Дроворуб із притулку

Руслан Сташків (імена в матеріалі змінені) халабуду зліпив із гілок листяних дерев у густому лозняку поблизу водоймища, аби деякий час перечекати лиху годину. Принаймні хоч тижнів два-три, поки трохи вляжеться та халепа… Щоправда, після першого дощу довелося «дах» свого куреня обтягати шматками целофану, зібраного берегом річки.
Пробігло п’ять днів і ночей. Закінчувалися харчі, мусив недоїдати та економити. А вчора пощастило: раків наловив! Нашпилив їх на галузку-шомпор і насмажив на багатті. Смакота! Оце стемніє — і знову у воду полізе по вусанів. Печер тут до біса. Як і раків.
Сонце повільно опускалося за верхівки старого соснового лісу. А за хвилину-другу й зовсім потонуло у хвойнику.
Захлюпала вода. Вона була теплою, її за день нагріло небесне світило, яке щойно відправилося на «відпочинок». Руслан раки збирав до садка, прив’язаного на поясі. Змайстрував ту нехитру снасть зі шматка сітки, яку, мабуть, на березі залишили браконьєри.
Багаття вже не розпалював, не варто було привертати до себе увагу. Те заняття облишив на ранок.
У вербових батогах засріблився серпик місяця. Руслан лежав біля своєї халабуди на оберемку сухої трави і дивився на нього. Потім перевів погляд на зорі. Тепер у хлопця було вдосталь часу, аби осмислити сенс свого (хоча не такого вже й довгого) життя: минулого, теперішнього і майбутнього.
Картав себе за останній свій проступок. Знав про несподівані напади агресії. У ті хвилини робився практично безконтрольним. Тоді думка в нього зосереджувалася лише на одному: що всі винуваті в його бідах і всі у нього в боржниках!
…Збоку села почулися приглушені чоловічі голоси. А незабаром поблизу лозняку затріщало сухе гілляччя. Руслан спросоння скочив на ноги і, мов загнаний звір, безпорадно заметався. Але куди бігти: куди не кинься — всюди голоси. Оточили? Викрили..?
НЕСПОДІВАНИЙ ПОМІЧНИК
Цього дня на автовокзалі Руслан Сташків у якогось чолов’яги поцупив гаманець. Схоронившись за рогом будинку, хлопець поспішив обдивитися здобич. Проте радіти не було чому — з гаманця вишкріб лише шість гривень, невикористаний квиток на рейсовий автобус та квитанцію про оплату за електроенергію.
Як справжній кишеньковий злодій, «лопатник», тобто гаманець, Руслан викинув. А відтак швидко закрокував тротуаром.
І сам не знає, чому прите­ліпався на околицю цього села. На одній із вулиць його покликали.
Руслан роззирнувся: ніде нікого.
Голос повторився:
— Чуєш, хлопче, а ходи-но сюди!
Нарешті за розсохлими ворітьми парубок угледів бабусю в білій ситцевій хустині.
— Чого вам?
— Та підійди ж!
— Ну, підійшов.
— А ти гонористий!
— Який є. То чого треба-то?
— Хлопець роботящий?
— Хто?
— Та ти ж!
— Я знаю..?
— А хто знає?
— Ліпше скажіть, чим допомогти.
— Дрова вмієш рубати?
— Рубав колись…
СОЛОДКІ СПОГАДИ
Руслан в одну мить думкою опинився в дитинстві. Дитбудинок…
— Руслік! — щоп’ятниці після обіду завгосп Трохимович гукав Руслана. — Збирай свою ватагу і — дрова рубати.
Руслан спочатку злився на завгоспа, що й той кличе його на прізвисько, яке причепили йому хлопці з дитячого притулку. Однак із часом звик.
Над «лісорубами» Руслан був старшим. Трохимович розпорядився.
Рубати дрова вихованці дитинця йшли залюбки. Та й зрозуміло — подалі від виховательських очей і ближче до кухні.
Трохимович був доброю людиною, обов’язково щось дасть поїсти рубакам, знаючи, що ті постійно недоїдали. А часом, потайки від куховарів, клав хлопцям за пазухи такий-сякий харч, мовляв, «із собою».
— Беріть, беріть. Увечері поїсте.
Ох, і перерубали ж тих дров! Як-не-як, непогано там було. Повернутися б…
«А ДЕ БАТЬКИ ТВОЇ?»
— Оце машину дров привезла, — бідкалася стара, — а перерубати нікому. Самій уже не під силу. Стара вже. Під дев’яносто буде. Добре, хоч різані. Я заплачу.
Руслах, посміхнувшись, примружено відказав:
— Аякже! Тепер за все платять бабки!
Бабуся останніх слів не второпала. Та то не головне.
— Ну-то проходь. Чи, може, спочатку поїси? Не голодний?
— Поїв би, — заблищали Русланові очі.
Стара провела хлопця на кухню сільської хати. Насипала щавлевого борщу, врізала хліба. Відтак попередила:
— Горілки не, тримаю. — А потім додала. — На обід картоплі наварю. Є огірочки, помідори, сальце…
Руслан перебив:
— Навряд чи я сьогодні перерубаю всі дрова.
