрати з інтернату, щоб її доля склалася якнайкраще — де двоє дітей, там і троє.
— Напевно, тому що ви були знайомі довгий час, період адаптації проходив легше?
— Валерія одразу нас із чоловіком назвала «мама» і «тато». Вона дуже добра, позитивна, комунікабельна, не конфліктна. Скажеш щось зробити — поморщиться, але зробить. Навіть, якщо провинилася, то пригорнеться, наче лисичка, — як тоді сердитися? А як усміхнеться, то як її не любити? Ми одразу сказали: ти не гість тут і не квартирант, ти тут — господиня. Тепер усе будемо робити разом.
— Як близькі прийняли нового члена сім’ї?
— Усі прийняли гарно. У нас так заведено — треба, отже, так і буде. Ми любимо збиратися, посміятися, пожартувати, нам добре разом. Зараз чекаємо батька із заробітків. Разом організовуємо дозвілля, походи на природу, гриби, рибалку.
— У кожній сім’ї дитина звикає до життя у певних умовах. Вам складно було пристосуватися один до одного?
— Складно у тому плані, що дівчинка не знала багато з того, що знають і уміють її однолітки: що цукор у чаї треба розмішувати, що є правила гігієни, що треба ліжко застеляти, прибирати за собою зі столу. Усе на ній «горіло», нічого не берегла з одягу. Перший раз, як варила нам картоплю, то не помила її…
Але вона була готова навчатися і пізнавати цей світ з чистого аркуша. Тому зараз те, якою вона є, і те, якою була, — це небо і земля. Тепер Лера — наша помічниця і по дому, і по господарству, і розрадниця, і друг, і донька, як рідна сестра для наших дітей. Вони усе разом роблять. Пригадую, прийшла зі школи після уроків втомлена, а вони мені борщ варять із сином. Такі горді були, що вдався… Сина, до речі, звати Валерій, як і прийомну доньку (сміється — авт.).
— Скільки часу і сил забрав процес підготовки документів до прийомного батьківства?
— Це тривалий і складний процес. Треба було їздити у Житомир, пройти курси прийомних батьків, зібрати безліч довідок. Був момент, коли хотілося все кинути. Але коли довели справу до кінця, то одразу дитину забрали, ще до рішення виконкому.
— Напевно, не раз чули слова «доброзичливців» про те, що зробили цей вчинок заради якихось меркантильних інтересів?
— Так, чули, що усе це ми зробили заради грошей, бо дитина під опікою отримує щомісячну державну допомогу. Я в такому випадку відповідаю, що в інтернаті дуже багато дітей, тож у кожного є можливість піти і забрати бодай одну дитину. Багато бажаючих? Для нас головне, щоб наша дитина стала щасливішою. Знаєте, життя таке коротке, треба робити добро. Може, і Валерія колись комусь допоможе. А гроші надходять дитині на особистий рахунок, щоб у майбутньому їй було з чого починати самостійне життя. Батьківську хату ми теж переоформили на дівчат — Валерію та її двоюрідну сестру.
— Якось відрізняються емоції по відношенню до усіх трьох дітей?
— Ні, абсолютно. Лера стала частинкою душі. Її довго нема, то ми сумуємо. Вона була в «Артеку», їздила в Італію, а ми не могли дочекатися, коли повернеться. Я ніколи не розділяла не лише дітей, а й взагалі людей на своїх і чужих. Навіть на кладовище ми ходимо однаково і до наших рідних, і до Лериних. І з першою сім’єю мого чоловіка у нас хороші відносини, його діти росли з нашими.
— Ви працюєте вчителем у школі, де навчається донька. Як правило, мама-вчитель до своєї дитини більш вимоглива. А як у вашому випадку?
— Звісно, переживаю за її навчання, але вона гарно вчиться — третя за рейтингом у класі. Крім того, вона — староста, на дошці пошани є її фотографія, як активної учениці. До неї тягнуться діти, вона завжди усміхнена, радісна, у неї море друзів. Добре знає англійську та італійську мови, хоче стати педагогом. Дуже приємно, що бере приклад в усьому зі старшої доньки Зіни — вони зовнішньо схожі, мають спільні захоплення. А ще Валерія каже: «Мамо, подивись, як я на тата схожа! У мене навіть вії такі, як у нього». Кажу: «Це ж добре!» (сміється — авт.).
— Що скажете тим, хто боїться брати дітей під опіку чи усиновлювати їх через те, що вони, мовляв, можуть успадкувати «небажані» гени?
— Усе залежить від оточення. Погодьтеся, не раз буває, що дитина з хорошої сім’ї потрапляє у халепу, псуючи собі і рідним життя. Все тому, що потрапила під поганий вплив, у якусь непотрібну компанію… От і батьки Лери жили свого часу у Житомирі, працювали там, а приїхали у Новоград — опинилися без роботи, в оточенні людей, схильних до випивки. І пішло-поїхало... Тому дуже важливо, коли поруч хороші люди.
— Для консультації прийомних сімей у МЦСССДМ створено клуб «Родоцвіт». Які у вас враження про клуб, побажання?
— Там чудові люди працюють, підказують нам, створили теплі, родинні стосунки, ми спілкуємось і ділимось досвідом. Особливо це важливо для тих, хто не мав дітей.
У будь-якому випадку, я рада, що усе у нашому житті сталося так, як є.
— Дякую вам за відверту розмову. Нехай щастить!
P.S. Нині у місті створено 9 прийомних сімей, в яких живуть 13 сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування. Якщо ви маєте бажання наслідувати гарний приклад і зробити добру справу, звертайтеся за телефонами: 2-07-12 (МЦСССДМ, вул. Шевченка, 31) та 2-08-91 (служба у справах дітей міської ради, вул. Замкова, 3/6).