Конспіратор із передмістя

Минулого року, напередодні Різдва, молодий дільничний інспектор Петро Конюшенко (імена в матеріалі змінено) отримав від свого керівництва завдання «відпрацювати» жителя міста Івана Цупика. За сигналом, що надійшов до міліції, цей чоловік, ніби, «на широку ногу» влаштував виробництво самогону в домашніх умовах і продає оковиту «наліво-направо».
Щоправда, викрити незаконну діяльність Івана Цупика тоді не вдалося. Сусіди, начебто, нічого не чули, нічого не бачили. Мовляв, тихий, роботящий чоловік. Завжди копирсається на своїх грядках. Тільки ось живе одинак-одинаком.
Достеменно ніхто не знає, звідки Іван Цупик узявся. Хатину на околиці міста купив декілька років тому. Зробив такий-сякий ремонт, виорав запущену земельку біля обійстя. Сіє-садить, збирає врожай. Сам — пенсіонер, але на вигляд — невисокий, проте міцненький дядечко, з хитринкою в очах, неговіркий. У гості до себе нікого не запрошував. Було ще помічено, що до нього частенько приїжджають майже одні і ті ж легкові машини. Здебільшого, пізньої пори.
Одне слово, як у нас часто буває, тоді перегодом усе зам’ялося. Про Івана Цупика забули.
* * *

Та ось знову сигнал. За кілька днів до Нового року до міліції зателефонував чоловік і повідомив, що Іван Цупик «цистернами продає самогон», і чому, мовляв, міліція не боретеся із тими, хто отруює життя людей?
Дзвінок хоч і був анонімним, але його зафіксували і взяли до уваги, оскільки на поверхню випливло знайоме прізвище.
«Промацати» хитрого і невловимого самогонника знову відрядили того ж Петра Конюшенка.
* * *

У дворі, до якого ввійшов дільничний Конюшенко, нічого за рік не змінилося. Будинок, сарай, наземний погріб, під виноградною лозою — той же довгий стіл, притрушений уранішнім сніжком.
Із буди виліз старий чималий пес і ліниво загавкав.
На ганку скрипнули двері.
Побачивши людину в погонах на своїй території, Іван Цупик нахмурив густі брови. Однак спустився з ганку назустріч небажаному гостю.
— І з чим пожалувало начальство? І чому цього разу без собаки? — з явним глузуванням прищурив око Цупик.
Петро Конюшенко, йдучи до цього хитрого лиса, всю дорогу вибудовував плани. Насамперед, із чого почати бесіду з цим чолов’ягою, з якого боку до нього підійти, щоб той якимось чином себе викрив, проговорився, що і справді у великих кількостях виготовляє оковиту і оптом її збуває. Або ж навпаки, довести, що Івана Цупика просто обмовили, і він жодного відношення не має до самогоноваріння.
Та, побачивши відверте глузування на свою адресу, Цупикову нещирість, лукавство, Конюшенко без усіляких передмов перейшов до справи:
— Буде краще, якщо ви, шановний Іване Матвійовичу, покаєтеся…
— У чому? — нетерпляче перебив Цупик.
— …У незаконному виготовленні самогону, — продовжив дільничний. — А також самовільно здасте самогонний апарат і сивуху.
— Який апарат?! Яку сивуху?! — неабиякий подив продемонстрував Цупик. А відтак єхидно докинув: — Може, ще хату обшукуватимете? Ордер маєте?
Конюшенко не мав наміру заходити до будинку. Відчував, що цей шельма оковиту ховає десь у дворі. Можливо, і прикопує. Разом із тим, дільничний не був уповноважений обшукувати обійстя, не маючи на це спеціального дозволу.
Конюшенко підійшов до невеликої копички, що тулилася до стіни сараю з торця.
— Тримаєте живність? — дільничний проникливо подивився на Цупика.
— Кролів хочу завести. Ось і запасся, — швидко відказав хитрун.
Конюшенко, ніби, щось міркуючи, наблизився до сіна.
Цупик і тут не втримався, аби не вколоти:
— Може, товаришу начальнику, штика дати? Або якого прута?
— А є?
— У мене все є! Можете і земельку поштрикати. Як у тридцять третьому ви це робили. Чи твої предки.
— Зрівняв, — осміхнувся дільничний. І з сумом додав: — До речі, мої батьки, мої діди і прадіди — з простих селян. А ось хто були ваші…
Цупик нервово урвав:
— Це до справи не стосується.
Конюшенко тут-таки зачепився за слово:
— Все-таки до «справи»?
Цупик і тут знайшовся:
— Язик що хоче, те й меле. А що має робити?
— Тобто?
— Нерви. А чого? Бо вривається до двору міліція і починає шукати те, чого немає.
— По-перше, — з притиском відказав Конюшенко, — ніхто до вас не вривався. По-друге, до обшуку також ніхто не вдавався.
— А чого ж тоді моя копичка вам око мозолить? Чого прийшли-то?
— Я би вам, шановний Іване Матвійовичу, радив би свій гонор притримати. Так би мовити, тримати дистанцію.
— Залякуєте?
— Боже збав!
— Заля-а-акуєте! Життя прожив немале.
— Доводилося бувати в подібних ситуаціях?
— Всього було.
Конюшенко неохоче підійшов до городу, припорошеного запізнілим м’яким сніжком. Пильним оком окинув розмежовані грядки, які чітко проглядалися на загальному фоні ділянки.
— Цікавить земелька? — Цупик знову пустив у хід свій сарказм. — Думаєте, що прикопав? Якщо так, то штирка таки можу принести?
Перебувати далі на обійсті цього хамуватого індивіда не було сенсу. Конюшенко й так уже в думці себе картав, що дарма стільки часу витратив на цього нечему. Називається, з’ясував! Поговорив!.. А може, й не дарма?..
— До побачення! — тільки й мовив дільничний і швидко закрокував до хвірточки.
Цупика нарешті відпустила сталева напруга. Навіть підбадьорився, кинув услід дільничному:
— І ви, як-то кажуть, не хворійте! Буде бажання — заходьте на чайок!
Відповіді не було.
* * *

Однак просто так складати зброю Конюшенко не збирався. Пройшовся вулицею, побесідував із людьми. І не даремно. Від одного чоловіка, «по-секрету», вдалося роздобути цінну інформацію. Той повідомив, що машини до Цупика приїжджають не просто так.
— За каністрами вони приїжджають. А що в них — чи бензин, чи самогон, чи яка інша холера — хтозна, — повідомив чоловік. — Особливо часто ті легковики з’являються перед святами.
* * *

Була десь дев’ята вечора. До обійстя Цупика під’їхали «Жигулі». Заскрипіли важкі ворота. За легковиком вони зачинилися.
Далі події розгорталися досить швидко. Господар оселі підійшов до копички і заходився при землі висмикувати сіно. Утворився чималий отвір. Потім Цупик витягнув звідти кілька півметрових дощок, під якими був сховок.
Коли каністри із самогоном прилаштували в багажнику, несподівано до воріт під’їхало міліцейське авто. А з-за сараю з’явилися два чоловіки у формі, серед яких був Петро Конюшенко.
Усміхнувшись, дільничний проказав:
— Приймай гостей! Ми — на чайок!
Очі Цупика налилися кров’ю. Проте Конюшенко, через темінь надворі, поки того не бачив.
— Щоб ви вдавилися тим чаєм! — просичав Цупик.
Але те вже не бралося до уваги. Далі — протоколи, встановлення всіх осіб, причетних до самогонної оборудки. А потім — передача матеріалів до суду.
Микола МАРУСЯК