Звягель чи Новоград-Волинський?

Розмови щодо перейменування (чи повернення історичної назви) Новограда-Волинського точаться вже не перший рік. Так, у 2018 році ця сама ініціативна група (яка вважає себе одноосібними хазяями міста) уже підбурювала новоград-волинців на це. Мотивація та сама — повернути місту його історичну назву. Хоча, більш правильно, треба трактувати не «історичну», а первісну назву. А яку саме? Адже місто мало назви «Возвягель», «Звяголь», «Звягель».
Трішки історії. У 1340 р. Звяголь увійшов до складу Великого князівства Литовського. Після Люблінської унії 1569 р. Правобережна Україна (а в складі Луцького повіту Волинського воєводства — і Звяголь) опинилася під владою Польщі. Відтепер місто Звяголь у документах почало йменуватися як Звягель. Після Андрусівського перемир’я (1667 р.)
Правобережна Україна (за винятком Києва) залишилася в складі Речі Посполитої, і православне населення продовжувало потерпати від чужоземних утисків. У березні 1793 р. між Росією і Прусією відбувся другий поділ Польщі. За новою угодою, до складу Російської імперії відійшли території Київщини, Поділля і значна частина Білорусі та Волині. Третій поділ Польщі, проведений Австрією, Прусією і Росією у 1795 р., остаточно затвердив Правобережну Україну і Білорусь за Росією. 5 липня 1795 р. указом Катерини ІІ місто Звягель перейменовано в Новоградволинськ і призначено губернським центром, враховуючи його зручне географічне розташування (майже в центрі губернії), що мало неабияке значення при слаборозвинутих на той час шляхах сполучення. З набуттям функцій губернського центру місто мало всі умови для економічного, соціального й культурного розвитку. Але, на жаль, не спрацювали місцеві можновладці, не оцінили і не скористалися цією унікальною історичною нагодою.
Таким чином, не можна ігнорувати факт, що й назва Новоград-Волинський (уже в сучасній інтерпретації) теж історична. Так, вона не подобається комусь, не задовольняє смаки і переконання. Але це — історія. Вона, як недолуга мати, але вона твоя, і треба її сприймати такою, як є. Тим більше, як казав поет: «У истории нет указателей: «Осторожно! Крутой поворот».
Назва «Новоград-Волинський» (трактувалася як Новий Град на Волині) не підпадає під закон про декомунізацію, у ній немає нічого компроментуючого (хіба що «причетність» Катерини ІІ, як ревної «комуністки»!). Для чого вищенаведені історичні факти? Для того, щоб збагнути, де була б і під ким Волинь, у тому числі Звягель. Так, Росія ще відтоді вважала Україну Малоросією, підкомандною нацією. Але це вже були слов’яни, а не Литва чи Польща. І боротьба за державність України вже тоді точилася і не припиняється в наш час.
А історичну назву місту, що піде у віки, дала Леся. Саме Леся Українка, яка є символом України, стала візитівкою міста, надаючи йому славу, своє обличчя, історичну цінність. Без Лесі Новоград-Волинський (а, тим більше, Звягель з його історичним минулим!) був би звичайним непомітним провінційним містечком, яких багато в Україні та світі. Саме дякуючи Лесі, Новоград-Волинський знають в Італії, Єгипті, Болгарії, Польщі, Німеччині, Грузії, де вона побувала. І на «Лесині джерела» їдуть звідусіль саме до Новограда-Волинського, а не до Звягеля. Тож, віддаючи належну повагу і пошану нашій славній землячці, уже тільки за це треба залишити нинішню назву міста. А як не пригадати, що, дякуючи нашим спортсменам (у тому числі — Олександру Дідовцю, Костянтину Сєрякову та іншим), художнім колективам МПК ім.Лесі Українки та іншим багатьом людям і підприємствам міста, про Новоград-Волинський почули в США, Канаді, Німеччині, Хорватії, Угорщині та інших країнах світу.
