Бандуристка Олена Коростельова: «Я щаслива у світі музики…»

В уяві більшості з нас бандура — український народний інструмент із класичним репертуаром. Втім, виявляється, так вважають не всі. В Інтернеті сьогодні багато переглядів збирають виконавці-бандуристи із оригінальним виконанням відомих хітів або ж класичних творів у сучасній обробці. Наприклад, гурт «Брати» з Кам’янця-Подільського вразили інтерпретацією популярних хітів. Зокрема, пісень гуртів «Queen» («The Show Must Go On») та «Metallica» («Nothing Else Matters»). А молодий бандурист Ярослав Джусь своєю грою не лише здивував публіку на телевізійному шоу «Україна має талант-2». Також він створив дискотечний трек «Несе Галя воду», де звуки бандури переплітаються з електронними ритмами, ще й заграв на бандурі разом із японцем Чарлі Сакумою!
У нашому місті також є оригінальна бандуристка — Оленка КОРОСТЕЛЬОВА. Молода дівчина грає на бандурі, є виконавицею та авторкою слів та музики до багатьох своїх пісень. До того ж її пісні — на сучасний лад, про кохання і життя. Попри те, що дівчині виповнилося нещодавно лише 19 років, у молодіжному середовищі її називають найкращою бандуристкою міста. Поза сумнівом, Олена — талановита вокалістка, а на сцені — колоритна і помітна, ще й одна у своєму жанрі. Дівчина не пішла за течією сучасних тенденцій. У той час, коли молодь часто захоплюється «попсовою» музикою, вона розповідає про свою любов до бандури.
— Оленко, чому обрала саме бандуру? Адже важко назвати цей інструмент таким, що відповідає потребам сучасності…
— Я навчалася у 9-й школі. Пригадую, як у третьому класі до нас зайшла викладачка Інна Степанівна Вовк, із невідомим мені на той час багатострунним інструментом. Почувши її спів та гру, я ще довго потім наспівувала «Поміж травами, між березами кучерявими». До цього у мене була мрія грати на фортепіано, але звучання бандури настільки запало у душу, що я почала мріяти про заняття у музичній школі саме по цьому класу. Довго довелося переконувати батьків, але долю, як кажуть, не обдуриш. Мене записали у музичну школу з однією умовою — що йтиму до кінця! Згодом були моменти, коли хотілося забути про цю умову, але батьки, дякую їм, мене підтримували завжди.
— Пригадуєш свій перший серйозний конкурс?
— Так, це був обласний конкурс, і проходив він у Житомирській філармонії імені Ріхтера, де я виборола почесне третє місце. За мене вболівала уся наша творча делегація, а після перемоги виділили гроші з бюджету на моє навчання у музичній школі. Найбільш приємним стало те, що викладачі з Житомирського музичного училища у комісії вже тоді звернули увагу на мене.
— Хто мав вирішальний вплив на твоє рішення продовжувати займатися музикою і, зокрема, бандурою?
— Мені завжди щастило із викладачами. Людмила Вікторівна Гончарова стала для мене більше, ніж викладачем. Свого часу їй довелося зі мною починати з нуля будову і прийоми гри на бандурі, але, завдяки їй, я закінчила школу, тож саме вона надихала мене йти далі у музиці.
Згодом доля дала шанс знову поїхати на конкурс — чомусь тоді я була вже впевнена у собі, як ніколи. Напевно, серце відчувало, що то є моя сфера, і, незважаючи на те, що було багато сильних суперників, я виборола перше місце. У цьому ж році я стала учнем року у номінації «Творча особистість». Величезне спасибі хочу сказати викладачам моєї школи — Ларисі Павлівні Федорчук, Тетяні Миколаївні Лавренчук. Вони мені допомагали в усьому, й досі я знаю, що завжди можу до них звернутися.
— Ти закінчила з відзнаками загальноосвітню та музичну школи. Сьогодні ти є студенткою відділення народних інструментів Житомирського музичного училища імені С. Косенка. Там тобі вдається бути серед кращих, як у рідній музичній школі?
— Випробуванням долі було переконати батьків, що мені справді потрібно поступати у музичне училище. Після успішних іспитів мене зарахували, видали бандуру, бо власного інструмента я досі не маю. Прикро визнавати, але моя підготовка відрізнялася від інших, за технічними характеристиками я виявилася найслабшою: постановка руки була ніяка, як і зчитування нот з листа… Бандура з перемикачами і величезною кількістю струн — це був зовсім не той інструмент, що у музичній школі.
Щодня доводилося чути від свого викладача лише те, що «він погодився навчати мене, щоб на тому світі йому був бонус за добре діло». Якось я займалася у коридорі, до мене підійшов на курс старший гітарист і попросив заспівати. Слухав дуже уважно, а потім спитав, чи я не найкраща бандуристка тут? Я не встигла навіть розкрити рота, як підійшов мій одногрупник і сказав, що я таки найгірша. Усе це я сприймала, гірко плачучи у душі. Але просто так здаватися не збиралася. Недарма ж говорять, що вода камінь точить, сумлінна праця теж дає своє. Я займалася щодня понад 5 годин і швидко наздогнала однокурсників. Відтоді минуло відчуття, що кожен день — наче останній на цьому шляху, тепер кожен мій день був кроком вперед.
— Не шкодуєш, що обрала шлях, на якому вже виникло стільки труднощів?
— Училище стало моїм рідним домом. Часто виступаю — це цікаво і стимулює розвиватися. А найголовніше, що сьогодні суворий викладач Ничипоренко став моїм найкращим другом, мудрим і справедливим порадником. Коли мене запросили на студію Житомирского радіо, аби записати пісні, які я виконую, я не вірила, що досягла рівня такої масштабної презентації. Знаєте, так добре на душі, коли розумієш, що ти не даремно щось робиш... А після запису передачі до мене в училище завітав перший шанувальник моїх виступів — викладач музичної школи, дуже багато приємних слів я почула на свою адресу. Вдячна Богові за тих людей, які постійно мене оточували. За батьків, котрі завжди допомагають матеріально та морально. Сьогодні я щаслива, що знаходжуся у світі музики — адже це зовсім інше життя, інші цінності. Щасти кожному, хто має ціль! Будьте феніксами: згорівши до тла, — воскресайте з сірого попелу. Адже після чорної смуги завжди починається біла.
— Дякую, Оленко, за твої оптимістичні слова. Хочеться вірити, що всі твої сміливі мрії здійсняться!
— Мені дуже приємно, що ви помітили і відзначили мене на сторінках газети «Звягель». Щиро дякую!