Відставник

Семен ключем відчинив двері квартири і, не знімаючи взуття, ступив до кімнати. Він був п’яним.
Пенсіонер-відставник Олег Васильович сидів з паяльником у руках і, наспівуючи собі щось під ніс, вовтузився зі старим телевізором.
— Привіт, батьку! — Семен із посмішкою подивився на телевізор. — І є бажання колупатися із цим утилем? Двадцять перше століття надворі, нові технології, а ти…
— Ти навіщо сюди приперся? Ключа приніс — віддавай.
Семен відповів не одразу. Щоби продемонструвати свою перевагу над чоловіком у інвалідному кріслі , він закурив, зробив кілька затяжок і збив попіл у консервну бляшанку з припоєм і каніфолью.
— Розмова у мене до тебе, старий. Серйозна розмова…

Життя не балувало Олега Васильовича. Та й сам він не вибирав легких стежок. Закінчив військове училище за спеціальністю інженер-радіотехнік. Одружився. Далі були переїзди по гарнізонах колишнього Радянського Союзу. Тимчасове житло, побутова невлаштованість та різні «принадності» офіцерського життя.
Спочатку дітей не завели через постійні переїжджання, а потім — старість, хвороба в дружини. Коли вона померла, у Олега Васильовича трапився інсульт, котрий призвів до паралічу ніг. Але за два роки до виходу на пенсію він був звільнений у запас за станом здоров’я.
Прикований до інвалідного крісла відставник займався ремонтом телевізорів. Для нього це було просто хобі — пенсію він отримував пристойну, а жив скромно.
Ніяких подарунків від долі Олег Васильович не очікував, поки одного дня в його квартирі не пролунав дзвінок на дверях. Молоденька поштарка, котра принесла відставнику пенсію, була запрошена на чашку кави. Інвалід і дівчина розговорилися. Олег Васильович поскаржився на життя, а поштарка йому поспівчувала. Навіть збігала до магазину за продуктами.
Знову вона з’явилася в квартирі через два дні. Вже не у службових справах, а просто так. Прибрала в квартирі. На знак поваги Олег Васильович запросив дівчину на вечерю. За бокалом хорошого вина Марія розповіла про себе.
— З чоловіком-п’яничкою розлучилася. Слава Богу, що дітей не нажили. Зараз одна живу.
— Невесело…
Відставник і не підозрював, що правдою у розповіді симпатичної поштарки був лише спогад про квартиру. Вона ніколи не виходила заміж, а батьківських прав її лишили через пиятику.
Щоправда, останні півроку Марія спиртного не вживала, вела нормальний спосіб життя і навіть отримала роботу в одному із поштових відділень. Проте, коли із тюрми повернувся її співмешканець Сергій, знову повернулася до колишнього життя. Зек поселився в її квартирі, вимагав у неї гроші і примушував пити разом з нею.
Жінка продовжувала ходити до Олега Васильовича, однак той усе частіше помічав, що нова знайома заявляється або з «доброго» похмілля, або напідпитку.
— Що трапилося? Тебе хтось образив?
— Начальник, козел, прилипав, — ридаючи, одразу придумала «легенду» Марія. — А коли я йому відмовила, то римусив звільнитися з роботи. Тепер хоч лізь у зашморг.
— Ну, це дрібниці, — заспокоїв Олег Васильович. — Вважай, що з цього моменту ти працюєш у мене.
— Дякую… Не пошкодуєте?
— Візьми ось ключа. Сама двері відчинятимеш.
Марія почала виконувати обов’язки опікуна. Це заняття було дуже обтяжливим, а грошей відставник не шкодував. Варто було молодій жінці нагадати про матеріальні проблеми, як Олег Васильович кивав на відвижну шухляду мебелевої секції.
— Дай гаманець.
Спостережливим поглядом старий чоловік помітив, що колишня поштарка завжди мала гроші. Одного разу при черговій «попойці» він примусив Марію розповісти про джерело її доходів.

— Ну й пощастило тобі, дурепо! Таке буває раз у житті. Якщо все гарненько обмізкувати, то він на тебе свою квартиру перепише. Інвалід твій, мабуть, на ладан дихає?
— Ні. Він ще ніби міцнуватий. Тільки ноги не ходять.
— Це погано, — хитнув головою Сергій. — Ну, нічого. Спробуємо йому ратиці відкинути. А поки що дивися за ним.

Лаштувати плани Сергій міг до того часу, поки не доходив до кондиції. Потім його несло просто за течією. Вже через кілька днів він забув про квартиру інваліда і затребував у Марії грошей.
— Не можу я! Нещодавно брала!
— Зможеш!
Цього разу Марія до Олега Васильовича прийшла п’яна. Із синяком під оком. Інвалід спочатку дав прочухана колишній поштарці, а потім налив їй кілька чарок «для лікування».
Відставник обдивився молоду жінку.
— Ні, Маріє. Грошей не отримаєш, інакше зовсім переведешся. Тверезою з тобою розмовлятиму.
І тут трапилося те, чого Олег Васильович не очікував. Марія раптом кинулася до меблевої секції, витягла гаманець і втекла.
— Я на тебе заяву в міліцію напишу, — сказав у трубку. — Щоб сьогодні ключа повернула!

— І все через тебе, Сергію, — заридала Марія. — Що тепер робити?
— Не хвилюйся. Сам зі старим розберуся. Він у мене шовковим стане.
Наступного дня Сергій прийшов до відставника. Нахилився до нього і дихнув перегаром.
— Ти знаєш, що Марія — моя дружина?
— Та хоч бабуся! — Олег Васильович поклав на стіл паяльник і відштовхнув Сергія. — Іди геть! Щоб я ні Марії, ні тебе більше в себе не бачив. Зустрінемося в міліції.
— В міліції?
— Так.
— Ти чого, старий, зовсім оборзів? Якщо заяву напишеш, — ми також накатаємо.
— Про що?
— Що ти Марію згвалтував. Що, злякався?
— Пишіть. Хто вам повірить? — хмикнув інвалід. — А ось крадіжка і погрози — інша справа.
— Як знаєш, — прошипів Сергій, хапаючи старого за шию. — Як знаєш, безноге падло. А-а-ах!
Сергій не одразу збагнув, що сталося. Відчувши пекучий біль у животі, він заточився і побачив у руках відставника окровавлену вивертку.
— Ти, старий, зовсім з глузду з’їхав?!
— Зовсім, — однією рукою Олег Васильович крутнув колесо крісла, притиснув Сергія до стінки і вдруге всадив вивертку йому в живіт. — Я тобі, гадино, покажу, як мене душити!

Живіт Сергію зашили хірурги. Одразу після виписки він відправився у слідчий ізолятор, як і його подруга Марія. Інвалід Олег Васильович відбувся підпискою про невиїзд — він захищав себе і свій дім.