У ревнощів зелені очі

У Світлани також були зелені очі. Вона тільки одного разу подивилася ними вбік Володимира, а він уже й розтанув. Та і як не розтанути? Адже Світлана не тільки вродлива, але дівчина з приданим — батьки дають їй квартиру. А хлопці із провінції, як відомо, дуже люблять міських дівчат, а особливо — їхні квартири.

І у вересневий день зіграли весілля. Світлана працювала продавцем у магазині, потім доросла до завсекцією. Володимир — інженер на фірмі. Жили не бідно. Квартира належала Світланиним батькам, однак тесть, Макар Єгорович, в життя молодої сім’ї ніколи не вмішувався, живіть, мовляв, як знаєте. І жити б та жити, але…
Дітей у Світлани з Володимиром не було, але вони цим не переймалися — очевидно, не доля. Проте виникла інша проблема.
Володимир почав помічати, що дружина до нього охолола. Та й сусіди йому повідомили:
— Твоя-то дарма час не гає. З хахалем своїм регулярно зустрічається. А тобі роги не заважають кашкета носити?
Володимир злився, дорікав Світлані, вимагав правди, а дружина ліниво відказувала:
— Брехня. Ти мене застав?
Володимир — спокійний, врівноважений, — але і він не залізний, йому хвилюватися не можна, у нього — гіпертонія, через це не взяли до армії. А як не хвилюватися, якщо зелені очі ревнощів уже вп’ялися в нього своїм неморгаючим поглядом.
А тесть Макар Єгорович поділився з ним своїми тривогами, ще й підлив масла у вогонь:
— І правильно робить, що тобі зраджує. Від хороших чоловіків жінки не гуляють. Видно, ти слабак. То чого ти хочеш?

Вже півроку, як Володимир запив. Раніше він ніколи не заглядав до чарки. А тут доводилося заливати вогнище в душі. Бувало, що за кермо своєї «Мазди» сідав напідпитку.
Одного разу Світлана подала на розлучення, пояснивши в суді:
— Чоловік мені не дає грошей. Я його годую і вдягаю — скільки можна терпіти? Свої гроші він витрачає тільки на машину. Мабуть, вона в нього замість коханки. А мене ревнощами замучив. Куди пішла? З ким говорила? Не дає кроку ступити — перевіряє. Образливо.
Втомлена жінка-суддя вислухала їх взаємні претензії і винесла свій вердикт:
— Даю вам три місяці на примирення.
Володимир розлучатися не хотів. Йому непогано жилося у квартирі тестя і за рахунок дружини. А куди йому йти після розлучення? В село, до своїх батьків, їхати не мав бажання: він уже звик до міського життя, і воно йому сподобалося. Винаймати квартиру — вже не хлопчик, щоб скитатися по найманих квартирах. Та й образливо йому, адже витратив на ремонт квартири чималі гроші.
І до ревнощів Володимира приєдналося друге відчуття — опіка свого благополуччя.

Володимир вирішив зловити дружину на місці «злочину», вже тоді вона припинить корчити із себе святу невинність.
— Я їду на кілька днів до родичів у село, — сказав дружині.
Проте заявився додому вночі. Відчинив двері.
Світлана приймала ванну. Вона саме вийшла із води, голою пройшлася по кімнаті. А тут Володимир:
— А чого це ти ночами миєшся? Коханця чекаєш? Чи після нього змиваєш сліди?
Світлана спокійно всміхнулася:
— А яка твоя турбота? Я з тобою розлучаюся.
— Якщо ти зі мною розлучишся, то й ні з ким іншим жити не будеш. Я тебе підпалю чи поріжу.
— Не сміши. На вбивство потрібна сила, а її в тебе немає. Ми вже давно спимо в різних кімнатах.
Задзвенів телефон. Світлана підняла слухавку, включила голосний зв’язок, мовляв, слухай, чоловіче, мені від тебе немає чого приховувати.
— Це я, сестричко, твій любий братик Михайло. Скоро я звільняюся після зони, мені потрібен відпочинок. Нехай твій Вовік звільняє квартиру. До серпня щоби й духу його не було в нашому будинку. А то я з ним побалакаю дуже ввічливо.
На цьому розмова закінчилася.
Але Володимир «вчепився» за Світлану:
— Ми ж із тобою у серпні збиралися разом відпочивати…
— Відпочивати я буду сама, — відрізала Світлана.
— Дай свій мобільний. Перевірю, з ким ти днями патякаєш.
— Я мобільний забула на роботі. До речі, я пообіцяла братові, що ти до серпня звільниш квартиру.
Вона всілася на диван і знову почала з кимось говорити по телефону. Темно-синій халатик сповзав з її плечей.
Володимир пішов на кухню. Дістав із шухляди мисливський ніж. Ввійшов до кімнати.
— Навіщо тобі ніж? — здивувалася Світлана.
Володимир мовчки вдарив її ножем у живіт. Ударив удруге.
Світлана скочила, закричала, заплакала:
— Боляче ж, ой боляче! Дай телефон!
«Ох, як це важко, виявляється, вбити людину. Скільки крові, а вона — жива, ходить, розмовляє, — думав Володимир. Він дав їй телефон, а сам з ножем пішов до кухні.
Світлана сама собі викликала «швидку». Сама вийшла в коридор, назустріч лікарям.
А Володимир на кухні тримав свою руку над раковиною і різав вени.
Прибуло дві машини «швидкої». Володимир підійшов до дружини.
— Чи пробачиш ти мені?
Світлана мовчала.
Володимир у шортах стояв біля машини, не відчуваючи нічної прохолоди.

Лікар «швидкої»:
— Володимир був із порізаними руками. Йому надавали медичну допомогу. Мені він сказав, що, поки спав, дружина порізала йому руку.
Зоя Павлівна, Світланина мати:
— Світлана ніколи не скаржилася на сімейне життя. На свята приходили до нас у гості. В їхнє життя ніколи не втручалися. Проте Володимир завжди її ревнував. Він набрав кредитів, а віддавати чим? Грав у азартні ігри. Міг у Світлану кинути чашкою, вазоном. Мені про це розповідали сусіди. П’яниця він. Коли Світлана лежала в лікарні, то я з квартири винесла пакет порожніх пляшок.
Володимир:
— Я кохаю свою дружину. Каюся, що так вчинив.
Однак Володимира позбавили волі на сім з половиною років.