Уроки операції «Дунай»

У ці серпневі дні, рівно 45 років тому, розпочалася операція «Дунай» — на територію невеличкої Чехословаччини вторглися майже 500 тисяч вояків Варшавського Договору. Введення іноземних військ під назвою «Дунай» мало єдину мету — приглушити антирадянські, антикомуністичні виступи чехів та словаків, не допустити відторгнення ЧССР від блоку держав соціалістичного табору та розміщення на цій землі НАТОвської армії.
Оцінюючи роль радянських військових у подіях 68-го року, історик-академік, наш відомий земляк В.М.Литвин у книзі «Вони захищали мир у Європі, операція «Дунай», 1968 р.», зокрема, зазначає: « Їхня велика заслуга полягає, насамперед, у тому, що… вторгнення… стало практично безкровним, не призвело до масових зіткнень, невинних жертв серед мирного населення маленької Чехословаччини».
Серед учасників тих драматичних подій були також наші земляки — подружжя Анатолій Миколайович та Зінаїда Миколаївна Козаки (на знімку). І хоча позаду чотири з половиною десятиліття, вони добре пам’ятають тривожні дні і ночі серпня 68-го.
— Я служив у Німеччині на посаді командира взводу радянської мотострілкової дивізії, яка входила до складу І-ої танкової армії. Все йшло своєю чергою — наряди, обслуговування техніки, роботи з особовим складом. Раптом командир полку отримує наказ: частині перейти кордон із Чехословаччиною. Це відбулося з 20 на 21 серпня, і о 6-ій ранку, після марш-кидка, ми вже були в районі чеського міста Соколово, — згадує Анатолій Миколайович.

— Цікаво, з яким настроєм зустрічало радянські війська місцеве населення?
— Дуже неоднозначно, нерідко — агресивно, по-ворожому. То тут, то там було чути вигуки: «Окупанти, йдіть додому!», поширювали і листівки такого ж змісту. Активно протестували проти нас також у Карлових Варах. Ми розквартирувалися у лісі, неподалік невеличкого чеського містечка. Якось нас немало подивували кілька тамтешніх мешканців, які прибули у розташування з харчами, бо, мовляв, чули, що ми голодні. Командир, щоб спростувати це, наказав нагодувати гостей, ще й дати їм у дорогу консервів, масла…
— Анатоліє Миколайовичу, чи доводилося у ті дні використовувати зброю?
— Наш полк участі у бойових діях не брав. Сутички були ближче до чеської столиці — Праги. Щоправда, були ситуації, коли нерви, як кажуть, були на межі. Місцеве населення, щоб не допустити нашого просування углиб, виставляло на дорогах «кордон» з живої сили та дитячих візочків. Доводилося стріляти угору, щоб налякати і просуватися далі.
— Не могли б ви розповісти, які обов’язки довелося виконувати вам особисто?
— Звичайно. Це — цілодобова охорона штабу нашого полку та забезпечення його роботи у бойових умовах. Жили ми у наметах, нерідко чули стрілянину (агресивно налаштовані місцеві у такий спосіб намагалися нас залякати). Виходити у місто було ризиковано, тому меж військового містечка не полишали. Інколи до нас приїздили чехословацькі партійні та молодіжні активісти, які відверто заявляли: «У гості так не приходять, та ще й вночі…», маючи на увазі наше вторгнення.
— А якою була ваша місія, пані Зінаїдо?
— Я працювала у військторзі, який був у складі танкового полку. З Німеччини доставляли різні промислові та продовольчі товари для нашого особового складу. Замість грошей нашим для розрахунків видавали розмінні сертифікати «Внешпосылторга».

— Як довго ви перебували там у Чехословаччині? — питання адресую Анатолію Миколайовичу.
— Нас вивели звідти 5 листопада того ж 68-го року і повернули у німецьке місто Гале, адже у Німеччині продовжувала перебувати Група радянських військових. Згадуючи ті напружені події з позиції сьогодення, їх не можна трактувати однозначно. Одні вважають, що наші військові тоді стали на заваді чехам і словакам на їхньому шляху до незалежності і реальної демократії. Інші дотримуються думки, що учасники операції «Дунай» зірвали агресивні плани НАТО не лише щодо Чехословаччини, а й інших країн соцтабору. Як би там не було, а ми чесно виконали свій, як тоді було прийнято говорити, інтернаціональний обов’язок. За це я і дружина нагороджені Грамотами Міністерства оборони СРСР. Горджуся тим, що і про мою Зіну розповідається у книзі про наших земляків, які брали участь у тих драматичних подіях.

Наступного року щасливе подружжя Козаків святкуватиме піввіковий ювілей спільного життя. Дружина Анатолія Миколайовича — пані Зінаїда — завжди була надійним оберегом для чоловіка. Їм довелося служити і в Німеччині, і в Чехословаччині, а Анатолію — ще й не раз ризикувати життям в Афганістані, багато років віддав також службі у рідній 30-й танковій дивізії. Він має багато державних нагород, є активним учасником міської організації ветеранів-інтернаціоналістів.
Подружжя гордиться, що виховує прекрасних доньок, тішаться онуками. Залюбки працюють у своєму садочку, що випестували дбайливими руками у мікрорайоні «Олімпійський». Щастя вам і міцного здоров’я!
На знімках: подружжя Козаків, 1968 рік і сьогодні.
Такі сертифікати заміняли радянським військовим гроші у Чехословаччині у 1968 році.