Конспіратор із передмістя

Минулого року, напередодні Різдва, молодий дільничний інспектор Петро Конюшенко (імена в матеріалі змінено) отримав від свого керівництва завдання «відпрацювати» жителя міста Івана Цупика. За сигналом, що надійшов до міліції, цей чоловік, ніби, «на широку ногу» влаштував виробництво самогону в домашніх умовах і продає оковиту «наліво-направо».
Щоправда, викрити незаконну діяльність Івана Цупика тоді не вдалося. Сусіди, начебто, нічого не чули, нічого не бачили. Мовляв, тихий, роботящий чоловік. Завжди копирсається на своїх грядках. Тільки ось живе одинак-одинаком.
Достеменно ніхто не знає, звідки Іван Цупик узявся. Хатину на околиці міста купив декілька років тому. Зробив такий-сякий ремонт, виорав запущену земельку біля обійстя. Сіє-садить, збирає врожай. Сам — пенсіонер, але на вигляд — невисокий, проте міцненький дядечко, з хитринкою в очах, неговіркий. У гості до себе нікого не запрошував. Було ще помічено, що до нього частенько приїжджають майже одні і ті ж легкові машини. Здебільшого, пізньої пори.
Одне слово, як у нас часто буває, тоді перегодом усе зам’ялося. Про Івана Цупика забули.

Та ось знову сигнал. За кілька днів до Нового року до міліції зателефонував чоловік і повідомив, що Іван Цупик «цистернами продає самогон», і чому, мовляв, міліція не боретеся із тими, хто отруює життя людей?
Дзвінок хоч і був анонімним, але його зафіксували і взяли до уваги, оскільки на поверхню випливло знайоме прізвище.
«Промацати» хитрого і невловимого самогонника знову відрядили того ж Петра Конюшенка.

У дворі, до якого ввійшов дільничний Конюшенко, нічого за рік не змінилося. Будинок, сарай, наземний погріб, під виноградною лозою — той же довгий стіл, притрушений уранішнім сніжком.
Із буди виліз старий чималий пес і ліниво загавкав.
На ганку скрипнули двері.
Побачивши людину в погонах на своїй території, Іван Цупик нахмурив густі брови. Однак спустився з ганку назустріч небажаному гостю.
— І з чим пожалувало начальство? І чому цього разу без собаки? — з явним глузуванням прищурив око Цупик.
Петро Конюшенко, йдучи до цього хитрого лиса, всю дорогу вибудовував плани. Насамперед, із чого почати бесіду з цим чолов’ягою, з якого боку до нього підійти, щоб той якимось чином себе викрив, проговорився, що і справді у великих кількостях виготовляє оковиту і оптом її збуває. Або ж навпаки, довести, що Івана Цупика просто обмовили, і він жодного відношення не має до самогоноваріння.
Та, побачивши відверте глузування на свою адресу, Цупикову нещирість, лукавство, Конюшенко без усіляких передмов перейшов до справи:
— Буде краще, якщо ви, шановний Іване Матвійовичу, покаєтеся…
— У чому? — нетерпляче перебив Цупик.
— …У незаконному виготовленні самогону, — продовжив дільничний. — А також самовільно здасте самогонний апарат і сивуху.
— Який апарат?! Яку сивуху?! — неабиякий подив продемонстрував Цупик. А відтак єхидно докинув: — Може, ще хату обшукуватимете? Ордер маєте?
Конюшенко не мав наміру заходити до будинку. Відчував, що цей шельма оковиту ховає десь у дворі. Можливо, і прикопує. Разом із тим, дільничний не був уповноважений обшукувати обійстя, не маючи на це спеціального дозволу.
Конюшенко підійшов до невеликої копички, що тулилася до стіни сараю з торця.
— Тримаєте живність? — дільничний проникливо подивився на Цупика.
— Кролів хочу завести. Ось і запасся, — швидко відказав хитрун.
Конюшенко, ніби, щось міркуючи, наблизився до сіна.
Цупик і тут не втримався, аби не вколоти:
— Може, товаришу начальнику, штика дати? Або якого прута?
— А є?
— У мене все є! Можете і земельку поштрикати. Як у тридцять третьому ви це робили. Чи твої предки.
— Зрівняв, — осміхнувся дільничний. І з сумом додав: — До речі, мої батьки, мої діди і прадіди — з простих селян. А ось хто були ваші…
Цупик нервово урвав:
— Це до справи не стосується.
Конюшенко тут-таки зачепився за слово:
— Все-таки до «справи»?
Цупик і тут знайшовся:
— Язик що хоче, те й меле. А що має робити?
— Тобто?
— Нерви. А чого? Бо вривається до двору міліція і починає шукати те, чого немає.
— По-перше, — з притиском відказав Конюшенко, — ніхто до вас не вривався. По-друге, до обшуку також ніхто не вдавався.
— А чого ж тоді моя копичка вам око мозолить? Чого прийшли-то?
— Я би вам, шановний Іване Матвійовичу, радив би свій гонор притримати. Так би мовити, тримати дистанцію.
— Залякуєте?
— Боже збав!
— Заля-а-акуєте! Життя прожив немале.
— Доводилося бувати в подібних ситуаціях?
— Всього було.
Конюшенко неохоче підійшов до городу, припорошеного запізнілим м’яким сніжком. Пильним оком окинув розмежовані грядки, які чітко проглядалися на загальному фоні ділянки.
— Цікавить земелька? — Цупик знову пустив у хід свій сарказм. — Думаєте, що прикопав? Якщо так, то штирка таки можу принести?
Перебувати далі на обійсті цього хамуватого індивіда не було сенсу. Конюшенко й так уже в думці себе картав, що дарма стільки часу витратив на цього нечему. Називається, з’ясував! Поговорив!.. А може, й не дарма?..
— До побачення! — тільки й мовив дільничний і швидко закрокував до хвірточки.
Цупика нарешті відпустила сталева напруга. Навіть підбадьорився, кинув услід дільничному:
— І ви, як-то кажуть, не хворійте! Буде бажання — заходьте на чайок!
Відповіді не було.

Однак просто так складати зброю Конюшенко не збирався. Пройшовся вулицею, побесідував із людьми. І не даремно. Від одного чоловіка, «по-секрету», вдалося роздобути цінну інформацію. Той повідомив, що машини до Цупика приїжджають не просто так.
— За каністрами вони приїжджають. А що в них — чи бензин, чи самогон, чи яка інша холера — хтозна, — повідомив чоловік. — Особливо часто ті легковики з’являються перед святами.

Була десь дев’ята вечора. До обійстя Цупика під’їхали «Жигулі». Заскрипіли важкі ворота. За легковиком вони зачинилися.
Далі події розгорталися досить швидко. Господар оселі підійшов до копички і заходився при землі висмикувати сіно. Утворився чималий отвір. Потім Цупик витягнув звідти кілька півметрових дощок, під якими був сховок.
Коли каністри із самогоном прилаштували в багажнику, несподівано до воріт під’їхало міліцейське авто. А з-за сараю з’явилися два чоловіки у формі, серед яких був Петро Конюшенко.
Усміхнувшись, дільничний проказав:
— Приймай гостей! Ми — на чайок!
Очі Цупика налилися кров’ю. Проте Конюшенко, через темінь надворі, поки того не бачив.
— Щоб ви вдавилися тим чаєм! — просичав Цупик.
Але те вже не бралося до уваги. Далі — протоколи, встановлення всіх осіб, причетних до самогонної оборудки. А потім — передача матеріалів до суду.