Під каблуком у дружини

Звичними рухами розгорнувши купу сміття, жебрак занурив руку в контейнер, намацав знайомий предмет і витягнув його. Ретельно роздивившись його у світлі ліхтарів, ошелешено зойкнув. Крадькома роззирнувся навколо, швидко сунув знахідку у візок, під купу шмаття. Ритися в контейнері вже не було сенсу.
Щасливо всміхнувшись, жебрак пішов геть. Пройти він зміг лише півсотні метрів. Позаду почулися жваві кроки і суворий чоловічий голос:
— Ей, мужик! Поверни, що взяв!
— Га?
— Поверни, що взяв!

Батьки Михайла (імена в матеріалі змінено) зайшли в тупик. Прийняти рішення щодо безпутного сина ніяк не вдавалося. Розлучившись удруге, Михайло перетворив квартиру на притон, де розважалася вся місцева «шушера». Прибуття міліції за викликом сусідів, штрафи і обіцянки стали звичною справою. Попереду маячіли сумні перспективи.
— І що нам з ним робити? — важко зітхнув батько. — Як його приструнити?
— Одружити, — відказала дружина. — Тоді заспокоїться.
— Еге, втретє? Ось ти мені скажи: що цій потворі ще потрібно? — Іван заходився згинати пальці. — Квартиру відписали, з обстановкою допомогли, два весілля по-людськи справили…
— Не ті невістки у Михайла були. Дівчата молоді, тихі. Хіба такі з ним справляться? Вона йому слово — він у відповідь два. Ледь щось не так — кулаком під око. Нашому чортеняті жінка особлива треба. Щоб у кулаці його тримала і через раз дихати дозволяла.
— Чи не Людку на увазі маєш?
— Її. А що? Так, не молода, не красуня. Якщо дасть по голові, то з плечей злетить.
— Не піде за неї.
— Куди подінеться!

— Михайло завжди знаходився під пильним наглядом батьків. Без їх опіки не робив і кроку. Тільки позитивних результатів це не приносило. Курити і випивати почав ще в школі. В армію не пішов через хворобу. Із училища, де намагався освоїти ремесло електрика, був відрахований за систематичні прогули занять.
Батько, жодного дня не просидівши без роботи, прилаштовував сина, де тільки міг. Михайло працював, але не більше півроку на одному місці. Потім слідував загул на кілька місяців і чергова спроба писати життя з нового аркуша.

Великі надії покладали на одруження сина батьки. Однак скоро після народження дитини молода дружина не витримала викрутасів чоловіка і втекла від нього.
Через чотири роки Михайло знову одружився. З тим же результатом. Щоправда, цього разу дружина виявилася хитрішою і пішла від нього без дитини. Знову — загули і запої.
На шлюб із Людмилою Михайло погодився без будь-яких заперечень, цілком упевнений у тому, що справиться і з цією проблемою. Проте, після першої п’янки, зрозумів, що потрапив у залізні руки.
Віддухопеливши чоловіка, Людмила витерла руки об фартух.
— Значить так, чоловічок. На роботу влаштуєшся, всю зарплату — додому, до копійки! Випиватимеш тільки по святах, разом зі мною. Якщо почнеш вертіти динамо, — зламаю ребра.
— Чого кричиш?
— Двічі не повторюватиму!
— Ех-хехе…

Михайлові довелося погодитися: вже досить великі були в дружини кулаки.
З тих пір Михайлове життя перетворилося на каторгу. Випивати він не перестав. Тільки тепер принесені ним пляшки доводилося ховати. То в електрощиток у під’їзді, то в поштову скриньку.
Людмила з легкістю вичислила всі «нички», сварила чоловіка, а він знаходив нові місця.

— Ти чого розсівся, як король на іменинах? — поцікавилася Людмила.
— Вже й телевізор подивитися не можна?
— Сміття винеси, потім дивись!
— От!..
— І не стогни!
Зітхнувши, Михайло схопив відро зі сміттям і поплівся на вулицю. Коли повернувся і знову всівся перед телевізором, раптом закам’янів. Із принесеної сьогодні тайкома пляшки він зробив лише кілька ковтків. А потім, дивуючись своїй винахідливості, заникав пляшку у відрі зі сміттям!
Під здивований погляд дружини він кулею вилетів із квартири. Наздогнавши жебрака, Михайло схопив його за грудки.
— Де?
— Що?
— Пляшка горілки, яку ти дві хвилини тому зі смітника витягнув!
— Ах, пляшка! — всміхнувся жебрак, упевнений у своїй правоті. — Так вона тепер моя.
— Як?! — сторопів Михайло. — Ти що мелеш, дідько вшивий?
— Нічого не мелю. У нас усе місто поділене на квадрати. Це — мій. Що в баках знаходжу — те моє. Зараз ось пляшку знайшов. Пощастило. Чим можеш довести, що пляшка твоя?
— Чим довести? Зараз доведу!
Від обурення у Михайла перехопило подих. Він затрясся і з такою силою вдарив по ненависному обличчю, що «крадій» тут-таки гепнувся задом на свій візок. Він перекинувся, і пляшка покотилася по асфальту.
Михайло на це не звернув уваги. Він був надто зайнятий. Схопивши жебрака за комір, завдав ще кілька ударів.
— Твоя… Твоя вона! — заверещав чоловік. — Забирай, тільки відпусти! Не бий!
Михайло нічого не чув. Поваливши жертву на живіт, він запечатав обличчя жебрака в асфальт. Потім ще раз. Заспокоївся лише після того, як затихли стогони.
Засунув відвойовану пляшку в кишеню. Тіло жебрака завантажив на візок і відвіз до контейнера, з якого все і почалося.
— Я тобі покажу доведення…
Новий чоловічий капець, що валявся поблизу контейнера, одразу привернув увагу оперативників. Обходячи квартири, співробітник міліції завітав до Михайла під час вранішньої сварки з дружиною.
Напередодні Михайло дуже поспішав випити «врятовану» пляшку просто в під’їзді і навіть не помітив, що повернувся в одному капці. Його він і залишив у коридорі.

Суд визнав Михайла винним у вбивстві, скоєному з особливою жорстокістю. Вирок — дев’ять років позбавлення волі.