З трибун їй кричать не «Суддю — на мило», а «Дай телефончик!»

Професія футбольного арбітра за небезпечністю посідає друге місце після професії правоохоронця. Той, хто хоч раз відвідував футбольний матч, знає, чого варті вигуки з трибун і поведінка «заведених» грою вболівальників. Не дай Боже арбітрам помилитися, вилучити гравця чи не зарахувати гол — на них і без того скидають усі промахи чи поразки футболістів. Тож відомо досить багато історій, коли арбітри через свою роботу входили у футбольну історію.
Асистент арбітра Марина МАТКОВСЬКА з Хмельницького, відсудивши у Новограді-Волинському матч між нашим «Авангардом» та рівненським «Одеком», теж увійшла в історію. Але не скандальними курйозами на полі, а найперше тому, що арбітр-дівчина на футбольному полі — це приємна несподіванка. Схоже, цей факт на звягельських вболівальників вплинув настільки позитивно, що навіть поразка їхньої команди того дня не вивела їх з рівноваги — поводилися вони, як справжні джентльмени. Спеціально для них — інтерв’ю з арбітром, котра завоювала приз глядацьких симпатій.
— Марино, футбол досі вважається чоловічою грою. Чоловіки полюбляють іронічно висловлюватися, буцімто, жінки не знають, що таке офсайд, і жінка на футболі — це погана прикмета. Не кажучи вже про жінку у якості судді чи лінійного арбітра, як ти. Наскільки тобі комфортно працювати у таких умовах?
— Я вже багато років фанатію від футболу, тому коли з’явилася можливість здобути освіту футбольного тренера у Львові, то я довго не роздумувала. Одночасно завжди мріяла стати спортивним журналістом, навчалася на філолога. Вже п’ять років — я у Хмельницькій обласній федерації футболу. Роботу свою дуже люблю, тут я у своїй тарілці. Тож, жінка на футболі — не завжди погана прикмета!
— Слід сказати, що це відчувається — твою професійну роботу у нас помітили. А як ставишся до того, що замість «Суддю — на мило» тобі з трибун кричали: «Дай свій номер телефону»? Це не виводить з рівноваги?
— Ти знаєш, на початку роботи це зачіпало, як і кожну нормальну людину. Були образливі вигуки, інколи доводилося ковтати сльози… Але робота мене загартувала. Тепер, виходячи у поле, я концентруюсь на грі впродовж усіх 90 хвилин, думати про щось інше немає ані можливості, ані бажання. Зізнаюся, коли їдеш у якесь місто, — цікавишся настроями вболівальників, їх поведінкою. Про ваших мені казали, що можуть навіть камінчиками жбурляти у суддів. Але я була приємно здивована, коли, попри поразку «Авангарду», фанати вели себе гідно. Та й моментів, які не вдалося реалізувати, у ваших футболістів все ж було більше.
— Свою першу гру пам’ятаєш?
— Так, це було 13 вересня (сміється — авт.). Не побачила тоді від кого «вийшов» м’яч і добряче отримала «на горіхи». Думала, що це буде моя перша і остання гра. Але потім зрозуміла, що практика — це є все, отже, потрібен час. Так і сталося. Роботою потрібно жити, тоді не буде претензій. Як кажуть, відсудити «у задоволення», щоб після гри усі одне одному подякували і мирно розійшлися. В іншому разі гарантовані скандали, бійки тощо.
— Часто доводиться відчувати, що до жінки-арбітра чоловіки ставляться лояльніше?
— Буває, тренер каже: «О, дівка приїхала — кричати не буду» (сміється — авт.). Але чоловіки є чоловіки, а спорт — це адреналін, азарт, неконтрольовані емоції. Головне, встигати за моментами, бути уважним, викладатися, бігати. Доводиться тренуватися, здавати нормативи з бігу, постійно бути у формі.
— За кого вболіваєш у футболі?
— Мій улюблений футбольний клуб — «Челсі». Коли у 2012-му англійці завойовували Кубок Ліги Європи, я отримала більше привітань від знайомих, ніж на власний день народження! До речі, серед моїх знайомих усі спортсмени — футболісти, судді, тренери.
— Тобі доводилося бути асистентом арбітра на матчах різного рівня. З огляду на це, бувають хвилювання перед грою більші чи, навпаки, менші?
— З огляду на рівень, змінюється якість футболу, його швидкість. І, звісно, моральне навантаження. Бути арбітром небезпечно. Відомо багато випадків, коли над футбольними суддями чинили розправу. Ось і у Бразилії нещодавно стався жахливий інцидент, коли у сутичці арбітр зарізав ножем гравця (звідки взялася у нього зброя у полі — хто його знає), а родичі останнього за це четвертували суддю, настромивши його голову на шест…
— Батьки, напевно, не в захваті від того, що донька обрала таку небезпечну професію?
— Батько любить футбол, а мама, зрозуміло, переживає, що мене практично немає вдома. Тренування, матчі... Але я щаслива, що моє життя складається таким чином.
— Тобі лише 23 роки. Про особисте життя є час подумати?
— Я зрозуміла, що стосунки мені наразі заважають. Заважають зосередженості, результатам моєї роботи. Тому мрію стати хорошим тренером і досягати з вихованцями перемог. А ще не полишаю надії мати спортивну колонку у якомусь виданні.
— Що ж, бажаємо тобі реалізації усіх сподівань і ніколи не розчаруватися у непростій, але цікавій професії!
— Дякую! Новограде, усього тобі найкращого!