Не треба злити «пахана»

Влетівши до хати Сергія Малюка (імена в матеріалі змінено), Олег Жижка зарепетував:
— Наших б’ють!
— Хто?!
Це запитання Сергій задав уже у дворі. Широкоплечий, міцний і швидкий на розправу, він вважався отаманом сільських хуліганів.
— Городські зовсім оборзіли! — запинаючись од бігу, бубонів Жижка. — Ті, що зерно при-
возять продавати! Колька Потапчук їм сказав, щоб не нагліли і скинули ціну, а вони йому — в пику. Я, звісно, втрутився. Ну і…
— Бачу! — всміхнувся Малюк. — Зараз розберемося. Скільки їх?
— Четверо. Треба ще когось позвати на підмогу.
— Самі впораємось! У мене про всяк випадок ось це є! — Сергій показав бутафорський пістолет. — На коліна виродків поставлю! Вибачення проситимуть!
Опинившись біля авто торговців зерном, Малюк зрозумів, що переоцінив свої можливості. Четвірка бритоголових молодиків із міста виглядала промовисто.
— Ви чого тут?! — заревів Сергій. — Думаєте, нас беззаконно можна лупцювати?! Ану-ка мордами в землю!
В якості аргументу Сергій помахав своїм пістолетом, але тільки викликав у приїжджих сміх.
Справа в тому, що Сергій свій пістолет змайстрував із дитячого револьвера. Виявилося, що бутафорією можна налякати лише селян. Міські хлопці, очевидячки, добре були ознайомлені із зовнішнім виглядом травматичних пістолетів.
— Заховай свою іграшку, поки ми її тобі кудись не засунули!
В очах Малюка помутніло. Він ринувся в бій і вже через хвилину лежав на землі, намагаючись прикрити голову руками…

Сергій вийшов із рейсового автобуса і довго, стоячи на зупинці, розгублено роззирався навколо. За вісім років рідні місця дуже змінилися. З’явилися нові будинки, кіоски, адмінбудови. Змінився і сам Сергій. Тюрма із простого хулігана зробила зека (головний біль для керівництва колонії), котрий не знав, куди подіти свою силу.
Сергій досі вважав, що був засуджений несправедливо і був злий на весь світ. Плани, які він будував у 23 роки, тепер уже були нездійсненними. Лишалось одне — йти далі по кривій стежині, на яку він колись звернув.
Сергій закрокував до села. Біля повороту на польову дорогу зупинився. Все, що трапилося тут колись, він пам’ятав до дрібниць. Після того, як його побили і відібрали бутафорський пістолет, іномарка поїхала.
Сергій же, що було духу, кинувся додому. Випивши стакан горілки, відшукав у комірчині батькову рушницю і мотнув до лісу. Мчав короткою дорогою, напереріз тим, хто його щойно образив. Коли побачив знайоме авто і зрозумів, що запізнюється, вгатив порцію дробу в бокове скло. Машина зупинилася, і із салону вивалився закривавлений пасажир.
— Ти що, зовсім здурів, хлопче?!
— Ага. Здурів! — Сергій ретельніше прицілився. — Пістолет, кажете, іграшковий?! Зате рушниця справжня!
Пролунав постріл. Чоловіка відкинуло до автівки. Чіпляючись за неї, він сповз на землю.
Дружки пораненого скрутили Сергія. Він майже не чинив опору.
А «пасажир» помер від утрати крові дорогою до лікарні. Сергій отримав строк.

Підходячи до села, Сергій побачив чоловіка з пропитим обличчям. Пройшов би поруч, якби його не гукнули.
— Серьога, ти?
— Я. А ти хто такий?
— Не признав?! — чоловік кинувся до Сергія і обійняв його. — Я ж Олег Жижка! Невже так змінився?!
— Олег, братан!
Після сумбурних обіймів Олег потягнув Сергія до Миколи Потапчука.
— А Колька як поживає? — поцікавився дорогою Сергій.
— Та не так щоби добре, — посміхнувся Жижка. — Він також сидів. Два роки.
— І що натворив?
— Дрібниця. Поїхав до міста, набухався з корешками. З п’яну тачку роззули, а менти їх уже через годину пов’язали.

Потапчук радо зустрів Сергія, поліз до шафи, витягнув стопку постільної білизни.
— Бабла, хлопці, в мене немає і не передбачається. Зате ось це на пару пляшок сивухи можна обміняти.
Двома пляшками це не закінчилося. Дуже вже знаменною подією було повернення Сергія із колонії. Гуляли тиждень. За цей час у будинку Миколи побували всі місцеві п’янички. Пішли тільки після того, як Потапчук пропив усе, що можна було пропити.
Лише ближче до вечора хмільна трійця спромоглася нашкребти на пляшку. Коли і вона спорожніла, Сергій кивнув дружкам на двері:
— Щось малувато. Тільки для старту. Збігай іще…
— Охолонь, Серьога! — розвів руками Жижка. — Куди збігати? Я і без цього в боргах, як собака в блохах!
— Ваше діло, — буркнув Сергій. — А я випити хочу і баста!
— А чого ти тут розкомандувався? — несподівано підскочив Потапчук. — Тиждень тебе на халяву поїмо. Може, досить із себе пахана корчити?
Сергій підвівся, підійшов до Миколи й ударом кулака збив його з табурету.
— Ти, падла, до кінця життя мене поїти повинен! Забув, скільки років я за тебе відтарабанив?!
Потапчук підвівся і скривив губи:
— Ти сидів сам за себе. Отримав по пиці за свою іграшкову пукалку й образився. А на ображених у нас, як відомо…
Від згадки про бутафорський пістолет Сергій просто озвірів. Черговий удар розплющив Миколин ніс і відкинув чоловіка до стінки. Сергій схопив табурет, збираючись розбити його об голову Потапчука, але тут до розборки встряв Жижка. Він перехопив Сергієву руку:
— Досить!
— І ти туди ж?! — заревів Сергій, а відтак раптом спокійно додав. — І справді. Досить. Зараз я вас, «шестьорки», убивать буду!
Удар табуретом по голові дістався Олегу Жижці. Він розтягнувся на підлозі і вив од болю.
Спроба Потапчука заступитися за друга закінчилася тим, що Сергій розбив йому голову пляшкою. Таким чином, «вирубивши» Миколу, Сергій знову взявся за Жижку. Він навіть не помітив, як Потапчук виповз із хати. Йому вдалося дістатися до сусідів, котрі і викликали міліцію.

Миколу Потапчука вдалося відкачати в реанімації. Олегові Жижці не пощастило — від отриманих численних ударів він помер, не дочекавшись лікарів. Сергій… А що Сергій, він знову помандрує туди, де Макар телят не пасе. І вже, мабуть, надовго.