Сімейне прокляття Або не роби зла — воно вернеться!

ЦИГАНКА НАВОРОЖИЛА?
Пряма спина. Жорстко окреслені вилиці. Ірина пильно дивиться на молодого чоловіка з-під кудлатого чубчика і не пропонує ввійти:
— Журналіст? На моє лихо прийшли позиркати? Ну, дивися! Так, я всіх утратила. Ось тепер ми із Сашком одні на білому світі. Недарма, очевидно, мені циганка нагадала «чорне» життя…
Малеча, почувши мій голос, ткнувся голівкою в материні коліна, заплакав.
Нервово підхопивши його, Ірина спалахнула:
— Ну, чого завівся? Тут я, тут. Нікуди від тебе не дінешся!
І, подивившись на журналіста, захлопнула двері.
Поки працівник газети переминався з ноги на ногу, підійшла сусідка Сомкових (імена в матеріалі змінено), забубоніла:
— Мабуть, Ірка про циганку згадувала? Бреше! Сама своє життя нанівець пустила: всіх своїх на той світ спровадила.
«НЕ ПОМРЕ САМ — ВІДПРАВЛЮ!»
Ірині Сомко прописні істини втовкмачувала мати, жінка добра, але замучена життям. Антоніна Павлівна надто любила свою дочку, тому й суворо до неї не ставилася. Надривалася на двох роботах, аби в Ірини все було добре. І не помітила, як та виросла егоїсткою.
— Як Антоніна захворіла на рак, — зітхала сусідка, — так її дочка тільки й разочок до неї в лікарню і прийшла. І то лиш перед смертю. Не минуло й сорока днів, як весілля відгуляла — за Олексія Сомка вискочила, бухгалтера. Двох синів одне за одним народила. Зі свекром не вжилася.
Олексіїв батько хоча був і тихим, однак помічав: і сварливість невістки, і скупість, і неохайність до чоловіка. Одного разу все це виговорив їй, і Ірина зачаїла злість. Чоловіку влаштувала істерику:
— Не помре сам — відправлю!
А через кілька днів, причепившись до дурниці, образила старого чоловіка. Не витерпівши образи, він пішов з хати.
Справа була взимку. Чи то із серцем старому стало погано, чи то заснув на лавці в парку і замерз, тільки знайшли Олексійового батька вже мертвим.
ЗРАДА
Час спливав. Сини підростали. Дмитрик учився в шостому класі, а старшого Віктора забрали до армії.
Класна керівничка хвалила Дмитрика, однак помічала, що той увесь час засмучений. Ходили чутки, що вдома не все гаразд, мовляв, Ірина зраджує чоловіку, а той з горя п’є.
Якось класна керівничка сама зайшла до Сомків. Двері відчинила розчервоніла Ірина. Тут-таки, прикриваючи обличчя, з хати вилетів якийсь чоловік.
— Заходьте, — застібаючи на грудях халат, запросила господарка. — Мій-то у відрядженні. А це… друг його… Гроші приніс. Борг…
Вчителька, осудливо похитуючи головою, заспішила до хвірточки.
Олексій Сомко додому повернувся на кілька днів раніше. Синів удома не було, але в кімнаті горіло світло. Почув жіночий грудний сміх, увійшов і остовпів: пишнотіла Ірина лежала в обіймах коханця. Чоловік кинувся геть, довго блукав селищем, потім поїхав і напився в першому-ліпшому барі.
«ВИНИТИСЯ НЕ ЗБИРАЮСЯ!»
Через кілька днів Олексій повернувся додому. Дмитрик кинувся до батька:
— А мама поїхала з тим… Ну…
І, побачивши відсторонене обличчя батька, прошепотів:
— Ти… також мене покинеш?
Олексій пригорнув сина, ввіткнувся в його пропахле сонцем волосся і довго нерухомо сидів. Чекав. Ось прийде Ірина, і вони про все поговорять. Проте, повернувшись, Ірина, підкотивши догори очі, відрізала:
— Винитися не збираюся! І розлучатися не буду, зрозумів? Тут усе моє! Ділитися не маю наміру!
Олексій хотів щось заперечити, розтулив губи, та раптом почав хапати ротом повітря. Пекучий біль у грудях не давав дихати, рука оніміла. Допомогу б чоловіку, але Ірина лише з презирством кинула:
— Б’єш на жалість?
«Швидку» викликав зляканий Дмитрик. Проте, коли приїхали лікарі, було вже пізно: Олексій помер від обширного інфаркту. Йому було всього сорок три роки.
ДОЧЕКАТИСЬ БРАТИКА…
Над будинком Сомків начеб чорна хмара нависла.
А Ірина скаржилася:
— Мабуть, циганка мала рацію…
А маленький Дмитрик, як не свій, але мати цього не помічала. Не приголубить, не пригорне. Більше криком. Дмитрик намагався подалі триматися матері: погодує худобу, наварить картоплі — і до приятеля. Вечорами ж брату в армію писав листи. Скаржився, що мати його не любить, однак часто йому сниться батько. Веселий такий!
Якось після уроків Дмитрик завітав до приятеля. Мати останнього, побачивши відірвані гудзики на учнівській формі, забідкалася:
— Чого матері не скажеш?
Хлопець почервонів:
— Її ж не буває вдома.
— А батько?!
— Помер батько. Рік тому.
А приятелю зізнався:
— Скучаю я за батьком. Дуже. Ось брат повернеться з армії, буде помагати. А я… до батька піду.
— Це як?! — здивувався друг.
Дмитрик нічого не відповів.
«ХОЧУ ДО БАТЬКА…»
Віктор повернувся з армії рано навесні. Брати радісно зустрілися. Прийшла і мати з коханцем. Поляпала старшого по щоці:
— Виріс… А я ось…
І показала на живіт:
— Кажуть, знову хлопець…
Коли пішла, Дмитрик обійняв брата, поскаржився:
— Знову тато снився. Погано йому там без мене. Ти це, давай сам по господарству, добре...
Вийшов. Потупцяв на веранді, попив води і заплакав.
А через два дні селище облетіла страшна звістка: хлопчик повісився! В кишені шкільного костюма Дмитрика знайшли записку: «Хочу до батька. Матері я не потрібен…»
«Я ТУТ ХАЗЯЙКА!»
Слідчий, котрий веде справу Ірини Сомко, багато чого бачив у житті. Розповідає:
— Рідко зустрінеш жінку, в котрої відсутній материнський інстинкт. Ірина — з таких…
Маленького Олександра вона народила восени. З пологового будинку йшла одна — відношення з коханцем розірвала давно.
Побачивши, що старший син привів додому дівчину, з порога заявила:
— Щоби завтра її й духу не було!
Віктор заперечив:
— Вважай, що вона моя дружина.
Але Ірина розсміялася йому в обличчя:
— Я тут хазяйка!
…Слідчий передає фотографії журналісту.
— Той самий ніж, яким Ірина вдарила сина.
— Як?!
— Викидала речі Ніни. Дівчина розплакалася, а Віктор кинувся до матері, почав виривати речі з рук. Вона в запалі схопила зі столу ніж і…
Віктор помер майже миттєво — Ірина потрапила просто в серце.
— Що ж тепер?
— Відповідатиме перед судом.

Ірину засудили за ненавмисне вбивство. Проте до уваги взяли, що в неї грудне дитя, і вирок відстрочили. Вона й далі живе у селищі, ходить вулицями, їсть, п’є і розповідає про циганку, котра, нібито, винувата в її «чорному» житті.