Тихо! Футбол іде!

Галина виклала на стіл продукти і зазирнула до кімнати.
Микола сидів у кріслі. Напружений, зосереджений, з блиском надії в очах.
Дружина здогадалася: «Зараз почнеться... Перший тайм».
Вона легенько зачинила двері і тихенько пройшла на кухню.
Затим Галина заходилася готувати пізню вечерю. Каструлі, тарілки…
Відкрила холодильник і раптом… аж підскочила.
З кімнати заверещало:
— Го-о-о-о-оооооооооооооооооооллл!!!
«Слава Богу! — подумала Галина. — Наші забили».
І знову до кухонної справи. Поставила на електроплитку каструлю. Налила води. Сардельки вкинути не встигла
З-за дверей загуло:
— У-уууум-ц-ц-ц! Підрізати треба було! Підрізати, незграби! А тобі, що, захисничок, черевце заважає бігати? Повзеш, як черепаха!..
«Забили нашим», — зітхнула Галина.
Обстановка загострювалася. Сімейна. Микола не прийшов вечеряти. У перерві матчу.
Йшов другий тайм.
Галина сіла за стіл. Нервово зачавкала. Та мало не вдавилася.
З кімнати почувся рев:
— А-а-а-ааааа! Ти що, воріт не бачиш, що з двох метрів не можеш забити?! Моя бабуля — і та влучила б! Один — два! Один — ди-ва-а. Пропустили. І це на останніх хвилинах матчу-у, гади-и…
«Другий забили. Нашим. Мабуть, їхні краще бачать ворота», — зі співчуттям подумала Галина.
І прочинила двері. Микола лежав на паласі, на пузі і кулаками молотив по підлозі.
— Нездари! — чоловік мало не ридав. — Нездари-и клишоногі-і-і…
Галина тихенько зачинила двері. Навшпиньках поцибала на кухню.
Прийшла дочка.
— Привіт, мамо!
— Тихо! Не репетуй.
— А що таке?
— Футбол...
— Я їсти хочу.
— Сідай до столу. І це, я сьогодні з тобою спатиму. Наші програли...