— Ну, скільки встигнеш. А завтра… А ти сам звідки? Де живеш?
— У місті. В сестри.
— А де батьки твої?
— Немає.
— Як то? Померли чи що?
— Може, й померли. Ми були малі, коли нас забрали до притулку. Пили батьки. Одного разу приїхали дядьки з тьотками та забрали нас — мене і сестру.
— А що ж мати, батько?
— Потім казали, що вони продали дім і кудись завітрилися. Та й фіг з ними! Їх для мене більше немає. Вмерли вони!
— Ой, горенько мені. Та ти їж. Їж. Як звати тебе?
— Руслік.
— Якось дивно.
— По-справжньому — Руслан.
— А-а. Я зрозуміла. А мене зви бабою Катериною, — Жінка підвелася. — А ти їж, а я піду до хліва сокиру пошукаю.
— Та я, ніби, вже з’їв.
Господарка оселі похопилася:
— Я досиплю!
— Дякую! Важко рубатиметься!
— Ну, дивися мені, щоб голодний не був.
ПРИСТОЙНА ПЛАТА…
Руслан колов дрова, немов справжній чоловік. Від сили удару поліна розлітались у всі боки. Хлопець хоча не мав ще й двадцяти, проте силою, як мовиться, природа його не обділила.
До восьмої вечора переколов більше половини. Втомився, боліло все тіло, гуло в голові.
— Досить.
Баба Катерина нагодувала свого працівника вечерею. І знову, ніби виправдовуючись:
— Горілки не тримаю.
Руслан, наминаючи картоплю з овочами та смаженим салом, мовчки відмахнувся.
Потім стара протягла хлопцю п’ятдесят гривень.
Той зрадів такій платі. Сподівався на менше.
— То завтра прийдеш? — поцікавилася баба Катерина.
Руслан у порозі кивнув головою.
— Прийду.
НІЧНИЙ ГІСТЬ
Стара вже з годину лежала в ліжку. Не спалося. Тішилася порубаним дровам. Завтра докінчить, а складе вже сама. Слава Богу, ще є сили ходити і щось робити. Аж раптом сіпнулася. Хтось постукав у шибку. Підвелася і почовгала до вікна.
— Хто там так пізно?
— Це я, бабо.
— Не доберу, хто.
— Руслан.
— Чого поночі прийшов? Іди додому!
— Відкрийте.
— Не відкрию! Йди, кажу! А то міліцію викличу!
Брязнуло скло. Стара відсахнулася й ледь утрималася на ногах. Відтак ступила в глиб кімнати.
А за якусь хвилю перед нею стояв Руслан. Похитувався і якось дивно посміхався.
Бабу Катерину аж трясучка вхопила. Проте мовила:
— Що ти робиш, хлопче?
— Давай гроші, — тільки й вичавив непроханий гість. Стояв і з-під лоба глипав на перелякану літню жінку.
А та й розвела руками:
— Де ж вони в мене, сину? Я тобі всі віддала. А перед цим — то за дрова, то за світло, то...
— Не бреши! — перебивши, визвірився Руслан.
Від того голосу бабу Катерину аж зморозило. Впізнавала і не впізнавала хлопця. Це ж треба так разюче перевтілитись у сатану?
— Давай гроші, кажу!
— Повір, немає.
Руслан мовчки накинувся на господарку оселі, схопив її за горло і повалив на ліжко. Але позбавляти жінку життя не наважився. Прибрав руки від її шиї і почав нишпорити по хаті. Знайшов лише кілька гривень (баба їх тримала на хліб). Єхидно хмикнувши, поцікавився:
— А як же ви хотіли мені завтра платити за роботу?
— Позичила б, — тримаючись за горло, прошепотіла баба Катерина.
Руслан виліз через те вікно, яким залазив до хати. А серед ночі він знову навідався до старої. І знову вимагав у неї гроші і знову хапав за горло. Та, нічого не добившись, вигріб із холодильника все, що в ньому було, і покинув оселю.
Першого дня баба Катерина звертатися до міліції побоялася. А раптом той ірод помститься? Але на другий день таки змінила своє рішення і пошкандибала до дільничного інспектора.
В ТЕНЕТАХ
Тікати з лозняку Русланові було нікуди. Його і справді «вичислили» й оточили. Покидавшись з боку в бік, хлопець не витерпів натиску і стрибнув у воду. Проте міліціянти, очікуючи і на такий поворот подій, влаштували засідку на тому березі річки. Тож Руслан сам приплив просто у руки правоохоронців.
Тепер хлопець шкодує, що так повівся зі старою жінкою. Каявся. І це зрозуміло: ніхто не хоче сідати за грати. Можна зрозуміти і Руслана: питущі батьки, дитбудинок, невизначеність у житті. Одне слово, ще одна поламана доля. Проте, як би там не було, але скоєно злочин, і за нього потрібно відповідати.