Як «шанують» ліквідаторів аварії на ЧАЕС

БОРЦІ ІЗ МИРНИМ АТОМОМ, ЩО ВИЙШОВ ІЗ ПІД КОНТРОЛЮ, ДЕДАЛІ БІЛЬШЕ ЗАЛИШАЮТЬСЯ БЕЗ ПІЛЬГ
Найбільша у світі ядерна катастрофа сталася 26 квітня 1986 року. Україна опинилася в центрі найскладніших випробувань. Із понад 650 тисяч ліквідаторів — половина з нашої землі, з України. Атомники і військові, міліція і шахтарі, будівельники і багато інших спеціалістів взялися до приборкання смертельно дихаючого в десятки тисяч рентген зруйнованого реактора четвертого енергоблоку. Найтрагічнішими і героїчними були перші кроки, коли, перш ніж приступили до будівництва так званого «саркофагу», в умовах, коли «відмовилася» працювати японська робототехніка у надвисокому радіаційному випромінюванні, її замінили людьми.
Молоді хлопці збирали розкидані шматки графіту і бетонних конструкцій, що випромінювали смертельні дози радіації. Належало очистити і внутрішні приміщення, чим зайнялися новоград-волинці, призвані в інженерний полк на збори. Серед них — Микола Григорович Пастухов, Юрій Петрович Качерук, підрозділ добровольців Юрія Петровича Кидуна та інших земляків. Без Новоград-Волинського інженерного полку неможливо було розпочати спорудження укриття. Тому на їхню долю випало зводити будівельні майданчики під стінами зруйнованого, ще випромінюючого тисячі рентген, реактора. На спецтехніці працювали Анатолій Аркадійович Коробчук, Андрій Федорович Соя та інші сміливці.
До цих майданчиків прокладали шляхи, будували мости і дамби також звягельчани. Тільки після цього почалися будівельні роботи. Звідусюд везли будівельні матеріали, конструкції, бетон. Шлях їм вказували міліціонери, які водночас відповідали за охорону 30-кілометрової зони. Контроль забрудненої техніки, її дезактивацію здійснювали військові 144-го окремого батальйону радіаційного, хімічного і біологічного захисту, в якому відзначилися Сергій Михайлович Марінін, Леонід Михайлович Кучер і багато інших.
Особливі завдання виконував зведений загін ліквідації наслідків аварії від 8-ї танкової армії під командуванням майора Віссаріона Володимировича Михайлова. Працювала над виконанням головного завдання вся країна, і через сім із половиною місяців після вибуху зруйнований реактор був закритий.
Робота зроблена — і про ліквідаторів майже забули. Аж через двадцять років керівництво країни збагнуло, що є фронтовики, є афганці. А де ті, хто захистив Україну від ядерного лиха?
Низький їм усім уклін за мужність і героїзм. Чорнобиль ніколи не стане минулим.
10 листопада 2006 року Президентом України Віктором Ющенком був підписаний Указ №945/2006, яким визначався «День вшанування учасників ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС» — 14 грудня.
Цю дату обрано невипадково. Саме в цей день у засобах масової інформації прозвучало повідомлення про прийняття державним комітетом в експлуатацію комплексу захисних споруд на ЧАЕС.
Як сьогодні живуть ліквідатори? Виживають. Обіцяні державою безкоштовні ліки не надаються в необхідній кількості, а точніше — тільки першим 10 особам у черзі.
З перевезеннями у громадському транспорті теж вчинили в останні місяці жорстко. Губернатор відібрав належні нам кошти…
На день ліквідатора він мав наміри запросити нас на вшанування, але чорнобильці відмовилися від такого жесту, вважаючи, що нас і так вже добре «вшанували».