І не треба спекулювати тим, що в родині Косачів вживали назву «Звягель», а тим більше — не підганяти ідею про повернення «історичної» назви під ювілей поетеси. Треба враховувати, що Петро Антонович Косач прибув до Новограда-Волинського в 1866 році, тобто, минув лише 71 рік після перейменування міста. І в побуті, як і в пам’яті містян, жила стара назва. Так, як у пам’яті новоград-волинців і досі зберігаються колишні назви «Плетенка», «Конотоп», «Провалка», «Лідівський шлях», довоєнні назви «Зелені» та «Червоні».
А як бути з банером, що на в’їзді в місто: «Вас вітає Новоград-Волинський — батьківщина Лесі Українки»? Замінити на «Вас вітає Звягель — батьківщина Лесі Українки»? Але це вже буде нонсенс! Та й юридично неправильно! У метричній книзі колишньої Соборної во ім’я Преображенія церкви зберігся запис про хрещення дочки Косачів, яку названо Ларисою. А скільки новоград-волинцям довелося доводити, що Леся народилася саме в Новограді-Волинському, а не в Колодяжному!
А тепер про головне. Що дасть перейменування мешканцям міста та району? Хіба що задовольнить чиїсь амбіції. Навіщо зараз додавати місту проблем? Що зміниться разом зі зміною назви міста? Річка стане повноводнішою чи вода в ній стане чистішою? Чи зменшаться тарифи на житлово-комунальні послуги? Чи відродяться понад 10 підприємств, що зникли в місті за останні роки? Чи всі заговорять українською мовою? Чи люди стануть толерантнішими, особливо у своїх публікаціях у Фейсбуці, де часто не дотримуються рівня елементарної культури? Негатив, озлобленість ніколи не були конструктивними. Ми не вміємо слухати, а головне — чути один одного.
Потрібна громадська думка не кількох сотень людей (серед яких є такі, хто ставиться до цієї ідеї бездумно, огульно, не вдаючись у справжню історію), треба охопити якомога більшу кількість мешканців міста й району. Хоча громадська думка в наш час — це в результаті думка тих, кого і не опитували. Бо в нас демократія зараз така: обираєш те, що хочеш, а отримуєш те, що дають.
Треба змінювати не назву міста, а свідомість людей. Може, тоді не буде крадіжок металевих огорож на кладовищах та в паркових зонах, знищення історичних пам’яток, трощення могил на цвинтарях, підпалів та інших зловмисних дій. Починати треба кожному з себе. А в нас є такі приклади. Так, у мікрорайоні «Зелені» пам’ятають Віктора Полікарповича Присяжного, який ініціював будівництво бюветів питної води в мікрорайонах міста. Його ім’ям вдячні мешканці вулиці Рокоссовського назвали бювет, до будівництва якого він доклав чимало зусиль. А Петро Михайлович Лопотов — ініціатор і організатор створення стели пам’яті учасників та ветеранів війни. Саме він зібрав усі прізвища ветеранів, які проживали в «Зелених». Пам’ятають і Клару Бєлову, яка самотужки пофарбувала лавки та стояки в бюветі за свій рахунок, підмітала доріжки від містечка «Зелені» до «Променя». На запитання: «Нащо це тобі?», вона посміхалась і казала: «Щоб людям було приємно ходити по чистих вулицях». Давно немає цих небайдужих людей, а пам’ять, яку вони лишили по собі, живе в серцях мешканців містечка.
А щодо назви «Звягель», то нехай вона зберігається романтичним брендом, живе в поезії, назвах книг (як, наприклад, «Звягельський календар», «Звягельська абетка-розмальовка для дітей»), газет, кафе, фірм, спортивних команд тощо, у побутових розмовах. Як вживали цю назву Леся Українка, Михайло Обачний, Олена Пчілка та інші члени їх родини.