На побачення — з вітерцем!

Цього дня хлопці одержали першу зарплатню.
— Обмиємо? — запропонував Віталій.
— Ще питаєш! — жваво зажестикулював Макар.
Вибрали затишне кафе. Проте спочатку замовили пиво. А вже згодом — пляшку оковитої та закуску.
Після першої чарчини міцненької, прийнятої на груди (тим більше після пива), у парубків розв’язалися язики. Говорили про будь-що: про свою роботу, начальство, колектив. Однак особливу увагу хлопаки зосередили на дівчатах.
А трохи згодом Макар згадав про білявку, ту, котра нещодавно влаштувалася на їхню фірму.
— Як вона тобі?
— Хто? — не одразу «в’їхав» Віталій.
— Ну, Настя?!
— А, та довгонога.
— Ну!
— Така собі смазливка.
Макар аж рота відкрив, оголюючи ікласті зуби. А потім зі здивуванням запитав:
— Хочеш сказати, що вона…
— Ні, симпатична вона, — вгадав думки приятеля Віталій. — Але чергова барбі на фірмі. Боюсь я таких.
— Чому це?!
— Точніше, не боюся, а остерігаюся їх. Високі підбори, стрункі ніжки, пишна зачіска, макіяж… Коротше, сама сексуальність! І дуже вже, Макарчику, хочуть, щоб на них усі звертали увагу!
— Ну і що тут поганого?
— Бо корчать із себе спокійних, врівноважених, а спробуй зачепи. Вибухає, як бомба! Очі може вишкрябати. В постійних пошуках. Мачо!
Макар засміявся, а відтак знаюче зауважив:
— До них потрібен особливий підхід.
— А-а-а! Підхід!
І тут задзвенів мобільний Віталія. Це була Оксана, його дівчина.
— Вибач, — сказав Віталій у слухавку. — Скоро приїду. Коли? Через годину… Ну, обіцяв бути раніше… Я постараюся…
На другому кінці зв’язку почулися короткі гудки.
— Що там? — Макар нетерпляче кивнув на мовчазний телефон у приятелевих руках.
— Відключилася,— похмуро мовив Віталій.
— Твоя?
— Умгу. Треба йти.
— Тоді давай на посошок.

Із кафе вийшли за північ. Добряче напідпитку. Кілька разів тиснули одне одному руки. Клялися у дружбі. А потім розійшлися в різні боки. Макар — додому, Віталій — ловити таксі.
Проте хлопця, котрого водило праворуч-ліворуч, таксисти ігнорували.
Віталій, втрачаючи людську подобу, лаявся і услід водіям легковиків, які не спинялися йому, показував дулі.
Щоправда, одне авто таки зупинилося. Із його салону вибрався кремезний чолов’яга з биткою в руках. Грізно помахуючи нею, повільно підійшов до парубка.
— Ну? Що ти там показував, вишкварок капловухий?
Віталій відчув, як у його животі похололо. За секунду холодок пробрався до грудей. Потім знову повернувся до живота. А затим парубка знудило.
Пролунало чергове запитання:
— Питаю, що ти там показувало, щеня?!
— Я тачку спиняв, — забелькотів Віталій. — Тачку. І все.
Здоровань перекривив:
— Тацьку?
— Еге, тачку.
— Хм… — Водій таксі на хвилю замислився. «Та ніби дулю бачив», — мовив про себе і тут-таки засумнівався: «Н-да-а, втомився за день «на колесах». Мабуть, здалося».
— Ну добре, — пробасив кремезняк, хлопаючи биткою по своїй широкій долоні. — Живи! — Він розвернувся і ступив до своєї машини. А за мить хлопнули дверцята, і авто помчало в бік центру.
Віталій потупцяв у тому ж напрямку.

Невідомо, чому пенсіонерка серед ночі з’явилася на цьому тротуарі, але її особа неабияк зацікавила Віталія.
Порівнявшись із літньою жінкою, хлопець несподівано вчепився у її сумку і смикнув на себе. Але стара жінка так цупко тримала своє добро, що хлопець аж сторопів.
Смик! — чергова спроба. Та хай йому грець! — сумка знову лишилася в руках міцненької бабці.
І що найдивовижніше, за весь час нічна мандрівниця й словом не обмовилася.
Збитий з пантелику Віталій одчепився від сумки, наче обпікся, і кинувся в найближчий провулок.

Він ще довгенько тинявся вулицями міста. Доти, доки в одному із приватних помешкань тихої вулички не помітив «Рено». План виник миттєво: будь-що проникнути до будинку.
А надворі тим часом почало сіріти.
Віталій обережним кроком підійшов до веранди. Прислухався.
Тихо… Значить, собаки немає. А в хаті? Що там?
На диво, двері були незамкнені. Пройшов у середину. І аж диву дався: на столі, біля вікна, розгледів брелок із кількома ключами. Ну й пощастило!..

Не менш здивованим був і чоловік передпенсійного віку, коли, прокинувшись від сну, він не виявив у дворі своєї старенької іномарки. Тому одразу зателефонував до міліції.
Правоохоронці викрадене «Рено» знайшли в сусідньому районі. Виявили і викрадача. Хлопець розповів про вчорашню зарплатню, гулянку і про те, де працює і ким.
— Ну, одержали зарплатню, випили, розійшлися, — не міг зрозуміти дій хлопця слідчий. — Але навіщо було проникати до чужої оселі? Шукати ключі і викрадати авто? Навіщо?!
Віталій смикнув плечима, а потім простакувато відказав:
— До дівчини треба було доїхати.
— Що значить доїхати?
— Я запізнювався на побачення. Ось і…
— Ось уже тепер побачишся років так через шість-вісім.

І справді, згідно із частиною 2 статті 289 КК України (незаконне заволодіння транспорт­ним засобом), хлопцю світить позбавлення волі на строк від 5 до 8 років.
Та, певно, сидітиме Віталій довше, оскільки відкрився ще один епізод злочину, скоєного ним, — напад на бабусю серед ночі.