Життя під куполом, або Розповідь про будні депутатські зблизька

Про роботу Верховної Ради України, напевно, списано тисячі сторінок. Воно й не дивно, адже роль найвищого законодавчого органу в житті суспільства важко переоцінити. Багато доленосних рішень приймалися саме тут — у будівлі на Грушевського, що у центральній частині Києва. Тому інтерес до роботи ВРУ, попри систематичну критику на її адресу, традиційно високий у різних прошарках — від політиків, посадовців до пересічних громадян.
У цій публікації спробуємо дещо відійти від усталених розповідей про роботу нардепів, а спробуємо роздивитися її, так би мовити, з-за лаштунків.
Насамперед, треба мати на увазі, що будівля ВР — режимний об’єкт, і зайти сюди можна лише після отримання відповідних дозволів та погоджень у відповідності з діючим положенням. Останнім часом дещо демократичним став порядок пропуску до ВР журналістської братії. Якщо ти маєш диплом про вищу журналістську освіту, є членом НСЖУ, працюєш у ЗМІ або займаєшся творчою справою, як позаштатний автор, то можеш подавати документи до відповідної служби ВР. У разі позитивного вирішення питання — отримаєш акредитаційну картку, яка дає право на відвідування пленарних засідань.
Журналісти та запрошені проходять до приміщення через інший, ніж обранці народу, вхід. Тут — звичайний гардероб, звісно, відповідна процедура перевірки, і ти — в історичній будівлі нашого парламенту. Спочатку, зізнаюся, навіть дещо дух перехоплює. Від величі й урочистості тамтешніх апартаментів, зустрічі з великою кількістю зірок національного журналістського бомонду, врешті — депутатів — таких різних і таких схожих у багатьох вимірах.
Аби нічого важливого не прогавити, потрібно вміти швидко самоорганізовуватися, адаптуватися до обстановки і почати збирати побільше фактичного матеріалу, як вчили колись на журфаці КДУ.
…Першим по дорозі стрічаю невеличкий газетний кіоск. Цікавлюся у його продавщиці, наскільки жваво розкуповують свіжу пресу депутати нинішнього, сьомого скликання. Та відповіла, що обранці минулого — значно більше купували газет і журналів.
Далі колеги вказують, як пройти наверх, у ложу преси, що знаходиться майже під самим куполом. До речі, коли йдеться про місце перебування нардепа, журналіста чи працівника апарату на момент, коли він у ВР, зазвичай кажуть, що «він/вона — під куполом». Така відповідь є вичерпною.
Ложа преси розрахована десь на чоловік вісімдесят. Тут встановлені довгі вузькі столи, чимось схожі на ті, що у костелах. За ними і працюють журналісти як друкованих, так і електронних засобів масової інформації. Переважно — це зовсім молоді, розкуті люди. Вони жваво спілкуються між собою, коментують почуте і побачене внизу (депутати знаходяться десь за метрів десять нижче), одразу передають матеріал через Інтернет до своїх видань. Взагалі, варто відзначити, що умови для роботи на балконі не дуже комфортні. Постійний шум-гам, гул, що доноситься з сесійної зали, вже не кажучи про запальні суперечки, не дає можливості належно все сприйняти, так би мовити, переварити. Тому тішиш себе надією, що більш продуктивно попрацюєш під час перерви, — у кулуарах. Частково такі сподівання виправдовуються.
Народні депутати за межами зали засідань поводяться більш розкуто і виважено. У той день чи не найбільша черга репортерів зібралася біля президента УСПП А.Кінаха. Довелося більше півгодини чекати, коли дійде і моя черга на інтерв’ю. Виявляється, нардеп добре пам’ятає наше місто, коли відвідував його майже десять років тому, просив передати найкращі побажання звягельчанам.
Приємне враження залишилося також від розмови з головою комітету у справах інвалідів ВРУ В.Сушкевичем. А М.Княжицький повідав, що його дружина — наша землячка. На зауваження про роботу каналу ТВІ відповів, що нині відійшов від справ, бо займається депутатською діяльністю. Як завжди, у доброму гуморі був Я.Табачник. З ним трохи поговорили про мистецтво, його творчість, як акордеоніста-віртуоза. А от поспілкуватися із заступником спікера Р.Кошулинським так і не пощастило. До нього вишикувалася величезна черга працівників мас-медіа. Короткою була розмова з В.Литвином, він дуже поспішав у своїх справах.
А взагалі кулуари під час перерви нагадують розбурханий вулик, який допомагає медійникам у здобутті інформації, коментуванні тих чи інших подій. З іншими депутатами-земляками, на жаль, тоді поспілкуватися не зміг. Можливо, вони ще затрималися у сесійній залі, а туди нікого, окрім нардепів, не пускають.
На нульовому поверсі розміщується книжковий магазин та їдальня. На полицях, переважно — історична, подарункова та енциклопедична література. Ціни — помірні. Мені, наприклад, за п’ятдесят гривень пощастило придбати сучасний тлумачний словник української мови. Продавчині, до слова, не відмовляються і торгуватися, поступаються у ціні, дещо нарікають на мляву торгівлю.
Їдальня розрахована десь на чоловік сто. Асортимент страв — звичайний. Щоб пообідати з трьох страв, треба викласти гривень п’ятдесят. Того дня обідало зовсім мало народу, можливо, тому, що депутати роз’їжджалися по округах.
Тоді ж спробував бодай коротко поспілкуватися також із П.Симоненком, В.Яворівським, А.Шевченком, А.Павловським та деякими іншими депутатами. Мою ідею про висвітлення їхньої роботи у тематичному довіднику вони, нібито, підтримали, проте, на жаль, та обіцянка так і залишилася лише словами…